20 років безмовності
«На москалів не вважайте, нехай вони собі пишуть по-своєму, а ми по-своєму...» — закликав нас свого часу Тарас Григорович, але ще й досі не може український народ концентруватися на собі, своїх проблемах... увесь час озираємося. Найяскравіше ця риса, ба навіть комплекс, виявляється в мовному питанні, адже самі себе робимо безмовними, тобто такими, що нічого не кажуть, не насмілюються висловлювати свою думку (з тлумачного словника української мови).
Забагато політичної складової в мовному питанні України, яке, насамперед, є лінгвістичною проблемою, не дає змоги відшукати об’єктивні шляхи для його розв’язання... Мовою в Україні спекулюють, дражнять, і тому досить висока ймовірність, що від такого козиря знані махлярі не захочуть відмовлятися ближчим часом — питання українсько-російської двомовності так і залишиться «законсервованим». За таких умов логічно, що закон «Про мови в Україні» створюють Єфремов (інженер-механік) — Симоненко (інженер-електромеханік) — Гриневецький (інженер-механік), що керівництво держави не знає української мови. З огляду на це цікавим є момент, на який чомусь не заведено зважати в Україні, а саме — на повноцінність функціонування російської мови, оскільки разючою є невідповідність між літературною російською мовою та модифікованим українською дійсністю російськомовним кодом. До речі, російські соціолінгвісти не вважають підсистемою російської мови розмовні форми побутування російського мовлення, які наявні на теренах нашої держави.
Парадоксально, що в мовному питанні чомусь так мало лінгвістичної складової, навіть у науковому дискурсі. На догоду комусь, або просто задля приховування своєї інтелектуальної неспроможності в опануванні мови, чи то в продукуванні (практично всім громадянам України властива двомовність), ті, хто ухвалює відповідні рішення, навіть не соромляться своєї необізнаності в мовознавчих питаннях. Якщо не зважати на заангажованість, емоційність і пафос, як-от: «мова — душа народу», — а поглянути на мовну ситуацію України з технічного погляду, то можна побачити, що наша держава впевнено й уперто крокує, точніше, її «крокують», до цілковитої безмовності. Варто лише замислитися над тим, що відбувається: наявність двох комунікативно потужних мов — української та російської, кожна з яких претендує на всю повноту функцій, призводить до різкого погіршення якості мовних кодів, які побутують на українських теренах. Це стосується як української, так і російської мов, адже двомовці перестають помічати факт уподібнення рис однієї мови до рис іншої, що починає сприйматися як норма.
Відомо, що зміни, зумовлені впливом білінгвізму, можна поділити на три типи: перемикання кодів, інтерференція та повна інтеграція. Кожен із цих типів двомовності не має в собі жодного позитиву. Процес перемикання мовних кодів супроводжує координативну форму білінгвізму, який ще називають «чистим», оскільки мовні системи співіснують автономно. Зрозуміло, «чистим» він є умовно, бо навіть комп’ютер глючить у разі постійного й швидкого перемикання мов. У будь-якому разі, двомовець не може чітко розрізняти мовні коди й автоматично переходити з однієї мову на іншу, адже повне автономне володіння двома мовами перевищує психічні можливості пересічної людини — і це факт, який доведено всесвітньо відомими ученими, хоч винятки є завжди, масово ж ми маємо цілий букет мовних помилок інтерференційного характеру — відбуваються ситуативні відхилення від мовної норми в одній мові під впливом другої. Щодо інтеграції мовних кодів, то тут уже не варто говорити про факт двомовності — є один мішаний українсько-російський субкод: відбувається хаотичний процес змішування елементів контактних мов, і мовець починає сприймати їх як єдине джерело мовних засобів. Це мішана форма двомовності, або такий поширений в Україні суржик. Суржикове мовлення можна почути скрізь: у Верховній Раді, в університетах, маршрутках наших міст і містечок — від Горлівки до Дрогобича, позаяк мішане мовлення вже давно перестало бути локальним явищем, концентрованим лише на певній території, — це ознака всієї української дійсності.
Невирішеність проблеми двомовності в Україні, де панують абсолютно в усіх сферах дві споріднені мови, — спланована акція, що спрямована на погіршення якості мовного продукту українців. Якщо українець україномовний, то його мовлення наскрізь пронизано вкрапленнями російськомовних елементів, тобто є інтерферованим. Це, до речі, стосується й російськомовних українців, чиє мовлення зазнає сильного впливу української мови, перетворюючи його на псевдоросійську, в кращому разі на один із територіальних різновидів мови сусідів. Таке засилля безграмотності призведе, врешті-решт, до цілковитої безмовності України, якщо вчасно не схаменутися... А потрібно діяти.
