Закон крихкої сили

Ситуація, в якій сьогодні опинився заступник голови Партії регіонів Сергій Тігіпко, створює ґрунт для роздумів щодо трьох основних моментів.

По-перше, нинішня деактуалізація лідера, який зібрав понад три мільйони голосів на останніх президентських виборах, свідчить про те, що з таким ставленням до свого політичного шляху колишній міністр соцполітики спочатку не міг претендувати на роль реального й успішного конкурента Віктора Януковича на південному сході країни. А, можливо, претензій такого роду зовсім і не було, якщо розуміти президентську кампанію Тігіпка 2010 року як пряму роботу з набивання своєї політичної ціни для отримання посадових дивідендів «тут і зараз».

По-друге, сьогоднішнє становище в результаті звичайного народного депутата Верховної Ради від ПР, можливо, спонукатиме деактуалізованого політика до серйозної переоцінки персональної політичної стратегії. Дров у багаття підкидає чинник непрямого приниження, пов’язаного з призначенням Наталії Королевської, яка не потрапила до нового скликання парламенту, на колишній міністерський пост Тігіпка.

І, по-третє, на прикладі партії влади «Сильної України», яка остаточно відійшла в тінь, треба відзначити синьо-білий стиль злиттів і поглинань. Як ми бачимо, це дає змогу регіоналам і зберігати владу, і робити безпечним своє панівне становище серед певних груп виборців і, звісно, накачувати власні політичні м’язи. Пам’ятаєте, як було в монолозі Романа Карцева: «Кінчиком ножа підчіплює трошки гірчички, накладає на шматочок м’яса, обмазує все це пюре, кладе зверху шматочок солоного помідора і відправляє в рот. Тепер не відволікайте...»?

На проблемі того, як Партія регіонів поглинає і змушує інші партії зливатися з нею, необхідно зупинитися детальніше, оскільки цілком імовірно, що в майбутньому така практика ще не раз дасться взнаки.

ПІДПРИЄМНИЦЬКА ХВАТКА

Партія регіонів — це партія великого бізнесу, й економічний підхід до справи властивий їй не лише в зовнішній площині, тобто в платформі, програмі і публічній політиці загалом. Але також це виявляється й у внутрішніх механізмах та концепціях роботи, а саме — в політичних стратегіях, прихованих від очей громадськості. Злиття і поглинання стоять у ряду економічних понять, які хазяйновиті регіонали успішно застосовують у політичному полі, вирішуючи свої партійні завдання. І щоб судити про природу таких політпроцесів, не можна обійтися без чіткого економічного розуміння, що таке злиття і поглинання.

«Якщо по-простому, то злиття і поглинання компаній описують перетворення двох компаній на одну, — пише Денис Берг у статті «Злиття і поглинання компаній, синергія». — Злиття — це виникнення нової компанії в результаті поєднання двох рівнозначних компаній, а поглинання — це викуп компанії, що поглинається, іншою компанією-поглиначем, внаслідок чого поглинена компанія перестає існувати, а поглинач збільшується. Існують різні теорії про те, що поглинання і злиття націлені на те, щоб усунути конкурентів тощо, але вони далекі від правди. Головна мета будь-якого злиття або поглинання полягає в тому, щоб результат був більшим, ніж сума доданків. Інакше кажучи, компанії, які беруть участь у процесі, сподіваються заощадити витрати і збільшити ККД. Частенько продуктивність нової/оновленої компанії зростає саме за рахунок зменшення витрат. Терміни «злиття» і «поглинання» часто плутають або вживають як синоніми. Незважаючи на те, що значення їх дуже близькі і вони завжди ходять парою, насправді злиття і поглинання описують різні поняття. Із самих термінів зрозуміло, в чому полягає різниця».

У принципі, те, що президентська команда активно використовує економічні методи у своїй політичній грі, бентежити не повинно, оскільки політична наука багато в чому побудована на запозиченнях з економічної теорії. Щоправда, у випадку з біло-синіми злиттями і поглинаннями, окрім мети отримати конкретну вигоду, спостерігаються й певні риси не стільки економічного, скільки символічного акту — чергової демонстрації сили, так би мовити. Якраз тієї сили, яку Тігіпко намагався демонструвати в президентській кампанії 2010 року, щоб згодом віддати власний політкапітал за високу посаду «тут і зараз». Така ситуація ще раз свідчить про те, що політика, яка спирається на силу на збиток моралі і праву, ненадійна, якими б сильними не намагалися себе показувати ті, хто цю політику сповідує.

За час свого існування регіонали часто об’єднувалися з іншими політичними силами країни. Форми союзів були різними, але суть у всіх випадках прослідковується одна й та сама — вбирання і всотування. Звернімося до історії.

• Партію регіонів було засновано 1997 року. Спочатку вона називалася Партією регіонального відродження України.
• 2000 року ПРВУ приєднала до себе Партію праці, партію «За красиву Україну», Партію солідарності України і Всеукраїнську партію пенсіонерів. Новий політичний союз став називатися Партією регіонального відродження «Трудова солідарність України».
• У березні 2001 року об’єднана політсила набуває сьогоднішньої назви — Партія регіонів. У листопаді того самого року голова ПР Микола Азаров заявив про спільну участь у парламентській кампанії 2002 року з Аграрною партією Михайла Гладія, Партією промисловців і підприємців Анатолія Кінаха, Народно-демократичною партією Валерія Пустовойтенка і — що символічно — «Трудовою Україною» Сергія Тігіпка.
• 2003 року фракція «Регіони України» об’єдналася з фракцією «Європейський вибір».
• 2005 року до структури Партії регіонів за принципом індивідуального членства влилася «Нова демократія» Євгена Кушнарьова.
• І, нарешті, 2011 року Сергій Тігіпко і Микола Азаров оголосили про злиття «Сильної України» і ПР.