Змова "верхів" супроти самих себе
Революції замислюють ідеалісти, здійснюють романтики, а користуються їхніми плодами покидьки. На перший погляд історія останніх дванадцяти років може видатися доброю ілюстрацією до цього афоризму: найпослідовніший противник комуністичної ідеології, ліберальна інтеліґенція, після її краху отримала зовсім не ту країну, про яку мріяла. А втім, цього й слід було сподіватися, тим паче, що ніякої революції насправді й не було: реформи розпочали і проводили суворо "згори до низу". Та й дивно було б, якби владців раптом зрадив інстинкт самозбереження, й вони уподібнилися до китів, що викидаються на пісок.
ПОРАЗКА
Певна річ, до 85-го року стало вже очевидним, що Ленінова мрія про перемогу над капіталізмом у змаганні за вищу продуктивність праці збулася з точністю навпаки, але якщо бракує політичного механізму реалізації економічної поразки, неефективні економічні системи можуть існувати віки. Деспотична держава байдужа до економічного процвітання: верхи й без того живуть добре, а решта не гідна, тому вони скоріше знищать власний народ (як чинили всі комуністичні лідери, від Леніна й Сталіна до Пол Пота й Кім Чен Іра), ніж поступитися владою.
Проте, на наше щастя, крім ворога внутрішнього існує у такої держави й зовнішній. Двигуном поступу часто стає війна або її загроза: поразка Росії в Кримській війні підштовхнула скасування кріпацтва, в російсько-японській - реформи самодержавства в бік конституційної монархії, в першій світовій війні - демократичні революції в Німеччині й Австро-Угорщині... На цьому тлі цілком природно, що комусь досі ввижається підступний план розвалу "імперії зла", складений ЦРУ або Моссад.
Подейкують, утім, що ще за сім років до того сама верхівка номенклатури почала міркувати про те, як із щонайменшими втратами запобігти неминучому крахові. Стверджують, що якийсь професор Давидов розробив тоді за завданням КДБ план переходу до "залежного", патронажного капіталізму латиноамериканського типу. Потому Андропов у спілці з найдалекогляднішими військовиками привів до влади Горбачова, який і довершив справу. Зрозуміло, що впродовж усіх цих років утаємничені особи мовчали: Захід побоювався спровокувати вибух, опозиція - через страх, змішаний з надією на шматочок пирога, ну а самі автори й виконавці менше за все хотіли рубати під собою сук. Проте залишимо любителям сенсацій суперечку про те, чим там насправді займалися наші й чужі спецслужби - підготуванням краху комунізму або фабрикацією заднім числом тих самих матеріалів професора-пророка: надто багато інтересів зачеплено, щоб можна було вірити котрійсь із версій. Та й навряд чи будь-яка відповідь може вплинути на об'єктивні причини, без яких навіть наймогутніший володар, озброєний бездоганним планом, не зміг би зруйнувати світову соціалістичну систему.
Тоталітарний режим зумів провести індустріалізацію, хоча й коштом величезних жертв. Становлення масового виробництва справді вимагає якомого менших витрат: дешевої робочої сили й економних, жорстких методів управління. Отож нелюдська потогінна система у відповідний період панувала навіть у демократичних країнах. Зате атомну бомбу США отримали лише завдяки своїй демократії, коли саме туди змушені були тікати від фашистських диктатур провідні фізики-ядерники. Історія жорстоко посміялася над мріями Вождів-Учителів: якраз від зневажених і гнаних "розумників" залежить не лише якийсь там науковий поступ, і навіть не лише економічне зростання, але й військова міць! Саме "холодна війна" змусила партію та уряд розвивати радянську науку й освіту. Це якоюсь мірою компенсувало наслідки жахливої культурної катастрофи - "диктатури пролетаріату". Проте, не зважаючи на всі зусилля, "радянський спосіб життя" й планова економіка не могли створити умови для масової творчої праці й технічного поступу. Хто був найбезправнішим і низькооплачуваним працівником за тих часів? Інженер і науковець, лікар і вчитель. Когонайперше посилали збирати картоплю за разнарядкою райкому партії? Студентів і "нероб" з НДІ - вони ж нічого не виробляють, отже, план не завалять. А чого коштувало "впровадити" винахід! Розплата не забарилася: на початку 80-х на перших місцях серед професійних пріоритетів у школярів космонавтів і академіків заступили м'ясники й інші торгівці дефіцитом. І коли стало очевидно, що технічна відсталість невпинно більшає, що жодні партійні програми на здатні зробити економіку економною, що ціни на нафту, з успіхом задерті в середині 70-х, неминуче впадуть, нарешті, що гонитва ядерних озброєнь завела у глухий кут, а у звичайній війні все вирішує "розумна" техніка (ще раз це підтвердила "Буря в пустелі") - найдалекогляднішим стало ясно, що Рейґан мав рацію: СРСР програв "холодну війну", бо комуністична ідеологія та комп'ютер несумісні. "Верхам" нічого не залишалося, як більш-менш контрольовано відступати на завчасно підготовлені позиції. Треба визнати, маневр загалом удався.
ВІДСТУП
Перші кооперативи сплачували символічні податки, але відкрити їх могли не всі - для цього потрібні були або зв'язки, або суперталант. Незабаром кооператорів обклали за повною програмою, зате відкрили поруч "офф-шор" у вигляді комсомольських підприємств - таким чином найпідприємливіші зі "своїх" отримали не тільки можливість розгорнутися, але й залучити найкращі кадри, що вже встигли виявити себе в кооперативах. Потім пільгова естафета перейшла до "малих підприємств", від них - до псевдоблагодійних фондів та СП... У ті ж роки лютувала інфляція, спричинена величезними масштабами знову-таки пільгового кредитування "своїх" банків та підприємств. Потім настав добре зрежисований трастовий бум, що закінчився так само майстерно проведеним театральним крахом: "дурні" гроші було зібрано, й пересічні громадяни, отямившись, зрозуміли, що для них автомобіль як був розкішшю, так і залишився.
Тепер "демократам" здається, що номенклатура вкрала в них перемогу, "підставила" їх - виявляється, все було заплановано! Але в нашій країні плани не виконувалися ніколи, і цей перехід від самого початку набув усіх рис і вад тієї напівзогнилої системи управління, що намагалася його здійснити.
Мірою наближення до заповітної власності спільна мета, до якої буцімто в єдиному пориві прагнула номенклатура, розпадалася на безліч особистих: кому дістанеться бублик, а кому - дірка від бублика, залежить від конкретних деталей. Тому сценарій у "верхів", безумовно, був, але в кожного клану, чи й в окремої людини - свій: як інакше пояснити, наприклад, неприховану боротьбу, що розгорнулася у Політбюро наприкінці перебудови й завершилася ГКЧП - невже шеф усеможного КДБ Крючков нічого не знав про Великий План? Та й сам Ґорбачов - нащо йому було до останнього боронити "соціалістичний вибір", боротися з приватною власністю, якщо головною метою Плану було саме наділення номенклатури цією самою власністю? Тим часом рівнодійна всіх цих різноспрямованих і далеко не завжди скоординованих зусиль впевнено привела до єдиного можливого результату.
КАПІТАЛІЗМ ДЛЯ ОБРАНИХ
Те, що вийшло - зручна мішень для "вічно вчорашніх": погляньте, мовляв, ось він, ваш капіталізм. Вони лукавлять: капіталізм - це система, де найвигіднішим вкладанням коштів є їхня капіталізація, тобто вкладання у засоби виробництва. Доти, доки вигідніше купляти чиновників - це деспотія, а утримувати та озброювати "дружину", чи то пак "братву" - феодалізм. А вільна конкуренція в "нестратегічних" галузях тільки допомагає владним надмонополістам отримувати свої надприбутки: за монопольних цін на їхні товари та грабіжницьких податків іншим, аби хоч що-небудь заробити на конкурентному ринку, треба "крутитися", як білці в колесі, збиваючи ціни на свої товари й знижуючи тим самим витрати монополій. Знекровлений у такий спосіб середній клас виявляється не здатним завоювати політичний вплив та змінити систему. Що й потрібно було довести: формула "влада-гроші-влада" працює надійно. А приватизація серйозно почалась тільки по тому, як незалежних підприємців і пересічних громадян позбавили реальних можливостей скупити хоч трохи істотну й привабливу частину власності.
Звичайно, політичної свободи побільшало: тепер можна говорити, читати й навіть писати про правлячу меншину й окремих її представників усе, що думаєш - втім, вона слухає та їсть. Можна поїхати й навіть еміґрувати до будь-якої країни - були б гроші. Можна навіть найголовніше - відкрити свою справу. Та як і раніше, не можна одного: з трудів праведних нажити палат кам'яних без "найвищого" на те дозволу - на шляху до цього держава ставить стільки перешкод, що будь-яка "людина з вулиці" вимушена рано чи пізно вклонитися сильним світу цього, шукаючи "даху". Це і є патронажна економіка в дії. Не вільний ринок, і навіть не стільки фінансово-промислові, скільки адміністративно-промислові чи фінансово-адміністративні групи управляють країною та економікою: влада - це гроші, а гроші - це влада. Й оскільки ці групи створено з того ж таки "людського матеріалу", їхня корпоративна культура, стиль управління, так само мало відрізняється від радянського, як загальний страх перед злиднями, податковою інспекцією та бандитами - від колишнього страху перед НКВС.
Звісно, "залежний капіталізм" усе-таки дещо ефективніший за "реальний соціалізм". Одначе й він приречений, оскільки не усуває фатальну для свого попередника суперечність між жорсткими методами управління й вимогами постіндустріальної модернізації, а отже, не здатний забезпечити вищу продуктивність праці в галузі створення й переробки інформації. А ми живемо за часів, коли саме творча праця перетворюється на головну, й саме цього переходу не зміг пережити комунізм. Втім, сама собою "доба просвіти" також не настане, й ніяка нова "змова" верхів супроти самих себе її не наблизить: на відміну від Китаю, що саме зараз переживає період індустріалізації, постіндустріальне суспільство - це, навпаки, самоврядування, індивідуалізація й демократизація менеджменту, тому привести до нього "залізною рукою" не можна за означенням.
Однак дещо все-таки змінилося на краще: на відміну від радянської держави наша теперішня бодай у принципі здатна змінюватися під тиском зсередини. Певна річ, призначені для цього демократичні механізми існують поки що великою мірою формально, і здебільшого завдяки тому ж таки зовнішньому тискові, бо ж не спираються на громадянське суспільство. Але найважливіша зміна полягає саме в тому, що вже ніщо не заважає нам будувати його леґально. І цією можливістю треба активно користатися: найкращі шматки й надалі діставатимуться іншим доти, доки ми, як у часи перебудови, чекатимемо подарованих "ізгори" змін, замість створювати їх самим.
