Юрій Дмитрiєв і... меморіал Сандармох

Юрій Олексійович Дмитрієв — дивовижна і чудова людина, справжній подвижник справи відновлення пам’яті про жертв сталінського терору. Він був одним із тих, хто відкрив світові урочище Сандармох як місце вічного спокою багатьох жертв «Великої чистки» 1937—1938 років. І саме Дмитрієв знайшов тут перше поховання розстріляних НКВС. Як пише один із керівників петербурзького «Меморіалу» Ірина Фліге, автор книжки, яка нещодавно вийшла друком, «Сандормох: драматургія смислів» (Сандормох — це тому, що саме так на стародавніх картах називався покинутий хутір, що розташований неподалік, «Сандармох» почали писати пізніше), саме Дмитрієв під час меморіальської експедиції з пошуків «зниклого соловецкого етапу» на 1111 осіб,  знайшов точне місце розстрілів у лісі, тоді як його колеги помилково вважали, що розстріляних восени 1937 року поховали в піщаному кар’єрі в лісу. І всі 1111 осіб спочивають у цьому урочищі поблизу Медвежогірська в Карелії. Дмитрієв також склав хронологічні таблиці всіх страт, що відбулися в Сандармосі. Він зробив великий внесок у те, що сьогодні встановлено імена 6241 особи із понад 9 тис. жертв, розстріляних у цьому урочищі і внесених до Книг пам’яті.

У Сандормосі загинуло 2154 росіяни, 762 фіни, 676 карелів, 493 українці, 212 поляки, 184 німці, 89 білорусів, 61 єврей, 33 татарини, 24 латиші, 22 грузини, 17 чеченців, 15 тюрків, 13 вірмен, 11 естонців, а також перси, греки, чехи, словаки, черкеси, корейці, цигани, норвежці, шведи, інгуші, мордвини, марійці, болгари, угорці, китайці, таджики, кумики, вотяки, італійці, кабардинці, молдавани, башкири тощо. Серед розстріляних — багато представників національної інтелігенції. Тут перетинаються, але не конкурують, національні пам’яті багатьох народів, і цей перетин породжує не ненависть, а примирення. І меморіальні заходи з ініціативи Дмитрієва відбувалися в Сандармосі щороку. Особливе невдоволення російської влади викликали меморіальні акції українців і поляків. І в Москві знайшли спосіб їх припинити, давши команду карельським чекістам. А ті вже третій рік поспіль ведуть кримінальне переслідування Юрія Олексійовича з неправдивих звинувачень у злочинах сексуального характеру.

І черговий Міжнародний день пам’яті жертв Великого терору — 5 серпня, який і було засновано 1997 року за пропозицією «Меморіалу» саме в Медвежогірську, на зустрічі представників делегацій родичів жертв Сандармоху з представниками уряду Карелії та адміністрації Медвежогірського району, Дмитрієв зустрічає в ув’язненні. Цього дня в Москві, Петербурзі та багатьох інших російських містах відбулися акції на згадку про жертв «Великого терору», на яких люди зачитували імена страчених у Сандармосі. І не лише в Росії, а й у Вашингтоні і в Гельсінкі, у Львові і в Празі, у Берліні і в Софії. Згадували Дмитрієва, а також тих українців, які зараз сидять у російських в’язницях за сфабрикованими звинуваченнями. Схоже, скоро і пам’ять про сталінські злочини в Росії оголосять крамолою. Повільно, але вірно все йде до того. Бо саме дотримання офіційної історичної пам’яті в Росії набуває дедалі жорсткішого і репресивнішого характеру. Наказано пам’ятати про подвиги, справжні чи здебільшого уявні, й забути про злочини. Дмитрієв заважає російській владі самим фактом свого існування і діяльності, заважає забути про злочини і катів.

На акціях 5 серпня  говорили про те, що важливо пам’ятати про політичні репресії, оскільки російська держава з усіх сил прагне приховати правду і чинить тиск на людей, які намагаються чесно розповісти про події тих страшних років. Відбулися пам’ятні заходи і на меморіальному кладовищі «Сандармох», для облаштування якого багато зробив Юрій Олексійович.

Тут, як завжди, були присутні родичі жертв і представники громадських організацій з різних міст і сіл Росії, Фінляндії, України, Литви, Польщі та інших країн. Проте жалобні заходи в Карелії вкотре відбулися без участі керівництва республіки. Чиновникам на цей сумнівний захід ходити не велять. Характерно, що активна боротьба із Сандармохом розпочалася невдовзі після початку російської агресії проти України та окупації Криму і Донбасу. Як сказала Ірина Фліге, «п’ять років тому сьогоднішня влада вирішила, що пам’ять про цих людей не потрібна, і вони перестали сюди приїжджати. Але ми — громадськість, і нам ця пам’ять потрібна». Росіян же і українців Сандармох пов’язує пам’яттю про спільні біди і страждання, пов’язані з комуністичним минулим. Єдиний представник карельської влади, що приїхав цього року до Сандармоху, уповноважений з прав людини в Карелії Олександр Шарапов, сказав начебто правильні слова, але нарочито розділив нинішню владу і ту, що розстрілювала в Сандармосі: «У цій землі лежать люди різних національностей і віри, соціального стану й роду занять. Усі вони про щось мріяли, хотіли жити і працювати, любити, народжувати дітей. Цього скорботного дня ми схиляємо голови на згадку про жертв жахливої державної машини тих трагічних років, що ламала людські долі». І жодним словом не згадав про спроби влади в Москві замінити пам’ять про розстріляні в урочищі жертви політичного терору пам’яттю про нібито розстріляних в Сандармосі фінами в 1941—1944 роках полонених червоноармійців. Ідея глибоко фальшива і наскрізь абсурдна. Оскільки урочище було розташоване зовсім поряд із лінією фронту, возити туди полонених для розстрілу було безглуздо і небезпечно.  Головне ж, фіни й гадки не мали, що Сандармох — це місце, обране НКВС для розстрілів.

Проте Російське військово-історичне товариство, яке зараз очолює колишній міністр оборони і колишній  голова Адміністрації президента Росії Сергій Іванов, із завзяттям, гідним кращого застосування, одну за одною надсилає до Сандармоха експедиції, покликані виявити сліди буцімто фінських розстрілів. Звісно, нічого не виявляють, тому що меморіальці пильно несуть варту і не дають «археологам у штатському» фальсифікувати знахідки. Ось для чого й був потрібен арешт Дмитрієва — аби не заважав знаходити в Сандармосі те, чого там точно немає. Але таку знахідку рано чи пізно можуть інсценувати, аби, за прикладом польського меморіалу в Катині, встановити тут пам’ятник «розстріляним червоноармійцям» і змусити делегації, що приїжджають, покладати вінки не лише до поминальних хрестів різних національностей, а й до фальшивого уособлення нинішньої російської історико-мемориальної політики.

До 75-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні було б дуже  «доречно» звести такий, так би мовити, пам’ятник. А заразом засудити на реальний термін Юрія Олексійовича. Отже, захисникам Сандормаху і Дмитрієва потрібно продовжувати боротьбу і бути напоготові.