«Я просто хотіла дізнатися, як ми житимемо через 20 років»

Для тих, хто не витрачає п’ятничні вечори на споглядання безглуздого словесного пінг-понгу (що іменується чомусь політичними дискусіями), який розігрує вузьке коло публічних персон у студії «Свобода з Савіком Шустером», нагадаємо. Минулої п’ятниці автори програми, вочевидь, вирішивши наповнити її новим значенням, пішли на вельми ризикований крок. І запросили до студії талановитих українських дітей, які вже встигли себе виявити у тій чи іншій галузі. Задум був досить невинний: підлітки ставлять питання, що їх цікавлять, — політики відповідають. У чому ж ризик? Будь- який режисер ігрового кіна вам скаже: немає більшого випробування для професійного актора, ніж опинитися на знімальному майданчику поруч із дитиною. Адже навіть якщо текст написано й вивчено заздалегідь, природну органіку важко переграти, їй важко відповідати, тут потрібна справжня майстерність. А вже коли починається імпровізація... У цьому сенсі наші публічні політики виявили, м’яко кажучи, профнепридатність.

Не може, не повинна адекватна доросла людина, яка позиціонує себе, до того ж, професійним політиком, істерично реагувати на по-юнацькому зухвале, та не позбавлене логіки питання: чому депутати постійно повертаються до парламенту, ніби злочинці на місце злочину? Чого тільки не вислухала авторка запитання: і про «аномальний» для такого віку «рівень агресії», і про неповагу до депутатів. Закінчилося все ганебно: сльозами юної учасниці й повним самовдоволенням тих, хто її до цих сліз довів. Проте дісталося цього вечора не лише Софії Ватуляк, яка й поставила те саме запитання. Будь-яке незручне запитання підлітків — чи то підготовка до Євро-2012, чи відкрите тестування — викликало буркотливе невдоволення присутніх політиків, менторські прочуханки їхнім юним візаві, в хід ішов навіть нашвидкуруч зібраний компромат. Мовляв, чого чекати від дітей, якщо їхні батьки, присутні в студії, в перервах на рекламу випрошують фінансову допомогу для навчання своїх чад. Загалом був задіяний увесь звичайний набір, такий звичний у взаємовідносинах наших політиків. І було знову соромно. Хоча не дивно і не несподівано.

А ось які враження отримала юна учаснийя програми, ми спробували з’ясувати.

Ми відразу ж стали розуміти одна одну з півслова, і відразу ж стало ясно, що «люди з неї будуть», і журналістом вона стане обов’язково. Думки висловлювала чітко й грамотно. Проте хіба мало зустрічається молодих людей, що висловлюються з тією ж ясністю і лаконізмом? — Досить. Ось тільки не в кожного така переконаність у тому, що ціль, у яку потрібно бити, однозначна, і це — несправедливість і брехня.

— А чого це ти сказала, що будеш саме кілером? В аудиторії «Свободи слова» викликала цим певне замішання...

— А ви хіба не згодні, що вбити можна й словом? Ось і стану бити. Головне, що я знаю свою майбутню мету.

Чесно кажучи, я зустрілася з Софією Ватуляк саме через те, що вона під час останньої програми дійсно дещо «випадала із загального контексту» передачі. І якщо більшість інших запрошених до студії школярів (а такий був задум — втягнути в бесіду молодь, що вельми пожвавило передачу) дійсно ставили «незручні» запитання політикам, і ті, потрібно признатися, не завжди були на висоті, то вона, здавалося, взагалі переступала межі своєю поведінкою...

— Ну а чого заплакала, та так, що не зупинити?..

— Так образливо ж було, тягнеш руку, тягнеш, а тебе ігнорують.

— Звикай, якщо дійсно хочеш стати журналістом. І ігноруватимуть, і очі заплющуватимуть на твою піднесену руку. Але така, дорога колего, наша планида...

Коли львівському керівництву Малої академії наук запропонували дібрати на передачу двох учнів, вибір припав відразу ж на Настя Сибірну, ученицю львівської лінгвістичної гімназії, переможницю міжнародної олімпіади з екології. І Софію Ватуляк — одинадцятикласницю СШ № 64. Дівчинка, за відгуками педагогів, пише серед учнів МАН краще за всіх. Її навіть драматургом вважають. Написала п’єсу про Романа Шухевича, яку школярі поставили в стінах МАН. І взагалі, — самостійна й суцільна натура.

— А хто для тебе з історичних особистостей наділений незаперечним авторитетом? — ми гуляли площею Ринок і вели бесіду, яка, здається, цікава була для обох.

— Бандера. Його іноді звинувачують у прихильності ідеології фашизму. А він просто був людиною радикальних дій. Для нього нічого не існувало важливішого, аніж Україна і Бог. Україна, проте, — це широке поняття. Це — люди, стосунки між ними... А Бог — це любов.

— Звідки це в тобі?

— Колись у книжці «Йди за мною» я прочитала перший закон воїнів УПА: «Здобудеш українську державу або загинеш у боротьбі за неї». Мені це так запало в душу! До того ж, один із моїх родичів був в УПА. А взагалі це цілком природно для нашої родини, що я стала свідомим громадянином України.

— А що ти хотіла спитати в українських політиків?

— Коли ж, нарешті, УПА визнають воюючою стороною? І взагалі, мені дуже хотілося почути відповідь на таке запитання: чи вони знають, як ми житимемо через 20 років?

— Мені здається, тобі б саме на це запитання і не відповіли. Це скоріше від таких, як ти, більше залежатиме, як ми житимемо через 20 років... А знаєш що? — мені також хочеться дещо уточнити: ти сиділа поряд із учнями з різних регіонів, а ви знаходили спільну мову?

— Звичайно. Проте я зрозуміла, що ми в деяких питаннях не сходимося. Одні категорично проти контактів із Росією, інші хочуть, щоб ми не вступали до Євросоюзу. Але нас усе одно об’єднує більше. Нас об’єднує УКРАЇНА! І абсолютно всі мріють про її процвітання й успіхи. Я ж особисто хочу сказати, що всім нам важливо цінувати українські традиції, звичаї та наших героїв.

— Із багатьма учнями були батьки. У перерві ви всі спілкувалися? Про що вели мову?

— Діти просто просили в політиків автографи, а батьки — спонсорську допомогу для розвитку талантів їхніх дітей. Дехто обіцяв, що допоможе, особливо багатьом пообіцяв допомогу Литвин. Цікаво, що політики самі шукали спілкування, до багатьох підходили, щось розповідали. Атмосфера загалом була теплою. Дещо відчужено трималися лише Семенюк, Геращенко, Жванія і Червоненко.

— А ти про що й кого просила?

— Нікого й ні про що. Я підзаробляю і можу принаймні не просити у батьків кишенькових грошей. Родина в нас грошам рахунок знає. Тим більше, що нещодавно народився в мене братик, і мама зараз у декретній відпустці.

— Знаєш, Софійко, мені син щось «плів» про поділ між молоддю. Якісь мажори, гопники, неформали... А ти до кого належиш?

— Я сподіваюся, що належу... до людей. Звичайно, молоді люди діляться і, звичайно, часом конфліктують між собою. Вони слухають різну музику і мають можливість по-різному одягатися. Але я намагаюся знаходити спільну мову з усіма. Люди ж, за своєю сутністю, добрі, й лише життєві обставини, суспільство їх змінює — кого ламає, кого перелицьовує. Але час все одно все висвітлить правильно.

З цим реченням ми підійшли до однієї з кам’яних статуй, до львівських левів. І мені захотілося клацнути Софійку поруч із цими благородними тваринами, які дивовижно вписуються до контексту міста.

Софія попозувала хвильку і, махнувши рукою, пішла кам’яною бруківкою у своїх простих, але дуже добротних, міцних черевичках. І мені здалося, хоч куди б вона пішла — в журналістику чи в політику, ступати буде також упевнено, не втрачаючи ні постави, ні свого обличчя.

Безперечно, я пишу про цю дівчинку дещо захоплено й видаючи їй безліч авансів. Але це лише тому, що охопив мене піднесений настрій і виникла деяка впевненість, що все в нас у майбутньому буде добре. Що лаяти молодь, звичайно, можна. І сподіватися на неї можна.

Проте за однієї умови — ставитися до них, молодих, потрібно бережно. У Софійки, наприклад, сьогодні був утомлений вигляд. Вона приїхала з Києва розбита і до школи не пішла. Пізніше, обговорюючи останню передачу Савіка Шустера з директором львівського відділення МАН Іванною Бородчук, я почула абсолютно справедливу думку:

— Не можна школярів запрошувати на передачі, які затягуються до самої ночі, на диспути- марафони, які стають просто випробуванням для їхньої незміцнілої психіки. Тому Софійка й заплакала — втомилася, пережила стрес, так довго тягнула руку, так серйозно готувалася до виступу. Деякі діти можуть стриматися, а деякі — ні.

А політики ж були хорошими! Звичайно, хлопці та дівчата ставили різкі запитання, але як можна було так реагувати!? Буквально поставилися до дітей, як до серйозних опонентів! Щось згладити потрібно було, щось «списати» на юнацький максималізм. А не вибухати, як, наприклад, Червоненко. І вже не красуватися перед мікрофонами, як звичайно, а обернутися, відкрити свої обличчя дітям. Що стосується організаторів передачі, то вони повинні були поговорити з учнями, поінформувати їх — як себе поводити. Не йдеться про цензуру, а просто підготувати їх настроєво, щоб цей перший досвід не давив і нищив, а став для них позитивом, допоміг духовному зростанню. Політики ж мають бути й педагогами, що вміють дивитися в майбутнє, і дипломатами, і психологами. Якщо, звичайно, вони справжні політики...

У мене вчора нарешті народилася рятівна надія, що майбутні політики будуть саме такими.