Український політичний театр: а може, спробувати «хепі енд»?
Ті, котрi справді невдоволені станом справ, складають речі й відбувають до цивілізованих країн, де «жизнь хороша и жить хорошо», та для більшості українських громадян «в нашей буче боевой кипучей» значно «лучче». Хтось ловить рибку в каламутній воді, інші ворожать: спіймає чи не спіймає, і якщо спіймає, то як його покарати — рибка ж, звісно, плаває в ставку, що належить народові України, або у «неправедно приватизованому» ставку. Небайдужі представники народу трохи покритикують і махнуть рукою: «Та хай він вдавиться тією рибою». Звісно, в нас є суд, і необережний рибалка може туди потрапити (за нечемність), у рибалок є свій кодекс честі, але після дружніх напучень порушник спокою, як правило, усвідомлює свої помилки, і для нього знаходиться місце, звідки можна доступитися до рибки. Але в основному до суду потрапляють ті обмежені особи, що, не наважившись на велику справу, шукали щастя безпосередньо в кишенях співгромадян, зачарованих великими подіями. Цих горе-рибалок карають за мізерність справи — вони шаруділи обгорткою шоколаду під час Вистави.
Загалом український глядач і громадянин не дуже перебірливий. 70 років він дивився п’єсу за назвою «Побудова соціалізму». Спочатку деяких глядачів треба було заганяти до зали, але потім наче призвичаїлись і дивились собі, хоча настрій варіювався від ентузіазму до апатії. Різні групи глядачів реагували неоднаково, але річ у тім, що в національний театр ходять тільки колективно. Деякі невдоволені глядачі час від часу видряпувались на сцену, це додавало видовищу динамізму, але їх знімали звідти, коли вони починали становити загрозу для сценарію. Інші національні й світові театри теж час від часу щось нам рекламували, та тільки місця для глядачів пропонувались десь на гальорці — погано видно і ніякої надії спуститись. Звісно, що ми не погоджувались.
Та кінець кінцем наша п’єса почала нам набридати — ми вже майже не дивились на сцену, а тішились приватними розмовами й критикували театральний буфет. Чи то сценарій був невдалий, чи то актори лінувались, а може, глядач надто прискіпливий пішов. Дехто каже, що спрацювала-таки реклама конкуруючих театрів. Так чи інакше, а ми вирішили разом зі світом дивитись п’єсу «Ринкова економіка», але вже не у великому радянському театрі, а в затишному українському. Та справи з цим проектом, чесно кажучи, кепські. Національна специфіка чітко проглядається в гімні, гербі й прапорі, буфет став ще гіршим, а глядачі засинають і багато хто вічним сном. П’єса йде сім років, а глядачів стало менше на два мільйони, якщо так піде й далі, театр просто зникне. Дирекція захвилювалась, озирнулась по світах і з’ясувала, що зовсім поруч вже розпочалась нова п’єса «Європейська інтеграція». Напрямок дуже перспективний, звісно, європейського рівня і до того ж невичерпний, оскільки передбачає поступовий перехід до п’єси «Розвинута глобалізація. Світ справедливості та щастя без кордонів і злочинів». Та тільки театри-аутсайдери приймаються за умови реорганізації власних буфетів. Отакими приземленими та дріб’язковими виявились європейці; ще за старих часів говорили: ситий голодному не товариш. Ми відмовились від п’єси жахів, як вони і просили, а вони зараз нам про буфет. Але нічого, де наше не пропадало, ми обов’язково поставимо нову п’єсу, вони ще переплачуватимуть за квитки. Як вам назва «За красиву Україну»?
