Що потрібно знати?

Вбивство Євгена Щербаня 3 листопада 1996 року в Донецькому аеропорту — це трагічна глава в незалежній історії України, яка мала кардинальний вплив на подальший розвиток донбаського регіону і країни в цілому. І навіть якщо частина суспільства цього не хоче знати, вважаючи вбивства Щербаня давно забутою історією, від правдивого аналізу нікуди не дітися. Особливо, коли досі немає повноцінної юридичної відповіді на рівні замовників.  

ПРО ФІЛЬМ І РЕАКЦІЮ

Автори фільму, журналісти Олександр Кохан та Максим Камєнєв так розповідають про свою роботу в інтерв’ю hromadske.ua: «Розслідування Щербаня (Євген Щербань-молодший — старший син Євгена Щербаня від першого шлюбу). Фільм Кохана та Камєнєва. Гроші грантові. Права у hromadske. Ми виступаємо у двох іпостасях. Ми документалісти, тобто фіксуємо розслідування сина Щербаня про зникнення бізнесу його батька. Але ми й журналісти — перевіряємо інформацію, яку озвучив наш герой. Для нас це можливість розповісти про доволі великий шматок історії Донбасу 90-х. Те, про що ніхто ніколи не розповідав. Це унікальна можливість доступу до відеоархіву, документів і людей, які ніколи з нами як із журналістами або документалістами не спілкувалися б».

Переважна більшість відгуків про фільм позитивні.

«Із задоволенням подивився фільм «Спадкоємець». Раджу всім, — пише у ФБ журналіст Денис Казанський. — Період 90-х, коли формувалася наша держава у її сучасному вигляді, й досі досліджений дуже погано. Гарних розслідувань про ті часи майже немає. Рання біографія найбагатших людей України існує здебільшого у вигляді міських легенд. І поява фільму, який порушує питання походження статків найвпливовішого донецького олігарха за таких умов — просто прорив. Найцінніше у фільмі — унікальні кадри домашнього аматорського відео з архіву Євгена Щербаня. На них зокрема — зовсім молодий Рінат Ахметов, який у січні 92-го (йому 25 років) — вже поважна людина, яка сидить за столом по праву руку від найбагатшого та найвпливовішого донецького бізнесмена Щербаня. Феномен стрімкого збагачення цього обдарованого юнака ще чекає свого дослідження. Але, як стає зрозуміло з фільму, ніщо не забуто і ніхто не забутий».

«Коли Щербаня вбили в Донецьку, я ходила в перший клас, — пише заступниця головного редактора Kyiv Post Ольга Руденко. — Чому взагалі ця історія так важлива досі? Тому що в ті роки на сході України формувалася та еліта, яка потім прийшла до влади і до сих пір з неї не пішла. І саме вбивство Щербаня зіграло в цьому ключову роль. Вбивство створило вакуум, який заповнили Рінат Ахметов, Сергій Тарута, Віктор Янукович та інші. Якби не було вбивства, можливо, навесні 2014 року на Донбасі були б інші олігархи, які могли б повести себе інакше. Може, і весни 2014 роки не було б. Але це все про умовний спосіб історії. Погляд на 1996 рік розповідає нам багато цікавого про сьогоднішні олігархів. Про того ж Ріната Ахметова. Про середовище, яке їх сформувала. І про те, який вибір вони робили, щоб в тому середовищі вижити. Такий вибір не може не залишити відбитку на особистості і принципах. А ці особистості досі кожен день відпечатують себе на всю країну. ... Крім того, це просто дійсно гарне кіно».

«Це історія і спадок про вбивство першого українського олігарха — свого часу найбагатшої людини України, розстріл якої дуже сильно змінив розклади в країну, — пише шеф-редакторка інформаційного мовлення Суспільного Наталя Гуменюк. — Це не лише про початок Донецького клану. Ця історія більша за фільм. З позитивом і негативом — це історія формування країни. Саме такі роботи, як би це не парадоксально не звучало, створюють фундамент пам’яті сучасної України. Без іронії кажу — ніяка історія про чужих олігархів не замінить фільму про своїх — з історичного точки зору. Дивіться!».

Проте не всі відгуки були позитивними.

СЛАБКІ СТОРОНИ

Розібратися у вбивстві батька і подальшому дерибані створеної ним бізнес-імперії — абсолютно природнє бажання Євгена Щербаня-молодшого. Не випадково фільм називається «Спадкоємець», з акцентом — кому дісталися активи. «Історія про те, як одні люди створювали бізнес, а зрештою заволоділи бізнесом інші. І відбулося це лише завдяки вбивству», — каже у фільмі Євген Щербань-молодший. Сам фільм можна передивитися (у кожного складуться свої враження), проте у фіналі головний герой робить висновок, що основну претензію в один мільярд доларів потрібно висувати Рінату Ахметову. Перед цим він також звинувачує Сергія Таруту в тому, що після смерті батька тому дісталася частина спадку Євгена Щербаня. 

«Ти вкрай не порядно поступив з нами! Від Батька привіт тобі, Рінат! Ми йдемо за тобою! Я чекаю тебе на допитах Рінат, чекаю компанію всіх подільників! Приходьте добровільно, справа відкрита...», — написав згодом у себе на сторінці в ФБ Євген Щербань-молодший.

Претензії сина можуть бути справедливими, він має на це право, але крапку в цій частині історії мають поставити правоохоронні органи і суд. Це дуже важливо. Інша справа, що можна спотворити всю картину, якщо не врахувати підґрунтя і всі важливі аспекти цієї історії. «Драматургія фільму гідна Оскара, є лише одна серйозна помилка, весь фільм я ловив себе на думці, що наш герой не шукає справедливості, в тому хто вбив батька, а шукає її в тому, хто привласнив його мільярд. А це погодьтесь руйнує світлий образ героя», — вважає журналіст, медіа експерт Максим Єрьомін,

Дійсно, питання не тільки в тому, хто поживився після вбивства Євгена Щербаня його активами. Проблема набагато глибша. І ця складова чомусь відсутня у фільмі. Хоча про неї як основну версію заявляв бізнес-партнер Євгена Щербаня — Юрій Дєдух ще в 2013-му, який наразі активно допомагає Євгену Щербаню-молодшому і безпосередньо бере участь у фільмі. З інтерв’ю Юрія Дєдуха загаданому вже Максиму Камєнєву, 21, 25 березня 2013 г., forbes.ua (передрук можна знайти і на інших сайтах, зокрема, газети «День»):

«Після приходу до влади Леоніда Кучми 1994 року в Донецькій області почалися масові зачистки бізнесменів. Вбивство Брагіна було частиною цього процесу. ... Між Павлом Лазаренком і Кучмою була змова — вони намагалися підім’яти під себе донецькі підприємства. ... Євген жорстко конфліктував з Кучмою 1995 року з дуже багатьох економічних і політичних питань. Наприклад, щодо розподілу квот на продаж металу за кордон. Кучма повністю «потягнув ковдру» на свої структури, почав диктувати, які компанії постачатимуть газ на підприємства. Вони з Лазаренком хотіли, щоб цим займалася компанія «Єдині енергетичні системи України». Женя постійно обурювався поведінкою Кучми в роботі з Росією, його некомпетентністю в багатьох питаннях. Він казав про Кучму: директор заводу — так, але не президент України. ... Це однозначно Леонід Кучма та Павло Лазаренко (відповідь на питання — Хто «замовив» убивство Щербаня? — Ред.). Головна мета вбивства Жені — усунути його як політичного конкурента».

Нагадаємо, що вбивство Євгена Щербаня оголосили розкритим 2003 року, коли рішенням суду кілери були засуджені до довічного ув’язнення, а замовником названо Павла Лазаренка. Останній на той час уже чотири роки був під арештом у США, а отже було вигідно повісити всі гріхи на екс-прем’єра. Через 10 років справу поновили і замовне вбивство Щербаня також закидали Юлії Тимошенко. В тому ж 2013-му, тільки вже в ефірі програми «Знак оклику» на телеканалі ТВі, Юрій Дєдух заявив, що слідчі органи цікавить лише «питання безпосередньо по Юлії Тимошенко і Павлу Лазаренку, питання по Кучмі їх не цікавить». «Доказової бази немає, і довести це буде важко, тому їх цікавлять саме ці дві особи. Я намагався вивести на те, що думка не криється безпосередньо лише в двох персонажах — Тимошенко і Лазаренко. Такий «беспредел» без рішення зверху ніколи і не робиться», — відзначив бізнесмен.

І ЩЕ ПО СУТІ

Вбивство Щербаня — це не тільки боротьба за ресурси. На той час регіони були готові слухати центр, але які вони побачили імпульси? До влади в Україні за допомогою Росії приходить Леонід Кучма, який запускає абсолютно негативні політичні і економічні процеси до всіх тих проблем, які вже мала країна. Кремль обрав стару номенклатуру в поєднанні з молодим криміналітетом. «Для нас сьогодні найбільш небезпечні гроші Росії, — казав Євген Щербань. — Фінанси Росії нещадні. Вони будуть вимивати наші сировинні та фінансові ресурси, і ми будемо перетворюватися на робочу сил. ... Я хазяїн, це моя земля, і я свою землю нікому не дозволю грабувати»

До Євгена Щербаня можна ставитися по-різному: багато хто реагуючи на фільм, писав, що він нічим не відрізнявся від інших бізнесменів того часу. «Ми стали заручниками того часу, у якому живемо, і ми маємо з гідністю цей час прожити. Ну що ж, якщо на мене чекає трагічна доля — я готовий прийняти те, що мені судилося», — заявляв напередодні вбивства Щербань. По-перше, тоді були особливі часи, а по-друге, Щербань все-таки відрізнявся від інших. «Я відчув себе самостійною людиною, справжньою людиною, не такою, якою був при комуністах. За цю ідеологію (ліберальну.       — Ред.) я готовий віддати своє життя. Я хочу, щоб мої діти жили у гарних мирних умовах», — це ще одна його цитата.

«Євген Щербань у 1990-х роках намагався провести «донецьких» у Києві, — розповідає «Дню» головний редактор інтернет-видання «ОстроВ» Сергій Гармаш («День», №14 за 27 січня 2020 р.). — Те ж саме намагалася потім робити і Партія регіонів. Але у них була суттєва відмінність. Ліберальна партія Щербаня була проукраїнською. Не знаю, чи всі її члени були щирі в цих переконаннях, але здоровий глузд і прагматизм сам диктував їм таку позицію. Після вбивства Євгена Щербаня донецький клан насправді був сильно послаблений. Відповідно посилив свої позиції дніпропетровський клан. Якби не вбивство Щербаня, то «донецькі» не були б послаблені і у них не було б необхідності йти на не зовсім чисті домовленості з Кучмою, внаслідок яких вони отримали карт-бланш на відповідні дії в Донбасі. Вони, наприклад. могли забрати або купити будь-яке підприємство. Далі почалось нове посилення донецького клану, але вже на інших засадах, аніж у середині 1990-х. Все це паралельно супроводжувалося згаданими домовленостями з Кучмою та його обранням на другий термін, коли останній фактично монополізував владу в країні, при цьому віддав схід України в управління місцевим кланам. Інакше б ми навіть не знали про Януковича як президента чи голову Донецької ОДА і взагалі багато чого могло би змінитись. Вийшло так, що на заміну проукраїнській Ліберальній партії зрештою прийшла до влади Партія регіонів із зовсім іншою риторикою і змістом. Дійсно, саме вбивство Щербаня для Донбасу стало переломним моментом».

Тобто неугодні «зачищалися» як політично, так і фізично, сам регіон Донбасу був відданий на відкуп місцевим кланам і російській пропаганді. Все це, зрештою, зумовило катастрофу у вигляді війни та окупації території в 2014-му. Альтернативний же шлях передбачав зовсім інше — об’єднання здорових сил країни із різних регіонів та різних сфер діяльності заради внутрішньоукраїнської інтеграції та розбудови сильної держави.

«Коли це сталося (вбивство Євгена Щербаня — ред.), я мав розмову з тодішнім головою МВС Юрієм Кравченком, якого запитав: а чого нам чекати далі, якщо людину такого рівня так зухвало вбивають? — розповідає колишній міський голова Маріуполя, народний депутат II, IV, V та VI скликань Михайло Поживанов («День», №22 від 9 лютого 2017            р.). — Щербань набирав великого впливу в українському політикумі, він бачив альтернативу тому шляху, яким рухалася країна часів президентства Кучми. Щербань був мотором, і саме він запросив у депутатську групу «Соціально-ринковий вибір» Євгена Марчука, який і очолив цю групу. Щербань нам тоді сказав: «Марчук буде президентом!..» А Кравченко відповів на моє запитання: «Шукайте відповідь у себе в регіоні й слідкуйте, кому дістануться активи Щербаня...» За газ, про що багато говорять, вони якраз тоді між собою домовилися, тому вбивство Щербаня має політичні причини... Щербань відкрито підтримував на виборах 1994 року Кравчука, а не Кучму, а потім він робив ставку на Марчука».

*  *  *

На жаль, пройти між Сціллою і Харибдою Україні не вдалося. І тепер ми пожинаємо плоди минулих помилок, які накопичуються і можуть вибухнути з новою силою. Наприклад. «Що буде, якщо знести олігархів? Бажання класової помсти — той настрій, який несуть в собі частина коментарів до фільму «Спадкоємець». Прийти і насильно забрати — ми вже колись проходили, закінчилося дуже погано. Тому зараз правильно буде ставити питання інакше — як ввести нинішніх олігархів в закон, коли всі гратимуть за однаковими правилами?..», — каже головна редакторка газети «День» Лариса Івшина. 

Ми не виносимо вердикт фільму (Євген Щербань-молодший правильно зробив, що підняв цю тему), ми розширюємо горизонти для аналізу цієї трагічної події. Чому маємо право? Тому що є історія висвітлення нами не тільки цієї теми: окрім самих газетних матеріалів, в Бібліотеці «Дня» представлені книги та збірки як про давню, так і про новітню історію України. Зокрема в 2015 році вийшла трилогія «Новітня історія для чайників»: «Котел, або Справа без терміну давності», «Я свідок. Записки з окупованого Луганська», «Катастрофа і тріумф. Історії українських Героїв».

Ці видання розповідають про причино-наслідковий зв’язок тих проблем, які ми має на сьогодні в країні. І проблема сучасної української журналістики в тому, що більшість з них не знають новітню історію. Відповідно — висвітлення і аналіз теми вбивства Щербаня серйозно кульгає. Останні події свідчать, що ця історія — 24 роки потому — все ще актуальна, до неї будуть повертатися, оскільки багато запитань залишаються без відповіді. І те, як вона буде сприйматися в суспільстві багато в чому залежить від журналістів. Важливо щоб — від освічених журналістів.