Самовикриття путіна

В умовному рейтингу найтяжчих міжнародних злочинів –  воєнні злочини, злочини проти людяності, агресія і геноцид – останній займає, у суспільній свідомості, чи не найвищу сходинку. Геноцид можна розглядати як  «злочин злочинів», вершину антилюдяності (хоча юристи можуть віддати пальму першості агресії), відвертий прояв зла в історії. У міжнародному праві його визначають як свідоме знищення повністю чи частково національної, етнічної, релігійної чи расової групи. Геноцид може не відрізнятися за кількістю жертв від інших міжнародних злочинів, але його склад має обов’язково містити намір знищувати представників вищезгаданих спільнот за груповою ознакою, а не через конкретні дії жертв.

Остання обставина робить доведення цього злочину у суді вкрай складним завданням, адже його організатори часто намагаються приховати не лише факт злодіяння, а й справжні мотиви його скоєння. Як правило, геноциди намагаються приховати від людських очей або представити їх публіці з допомогою пропаганди як щось інше.

Під час російсько-української війни, яку Кремль розпочав у лютому 2014 р., ми бачимо постійні системні спроби держави-агресора ввести міжнародну спільноту в оману щодо мотивів своїх дій. Протягом 2014–2021 рр. Росія підривала міжнародний правопорядок та вчиняла тяжкі злочини, одним з головних були перша у постгітлерівській Європі спроба анексії території іншої суверенної держави – АР Крим і Севастополя, окупація окремих районів Донецької і Луганської областей і утворення на їх базі маріонеткових квазідержавних утворень. На цьому етапі влада і пропагандистська машина держави-агресора спочатку навіювали різним аудиторіям, що у Києві владу захопила «хунта», «фашисти», «нацисти», які не хочуть миру, що в Україні йде громадянська війна, а Росію намагалися представити третьою «нейтральною» стороною в «українській кризі». На жаль, на перших етапах війни цивілізований світ значною мірою погодився грати за путінськими правилами через небажання нести економічні втрати від розриву з російським ринком, часткову корумпованість західних еліт, спроби розігрування певних геополітичних комбінацій тощо. Це дало можливість Росії підготуватися до нової фази війни проти України у відносно комфортних умовах, у тому числі використовуючи сотні мільярдів доларів від торгівлі із Заходом. 

Новий етап повномасштабної збройної агресії, який Росія почала 23 лютого 2022 р., Кремль публічно пояснив потребою «денацифікувати» та «демілітаризувати» Україну, «захистити» терористичні квазідержавні утворення «ДНР» і «ЛНР», які він напередодні протиправно визнав «незалежними». Абсурдність такого обґрунтування агресивної війни проти України лежить на поверхні. У щирість намагань неототалітарної Росії, яка підтримує праворадикальні рухи за кордоном, «денаціфікувати» Україну, яка вже три десятиліття успішно рухається в бік ліберальної демократії, світ не повірив. Це не дивно, адже будь-які рейтинги за останні двадцять років чітко демонструють, що країна над Дніпром, попри всю недосконалість молодої української демократії, стабільно випереджає свою північну сусідку за рівнями свободи слова, зібрань, дотримання прав людини загалом, традицією змінюваності влади на конкурентних виборах. Причому обидві країни рухаються у протилежних напрямках – Росія пройшла етап консолідації авторитарного антизахідного режиму і  на очах перетворюється у неототалітарну державу, Українська держава навпаки попри значну частку бідного населення, зовнішній тиск, політичні маніпуляції та навіть війну раз-у-раз повертається до курсу на ліберальну демократію та євроатлантичну інтеграцію.

Парадоксально, але ця облудна маніпуляція з «денацифікацією» непрямо вказує на мотиви путінського режиму. Тавро «нацистів» чи «фашистів» він роками застосовує не лише до представників ультраправих політичних сил, а до політикуму і влади України загалом, якщо вони відстоюють незалежність, західні цінності та право вільно обирати геополітичний курс, ба більше до всіх носіїв української ідентичності. Це пряме продовження тоталітарних традицій сталінського СРСР, коли  ярликами «фашистів», «куркулів», «троцькістів» здебільшого позначали зовсім не представників цих груп, а реальних чи потенційних опонентів комуністичного режиму перед їх репресуванням. Охоплений неоімперськими великадержавними мареннями Кремль не влаштовує сам факт існування на мапі Української державі. І так звана «демілітаризація» потрібна Росії для того, щоб зробити Україну беззахисною, зірвати її перехід до західного світу, а у подальшому знищити державу і саму українську політичну націю.

Про те, що остання ідеологема лежить у підґрунті політики Путіна щодо України він, як не дивно, роками говорить публічно. Очільник Кремля перетворився на головного пропагандиста великодержавної та шовіністичної тези «росіяни і українці – один народ». За позірною її нейтральністю стоїть заперечення права українського народу на суверенну державу (у 2008 р. Путін переконував Буша: «Україна – це навіть не держава»), повноцінну культуру, на саме існування, як окремої нації. Державна ідеологія, яка спирається на цю шовіністичну тезу, не просто ігнорує волю та інтереси українців, вона прямо провокує геноцидну практику. Не випадково в рамках підготовки до широкомасштабної збройної агресії та у її перебігу Росія використовує ідеологему «один народ» як зброю у інформаційно-психологічній війні проти України. Показовим у цьому сенсі є випадок з величезним за обсягом листом В. Путіна «Про історичну єдність росіян і українців» від 12 липня 2021 р., який сповнений пересмикувань і відвертої брехні. Документ починається з тези про «один народ». Цей маніпулятивний матеріал російська пропаганда активно розкручувала у світі та Росії, зокрема, він був доведений до всього особового складу ЗС РФ.

Дуже схоже, що путінський режим втрапив у пастку власної пропаганди: переконання, що Україна нібито «недодержава», а українці «недонація» зіграли із загарбниками у 2014 р. і 2022 р. злий жарт. На початку війни плани по створенню російського протекторату із 8–12 областей України, про які навіть публічно говорив Путін у квітні 2014 р., провалилися і державі-агресору довелося задовільнитися окупацією Криму і шматків двох областей. Так само героїчний опір українського народу, професійні дії Генштабу та армії, воля військово-політичного керівництва України вже наприкінці лютого 2022 р. зірвали план російського бліцкригу. В ході подальших бойових дій на початок квітня ЗС України очистили від ворога Київщину, Чернігівщину, значну частину Сумщини, Харківщини, відбили наступ на Миколаїв, вели жорстокі бої з окупантами на сході та півдні країни.

Неочікувані для багатьох успіхи оборонців України у протистоянні «другій армії світу», яка переважає чисельно, за кількістю та потужністю  озброєнь, викликали не лише політичну солідарність цивілізованого світу, а й реальну допомогу з боку США, Великобританії, Канади, Польщі, країн Балтії та багатьох інших держав, наростаючу ізоляцію держави-загарбника. Та ці успіхі України у справедливій захисній війні були оплачені життями і здоров’ям патріотів та супроводжувалися небаченими в Європі з Другої світової війни руйнуваннями та жертвами серед цивільного населення, масовими злочинами та звірствами російських військ.

Під час повномасштабної агресії Україна разом з військовими і дипломатичними діями активізувала і юридичний фронт. Вона звернулася з позовами до світових судових інстанцій і вже отримала рішення Міжнародного суду ООН з вимогою до Росії припинити бойові дії. Вал воєнних злочинів, злочинів проти людяності та актів геноцидного характеру призвели до ініціювання представниками світової владної еліти, серед яких колишні британські прем’єри та учасник Нюрнберзького трибуналу, теми створення спеціального трибуналу для Путіна та його поплічників. Ідею починають підтримувати і офіційні представники низки держав. Правники вже де-факто опрацювали механізм обходу ймовірного російського вето, яке держава-агресор накладе на створення трибуналу у Раді Безпеки ООН. Подібний орган можна бути сформувати через звернення України до Генеральної Асамблеї ООН. Його створення, ймовірно, лише питання часу. Міжнародний кримінальний суд в Гаазі, який має право розглядати серед міжнародних злочинів і геноцид, самостійно ініціював розслідування дій Росії в Україні. Розглядає злочини держави-агресора під час російсько-української війни й низка третіх держав, користаючись механізмом універсальної юрисдикції.

За цих обставин питання доказової бази злочину геноциду, який коїть Росія, набуває особливої ваги. Парадоксально, але держава-агресор у квітні сама зробила два демонстративні кроки, які оголюють її геноцидний намір щодо української нації. Російська державна інформаційна агенція «РИА-Новости» 3 квітня 2022 р. оприлюднила на сайті статтю «Що Росія повинна зробити з Україною»,  в якій йшлося не лише про так звану «денацифікацію», а й про цілісну програму брутальної «деукраїнізації» аж до заборони самої назви «Україна». 

18 квітня 2022 р. з’явився документ, який, ймовірно, може стати важливим додатковим доказом на майбутньому міжнародному трибуналі чи у Міжнародному кримінальному суді ООН геноцидного наміру Путіна щодо України. Мова йде про указ президента РФ про присвоєння 64-й окремій мотострілковій бригаді почесного найменування «гвардійська». З’єднання отримало його,  нібито за «масовий героїзм і відвагу, стійкість і мужність, проявлені особовим складом бригади у бойових діях по захисту Вітчизни і державних інтересів в умовах збройних конфліктів». За цим цинічним формулюванням ховається участь військових 64-ої ОМБ у загарбницькій війні проти України, зокрема, окупації міста Бучі на Київщині, у масових жорстоких розправах над цивільним населенням.

   Російські військові вперше потрапили до Бучі 27 лютого, а змушені були її залишити 31 березня. У звільненому місті відкрилася картина суцільного жаху – трупи вбитих цивільних на вулицях, частина із зав’язаними за спиною руками та кулею у потилиці, кілька масових та одиноких поховань у міському просторі (окупанти не дозволяли ховати на цвинтарях).  У подальшому з’ясувалися факти масових тортур, вбивств жінок, старих, чоловіків і дітей, зґвалтувань, у тому числі неповнолітніх, інші звірства, а також грабунків і мародерства. У місті та на його околицях окупанти залишити чимало мін, які становлять чималу загрозу містянам. Світ був обурений і шокований побаченим, а президент України В. Зеленський назвав події в Бучі геноцидом. Таку ж кваліфікацію вони отримали від низки представників держав Центрально-Східної Європи, Іспанії, США та інших країн. Факти подібних звірств росіян були виявлені і в інших звільнених населених пунктах Київщини. 

Росія ж намагалася їх заперечити, її представники заявляли про постановку у Бучі, яку організували чи то Україна, чи то Захід. Втім швидко, зокрема, з допомогою супутникових знімків закордонні ЗМІ, розслідувачі та правозахисні організації з’ясували, що звірства коїлися саме під час російської окупації. У самому місті працюють як українські слідчі, так і експерти Міжнародного кримінального суду, деяких іноземних держав.

Представник міжнародної правозахисної організації Human Rights Watch Хью Уільямсон заявив на початку квітня про надзвичайно жорстоке ставлення російських солдат до цивільних українців і нагадав про міжнародне зобов’язання Росії провести неупереджене розслідування воєнних злочинів, скоєних її військовими. «Вище військове керівництво має знати, що відмова від вжиття заходів проти вбивств та зґвалтувань робить їх особисто відповідальними за воєнні злочини», – сказав він.

Чи було почуте це попередження у Кремлі? Звісно, ні. Воно не могло бути почутим через те, що ми в Україні маємо справу не лише із воєнними злочинами, а й з геноцидом. Коли стало відомо про масштаб звірств у Бучі, то постало питання про їх організаторів і виконавців. Розслідувачі встановили, що серед окупантів у місті були військові 64-ої окремої піхотної бригади із Хабаровського краю. Відповідно вони є або виконавцями і/або тими, хто не зупинив масові злочини проти цивільного населення.

Замість розслідування участі військових цього з’єднання у цих звірствах Путін підписав наказ про присвоєння йому почесного звання. Такі дії виглядають щонайменше як однозначне схвалення дій співучасників геноциду і сигнал для армії продовжувати злочинні дії у подібному варварському стилі.

Це, на нашу думку, дає підстави долучити указ Путіна про присвоєння 64-й окремій піхотній бригаді звання «гвардійська» до доказової бази скоєння Росією та її очільником найстрашніших міжнародних злочинів. Стаття на сайті російської державної інформаційної агенції із програмою геноциду українського народу та вищезгаданий указ є маркерами того, що Росія продовжить свою геноцидну політику в Україні. Міжнародне право закликає попереджати злочин геноциду, але якщо це не вдалося, то цивілізованому світу варто допомогти українцям його зупинити. І рецепт відомий: першочерговими заходами мають стати нафтове ембарго, для послаблення можливостей Росії фінансувати війну, та допомога Україні важким озброєнням для звільнення тимчасово окупованих територій від російських загарбників. Це тим більш важливо зробити через те, що в своїх реваншистських планах щодо перевлаштування світового порядку Путін ажніяк не обмежується Україною, просто вона неочікувано для нього стала впоперек горла…