Путіну потрібен вчитель історії

Коли агресивна імперія (а насамперед її керівництво) відчуває брак, а правду кажучи, просто відсутність власної ідентичності — це велика проблема. І для імперії, і для її сусідів (передовсім найближчих, але не тільки). Бо такий стан справ означає, що така держава, її населення, незважаючи на амбіції вселенського масштабу, не може дати самій собі чесну відповідь на нібито «просте», але винятково важливе запитання: «А хто ми є? Звідки родом? Яким є наше історичне коріння?»

Це — вкрай небезпечно (ми ведемо мову про гостру кризу національної ідентичності в нашого північного сусіда — Російської Федерації). Тому що коли власна історія непрояснена, туманна, походження власної нації є, щонайменше, дискусійним — виникає непереборне бажання викрасти, присвоїти, рейдерськи захопити історію чужу (конкретно — українську), аби зробити власну історію тривалішою на бозна-скільки століть. Саме звідти виникають ініціативи подібні мюнхенським 12-ти пунктам, які Москва за допомогою окремих європейців, намагається нав’язати світові, зокрема закликаючи обговорити українську ідентичність замість самих українців. Це все — не що інше, як невиліковний прояв імперського реваншизму Москви.

Показовим тут є останній виступ В. Путіна в інтерв’ю ТАСС, де господар Кремля знову реанімував побитий часом імперський міф про те, що українці і росіяни, мовляв, «єдиний народ» (тобто ніякого окремого українського народу не існує), крім того, стверджував, що до ХІІІ століття не було жодних відмінностей у мові тогочасних росіян та українців (напевно, не читав Путін великого історика Василя Ключевського, який «першим великоросіянином» вважав Андрія Боголюбського, ката й руйнівника Києва 1169 року. А де ж були «великороси» раніше цього часу? І хто доведе, що вони були взагалі? І хіба той же Ключевський не виводив генетичне коріння росіян із трьох джерел: фіно-угорські народи Залісся; потужний тюрко-монгольський вплив ХІІІ століття; асимільовані і перетворені слов’янські племена?).

Цю неправду (м’яко кажучи) Путін повторює далеко не вперше. І тут важливо підкреслити, що видання «Дня», а особливо фундаментальна праця «Сила м’якого знака» (2011 рік), між іншим, відома і в Росії, дуже чітко розставляють усі потрібні «крапки над і» — Заліська, Володимирська, згодом Московська Русь, що стала 1721 року «Росією» (це вони так себе назвали, насправді суть книги «Сила м’якого знака» якраз у тому, що Росія — не Русь, ані політично, ані духовно й ментально) — це все молодша гілка Києво-Руської держави (імперії), яка відокремилась від Києва значно пізніше і за специфічних обставин. У «Силі м’якого знака», як і інших книгах Бібліотеки газети «День», ми запропонували суспільству варіанти історичного перенавчання, в тому числі і для держслужбовців. Але, на жаль, це досі не стало державною політикою.

Зокрема, через це ми сьогодні спостерігаємо за дуже кволою реакцією української влади на путінську анексію нашої історії. Замість ідеологічної протидії відвертому політичному реваншизму Путіна, МЗС України взагалі промовчало, а в Офісі Президент заявили американському виданню The Washington Examiner, що «російсько-українські відносини не повинні визначатися геополітичними амбіціями окремих лідерів» «Ці відносини основані на взаємодії людей, які живуть, працюють, творять і борються за мир по обидва боки кордону», — зазначили у Зеленського.

Подібна реакція не може не стимулювати ворога до подальшої атаки на українську історію, яка є своєрідною артпідготовкою до реального військового наступу і захоплення територій. Ми це вже проходили, переживали і мали б зробити висновки для протидії. Було б бажання (у влади) вчитися...