Проблема Донбасу і Криму - 2

(Закінчення. Початок читайте у «Дні» № 166)

Країни-виробники дуже різняться за своїм статусом і характером самого виробництва. До цього типу належали, скажімо, такі лідери цивілізаційного розвитку другої половини XX сторіччя як Німеччина і Японія. У цій ролі сьогодні вийшов на провідні позиції у світі Китай. Водночас, класичними країнами-виробниками є нині також Республіка Корея, Бангладеш, Тайвань, Малайзія, Камбоджа, В’єтнам. Головною передумовою виробничої спеціалізації є значний демографічний ресурс, необхідні чинники також — політична стабільність, відсутність військових конфліктів, зручна логістика, правопорядок та висока вмотивованість населення навчатися і працювати.

Країни-постачальники сировини, очевидно, повинні мати на своїй території розроблені запаси корисних копалин, серед яких головне місце посідають нафта і газ (саме вони дають поки що винятково високу рентабельність видобутку, на відміну від, скажімо, залізної руди чи вугілля). Приклади відомі всім — Російська Федерація, Саудівська Аравія, Іран, Лівійська Джамахерія, Венесуела, Катар, ОАЕ, Туркменистан, Азербайджан. Основна політична умова для успішної країни-постачальника — наявність сильної влади, інакше ресурс, отриманий без значних трудових затрат, стає предметом запеклої боротьби внутрішніх корпорацій чи зовнішніх гравців. Якщо ж держава монополізує ренту (прямо чи опосередковано — податковими інструментами), то вона має можливість стабілізувати систему. До джентльменського набору сильної влади входять — авторитарний лідер, відсутність політичної конкуренції, панівна ідеологія (релігія), мілітаризм, жорстка позиція на міжнародній арені. У такому вигляді країна постачальник може захисти себе від внутрішньої дестабілізації, зовнішньої експансії та невигідних умов торгівлі.

Країна-замовник — це, як правило, лідер цивілізаційного розвитку на даний момент. У цій ролі в різний історичний час виступала Італія, Голландія, Іспанія, Франція, Англія. Сьогодні лідерські позиції в цій глобальній ніші належать, безперечно, США. Статус замовника полягає в тому, що він визначає, що потрібно виробляти, а відповідно — для чого треба постачати сировину. Замовник є найбільшим споживачем, тому він визначає, що є більш цінним, а що — менш. Він диктує моду і спрямовує інвестиції. Через нього проходять основні фінансові операції, тому закономірно, що він контролює світову валюту.

Для країни-замовника важливо підтримувати свій престиж у світі, продукувати привабливий спосіб життя, бути синонімом успіху і підтримувати хороший споживацький «апетит». Для цього країна-замовник має поєднувати значну внутрішню свободу, відкритість і культурну розмаїтість, внутрішню політичну конкуренцію та потужну зовнішньополітичну суб’єктність. Для цього вона створює сильний державний механізм, який підтримує правопорядок, забезпечує баланс прав і обов’язків, чутливо реагує на запити суспільства і зміни кон’юнктури. Її громадяни мають бути освіченими, активними і високо вмотивованими щодо досягнення успіху — як персонального, так і колективного (корпоративного і національного).

Країни-замовники, країни-виробники і країни-постачальники сировини часто ворогують між собою, оскільки їхні інтереси часто вступають у суперечність. Але насправді вони необхідні одне одному як ланки одного ланцюга і не можуть існувати одне без одного.

Якщо країна не зуміла посісти жодну з наявних на світовому ринку ролей, то її чекає, швидше за все, нужденне існування в перманентному кризовому стані зі значним ризиком перетворитися на failed state. (Є, щоправда, також країни-материки, де величина внутрішнього ринку і окремішність культури створюють передумови для певної незалежності від глобального капіталізму, але ці приклади не є показовими для України — Індія, Бразилія, Індонезія.)

Яку ж роль українці можуть приміряти на себе?

Наш шанс збагатіти на сировині було знищено російськими більшовиками у 1918—1920 рр. Стратегічний ресурс України епохи «пари і вугілля» —  зерно, вугілля і залізна руда — було просто відібрано Москвою й спалено в топці комуністичних «пятілєток». Це на сімдесят років відтермінувало смерть імперії, але не змінило її природи та спеціалізації на глобальному ринку.

Наш демографічний ресурс також залишився у ХХ столітті, з його голодоморами, війнами, депортаціями і вимушеними переселеннями, а також з кількома хвилями деморалізації і винищенням найбільш вмотивованих та здібних до розвитку індивідів.

Звісно, певні сировинні запаси Україна ще має, і для розміщення нових виробництв у нас теж поки що не втрачено всі шанси. Але стратегічний прорив і серйозну конкуренцію азіатським, скажімо, трудовим ресурсам ми найближчим часом не зробимо.

Тому залишається уважніше придивитися до ролі країни-замовника. Тим паче, що у цієї спеціалізації існує певний різновид, який умовно можна назвати «країна-посередник». Її завданням є оптимізація зв’язків між замовниками, виробниками і постачальниками. Така країна транслює цінності і тренди, активно сприймає інновації і чутливо реагує на нові запити. Вона напряму контактує з виробниками сировини і має зиск на посередницьких функціях. Вона допомагає країнам-виробникам знайти ринки збуту і забезпечити привабливість свого продукту.

Наразі країна-посередник сама є містким і перспективним ринком, що спонукає розвивати тут інфраструктуру та розміщувати інвестиції. Це, в термінології світ-системного аналізу, так звана напівпериферія. Як правило, такі країни знаходяться на кордонах економічних зон і цивілізацій, у тих місцях, де економічна, політична і культурна комунікація є з різних причин ускладненою. Про те, наскільки перспективною може бути ця роль для України, свідчить успішний приклад модернізації наших сусідів — Туреччини і Польщі, а також досвід інших країн, які в різний час і в різних географічних умовах опановували місію посередника — СФРЮ Тіто, Чилі Піночета, Сингапур, Ізраїль, Домініканська Республіка.

ПЕРЕДУМОВИ Й ЧИННИКИ УСПІХУ УКРАЇНСЬКОЇ МІСІЇ

Що нам потрібно для реалізації вищеозначеної місії? Бажання, усвідомлення своїх цілей та послідовність у їх досягненні. Що нам найбільше перешкоджає? Росія, економічний спад у зоні євро та в країнах СНД, а також низька якість вітчизняної політико-управлінської еліти.

Саме подолання цих перешкод і становить основу національної стратегії. Не все у ній буде залежати від нас. Ми залежимо від багатьох чинників, що мають об’єктивну природу або реалізовуються іншими суб’єктами, на які у нас мінімальні шанси впливати. Можливими є сценарії розвитку ситуації в світі і нашому регіоні, що вимагатимуть кардинального перегляду цілей і засобів. Наприклад, війна, холодна чи гаряча. Або тривала рецесія європейської економіки. На ці випадки слід розробляти альтернативні сценарії та стратегії. Але для того, хто не знає власного порту призначення, ніколи не буде попутного вітру. Ми переконалися в цьому на досвіді економічного зростання 2000-2008 років, яке було використано олігархічними угрупованнями виключно для власного збагачення, а потім накопичений ресурс був спалений у їхній конкурентній боротьбі за владу.

Отож почнемо з розгляду об’єктивних передумов.

Перше. Нас цілком влаштовує Росія як велика й відносно багата країна-постачальник ресурсів, тому що саме це, головним чином, створює для нас нішу посередництва. Нас не влаштовують імперські амбіції, колективний психоз реваншизму, параноїдальні рефлекси, які демонструє правлячий режим цієї країни останнім часом. Але логіка глобального ринку змусить, рано чи пізно, російську еліту переоцінити нинішній період і віднести усі його ексцеси на рахунок особистих проблем В. Путіна і його невдалої спроби остаточно узурпувати владу. Світові гравці в такому разі не будуть «шматувати» переможеного газово-нафтового Голіафа, а дозволять йому частково відновити свої позиції на глобальному ринку, домігшись певних поступок і мінімальних репарацій. Словом, нам усім потрібно, щоб Росія повернулася до цивілізованого стану, чи простіше кажучи          — отямилася. І, враховуючи значну кількість і впливовість акторів світової політики, зацікавлених у подібному розвитку подій, реалізація плану «примушення до миру» має великі шанси на реалізацію.

Друге. Стратегічний інтерес для нас становить регіон Кавказу та Центральної Азії. Поява тут нового центру економічного зростання саме і відкриває перед нами ті широкі можливості посередництва, які впродовж одного десятиріччя здатні перетворити Україну на центр розвитку і співробітництва усього євразійського регіону. Головною перешкодою тут буде позиція Москви, але про цю проблему і шляхи її розв’язання вже йшлося вище.

Третє. Ми будемо привабливим партнером для нових центрів розвитку лише в тому разі, якщо прискорено будемо модернізуватися самі та засвоїмо передові технології і суспільні практики. Унікальні шанси для цього дає нам зближення з Євросоюзом і США. Саме в цьому сенсі євроінтеграція є для нас благом, оскільки вона формує нашу стратегічну перевагу в потрібному місці і в потрібний час.

Четверте. Окремо слід сказати про нашу зацікавленість у економічному зростанні в єврозоні. Перетворення Об’єднаної Європи на глобального «замовника», яке можна очікувати після подолання інституційних проблем та внутрішніх суперечок ЄС, вирішення демографічних та соціокультурних проблем континенту, є тим фактором, який, власне, й забезпечує успіх нашої місії. Адже тільки в цьому випадку нові центри виробництва і постачання сировини в Євразії будуть бодай частково зорієнтовані на європейський ринок, а відтак — потребуватимуть нашого культурного, політичного та логістичного посередництва.

Тепер про фактори суб’єктивні, власне, про нашу готовність до нової місії. Де нам взяти для цього всього волю, розум, чесність і професіоналізм? Вірю, що вони у нас є. Просто ще не представлені у необхідній пропорції в управлінській, експертній, політичній, інформаційній та культурній сферах. Кадрове питання є ключем до реалізації будь-якої стратегії, і воно має вирішуватися відповідальною владою найпершим.

Ми не повинні впадати в політичні крайнощі у внутрішньому житті країни. Для нас однаково неприйнятні як націоналістична диктатура, так і безмежна лібералізація. Держава повинна звільнити місце для приватної ініціативи і приватного успіху. Але при цьому держава не може ставати безпорадною і безвідповідальною. Тому що саме вона є політичним інструментом досягнення наших національних цілей. А інструмент готують перед початком роботи, а не після неї.

З нинішньої кризи наша колективна свідомість повинна вийти з кількома константами, які надалі визначатимуть рамки політичних та ідеологічних дискусій. Україна є, її незалежність і суверенітет гарантовані волевиявленням українського народу, який має свою самобутню історію, культуру і мову та довів своє право на самовизначення. На основі цього самовизначення українського народу виникла українська політична нація — громадянська спільнота сучасних, відкритих світові людей різного етнічного походження, конфесійної приналежності та культурних вподобань, які визнали Україну своїм спільним домом і готові працювати і боротися для її блага. Культурна розмаїтість України в умовах зростання міграційних процесів буде лише зростати, але при цьому буде творитися власне, неповторне обличчя нової української спільноти, відтворюватися її самобутність. Стрижень національної ідентичності забезпечуватиметься засобами державної політики у сфері освіти, культури, науки і масової інформації.  

Економічна криза — це слушний час для докорінного перегляду економічного укладу. Найперше мають бути ліквідовані усі нелегальні та напівлегальні засоби для отримання надприбутків та уникнення конкуренції. Паразитування на бюджеті та державній власності, штучний монополізм, маніпуляції з фінансами та активами, різні схеми уникнення оподаткування, не кажучи вже про рекет, рейдерство і звичайний бандитизм, мають бути вичищені з нашого економічного життя. Тільки після цього можна переходити до складніших матерій структурного реформування та пріоритетних інвестицій.

Усе це можливо лише в тому випадку, якщо держава поверне собі монополію на насильство і чітко означить межі та процедури його застосування. Суд, прокуратура, поліція, антикорупційні органи та спеціальні служби повинні здійснити генеральний наступ на фронті корупції, зловживань владою і організованого криміналу. Якщо такого рішучого й результативного наступу не відбудеться, то такі війська слід відкликати з поля бою і розформувати. А на їхнє місце поставити нових.

ДОНБАС НА КАРТІ НАШИХ ПЕРЕМОГ

Тепер нам лишилося знайти на нашій карті точку, яка видавалася нам чи то глухим кутом чи то безнадійним роздоріжжям. Ця точка називається «що нам робити з Донбасом?».

Альтернативні шляхи його реінтеграції, які cпочатку виглядали як взаємовиключні, у контексті нової стратегії національного розвитку вже не виглядають надто суперечливими.

Якщо ми рухаємося в напрямку «умиротворення Росії» та її повернення до статусу договороспроможних партнерів Заходу, то на цьому тлі маріонеткові режими «ДНР/ЛНР» виглядають цілком приреченими. Вирішальну роль у їхній ліквідації відіграє не так політичний чинник, як економічний. Як самостійний суб’єкт глобальної економіки Донецький регіон є абсолютно безперспективним. Не стане він корисною складовою й економіки російської, а буде її додатковим тягарем, поруч із Абхазією, Придністров’ям, Чечнею, Кримом.

Протягом ХХ сторіччя Донбас двічі вичерпав свій потенціал — спершу як сировинний, потім як виробничий. Ресурси, які він на сьогоднішній день має, є або недостатньо якісними (виробничі потужності, демографія, екологія), або їх використання пов’язане з такими затратами, які ближчим часом не дозволять зробити їх видобування або виробництво рентабельним (вугілля). Тому найбільш імовірна спеціалізація даного регіону в умовах  його «автономії»  — кримінально-контрабандна.

Разом із тим, конфлікт у цьому місці і в цей час (особливо, разом із окупацією Криму) «перекриває» стратегічно важливий комунікаційний євразійський коридор — прикаспійсько-причорноморську рівнину, яка вже на сьогоднішній день має порівняно розвинуту інфраструктуру, а в майбутньому має всі шанси перетворитися на основну торгову артерію континенту. Війна знищує елементи індустріалізації — скупчення населення, його завищені очікування щодо державного забезпечення, нерентабельні в нових умовах виробництва, пролетарську психологію і ставлення до праці як до рабської повинності. На зміну індустріальному ландшафту може прийти безлюдний «марсіанський», а може — сучасна постіндустріальна інфраструктура.

Та в будь-якому разі «сомалійського» анклаву в центрі Європи ніхто терпіти не буде, разом із Росією. Дестабілізація даного регіону з її боку є ніщо інше як спроба геополітичного шантажу. Умовно кажучи, Росія «плює в борщ», розраховуючи в майбутньому сама його з’їсти. Але шантажиста можуть просто вигнати з-за столу.

Виходячи з сукупності цих даних і міркувань, відповідь на запитання, коли і як повертати Донбас в Україну, є наступною. Донбас (і Крим) слід повертати тоді, коли для цього виникнуть найбільш сприятливі й вигідні для України умови. А чи буде це успішне завершення антитерористичної операції чи — результат доброї волі легітимних представників регіону, сьогодні передбачити неможливо.

Значно важливіше закласти певні параметри зовнішньої і внутрішньої політики, які дозволять не лише прийняти потрібне рішення в потрібний момент, а й забезпечать при цьому дотримання стратегічно значущих цілей та орієнтирів національного розвитку.

У сфері суспільної свідомості та інформаційної політики має утверджуватися концепція «Україна — спільний дім», що виключає дискримінацію громадян за етнічною, конфесійною чи мовною ознакою щодо участі в політичному житті, але покладає на них відповідальність за престиж власної держави, її безпеку та відстоювання національних інтересів.

Реформування політичної системи та адміністративно-територіального устрою не повинно привести до безвладдя та управлінського хаосу на жодному рівні — громади, регіону чи держави в цілому. Пріоритетом є не лише передача повноважень із розвитку територій місцевій владі, а й чітке визначення державою власних функцій та повноважень і забезпечення їх виконання на основі жорсткої вертикальної структури та виконавської дисципліни.

Обороноздатність країни — це пріоритет державної політики на наступні десятиріччя. Слід одразу закладати ефективну структуру національного війська (професійне ядро та розгалужена система підготовки резервістів) і на плановій основі здійснювати його модернізацію і технічне оснащення.

Важливо зберегти довіру й підтримку Заходу, який поки що є основним фактором впливу на Росію. Організований сепаратизм закінчиться на Донбасі разом із припиненням російського фінансування. Ми на цей процес вплинути можемо лише опосередковано, виснажуючи агресора, а основні інструменти тут у руках США, Європи, на певному етапі, можливо, Китаю.

Ми не повинні дозволити Росії зняти із себе відповідальність за розпалювання конфлікту та його катастрофічні наслідки для зруйнованого війною регіону і втрат, які зазнала від нього Україна. Йдеться не лише про санкції дня сьогоднішнього як фактор тиску, а й про умови, на яких буде встановлено мир і відновлено ділові відносини.

Ми не повинні дозволити Росії монополізувати свій вплив на пострадянському просторі. Нинішня Росія продемонструвала свою хижацьку природу і неоімперські наміри. Це — слушна нагода запропонувати нашим партнерам по СНД нові принципи і новий формат співробітництва.

Ми не повинні дозволити маріонетковим режимам «ДНР/ЛНР» легалізуватися в будь-якому вигляді. Жодна мирна угода не варта того, щоб під нею з’явилися підписи їхніх офіційних представників. З терористами можна й необхідно вести переговори, але тільки з питань складення зброї і звільнення заручників.

Економічна блокада окупованих територій не повинна бути спрямована на погіршення умов життя людей, а має лише перешкоджати незаконним торговим операціям, які завдають збитків державному та місцевим бюджетам, участі криміналу в економічному житті та визнанню інших форм юрисдикції, окрім української, над даною територією.

Населення окупованих територій слід розглядати як наших співгромадян, що потрапили у заручники до злочинних угруповань, які силою та за підтримки іноземної держави захопили контроль над відповідною територією. Це населення не може бути об’єктом дискримінації, осуду чи колективного покарання. Воно потребує всебічної гуманітарної підтримки та створення державою альтернативних механізмів забезпечення прав та законних інтересів.

У тактичному плані наша оборонна політика і зусилля дипломатії повинні бути спрямовані на мінімізацію втрат від продовження конфлікту, який триватиме доти, доки окуповані території не повернуться до складу України. Хоч які б ми перемир’я укладали з маріонетковими режимами путінської Новоросії, але тільки війна з Україною є виправданням самого їхнього існування.

Повернення Донбасу й Криму стане тим індикатором, за яким можна буде з упевненістю сказати, що свою відповідь на виклик історії Україна знайшла та успішно реалізувала.