Про три типології вітчизняної еліти

Діяльність еліт в становленні держав завжди відігравала ключову роль. Саме тому протягом багатьох століть імперії, які панували на наших землях, головним чином Російська, винищували українську еліту. Результат такої політики репресій ми особливо відчули, коли Україна здобула незалежність в 1991 році. Він проявився в суттєвому дефіциті того прошарку людей, які б змогли вивести країну з минулого і побудувати нову сильну державу... На жаль, стан справ на 25-му році незалежності не покращився. Особливо великі проблеми в політичній сфері — тут ми точно можемо сказати, що на сьогоднішній день маємо не еліту, а політичну верхівку.

З приводу цієї теми пропонуємо вашій увазі матеріал доктора політичних наук Максима Розумного «Про три типи вітчизняної еліти». Зокрема, він пише: «Для аналізу ми виділяємо типи, спільною ознакою для яких є соціальна активність і конструктивізм. Тобто йдеться про суб’єктів суспільного життя, які мають апріорні уявлення про бажаний напрямок суспільного розвитку та активно включаються в процеси, у тому числі у суспільно-політичні конфлікти — з метою реалізації власного «плану майбутнього» для України. Власне, це три категорії суб’єктів — «ретрогради», «емігранти» та «імітатори». Тема, звичайно, дискусійна, тому ми сподіваємося на продовження її обговорення на шпальтах «Дня». 

Досвід кризового періоду 2004 — 2014 рр. демонструє нам об’єктивні умови та орієнтири національного самовизначення в координатах сучасності.

Незалежна Україна можлива як ліберальна країна з сильною центральною державною владою, що спирається на розвинуті інститути демократичного представництва. Національна ідентичність формується на основі суспільного консенсусу з ключових питань суспільного розвитку та включає в себе узгоджені підходи до питань мови, культури та історії, найбільш конфліктна частина яких виноситься за межі політичного порядку денного. Діє принцип: суперечливість минулого долається спільним баченням майбутнього. Так виникають усі політичні нації, і українці тут не є винятком.

Народження політичної нації — це складний і суперечливий процес, що включає в себе а) актуалізацію суб’єкта, його волі до існування і готовності до перетворень; б) адекватне сприйняття історичного виклику як унікальної сукупності загроз і можливостей, що створюють ситуацію кардинального вибору; в) винайдення власної інноваційної моделі адаптації, що передбачає реалізацію базового цивілізаційного алгоритму, доповненого власним унікальним досвідом і креативом.

Названі вище умови створюють кваліфікаційний ценз для національної еліти, яка і є ключовим суб’єктом у процесі народження політичної нації. Від її кондицій та мотивацій залежить доля національного проекту і його успішне проходження основними щаблями реалізації — від ідеї до дійсності.

Історія свідчить про те, що адекватну відповідь на історичний виклик спершу знаходить дуже вузьке коло носіїв певної доктрини, які згодом виробляють форму суспільної свідомості, що поширюється на решту суспільства. Але в той самий час, поки в соціумі визріває така спільнота, решта представників духовно-інтелектуальної верстви, політики та суспільно активні індивіди гуртуються навколо інших ідей, понять і цінностей, що дуже часто ведуть убік від шляху національної самоорганізації.

Саме такі альтернативні версії української еліти ми й спробуємо означити для їхньої подальшої ідентифікації та аналізу. Йдеться про ідеальні соціальні типи, представлені в українському публічному просторі знаковими постатями, світоглядними підходами, психологічними комплексами, домінантними цінностями, специфічними уявленнями про дійсність, мовними (дискурсивними) ознаками тощо.

Для аналізу ми виділяємо типи, спільною ознакою для яких є соціальна активність і конструктивізм. Тобто йдеться про суб’єктів суспільного життя, які мають апріорні уявлення про бажаний напрямок суспільного розвитку та активно включаються в процеси, у тому числі в суспільно-політичні конфлікти, з метою реалізації власного «плану майбутнього» для України.

Разом із тим, як уже зазначалося вище, стратегії цих соціально активних агентів є альтернативними (чи, в кращому разі, — допоміжними) щодо основного річища національного самовизначення — процесу формування політичної нації. Їх «відповіді» на історичний виклик є скоріше реакціями непідготовленого суб’єкта, який або уникає вимоги змінитися, або ігнорує реальні умови й завдання моменту, або імітує «відповідь», знімаючи з себе відповідальність за кінцевий результат.

Власне, за цими типами реакцій ми й означуємо категорії цих суб’єктів — «ретрогради», «емігранти» та «імітатори».

«РЕТРОГРАДИ»

Як випливає з назви, сутність позиції «ретрограда» полягає в запереченні змін. Виклик нових загроз і нових можливостей цей тип зустрічає інстинктивним «поверненням» до того, що гарантувало безпеку та процвітання в минулому (часто — уявному).

В сучасних українських реаліях цей тип представлений переважно людьми, які ностальгують за Радянським Союзом, вважають лібералізацію злом, Захід — ворогом, а винними у всіх бідах — масонів, «світову закулісу», США, Європейський Союз, ЛГТБ-співтовариство і т.ін. Статистично цей тип є дуже численним в Україні, але він не має тієї активної політичної, культурної та інформаційної репрезентації, якою він наділений, скажімо, в Росії та Білорусі. В Україні представники цього типу найчастіше зустрічаються в силових структурах, у середній і нижчій ланках виконавчої влади. На значній частині території держави відповідні світоглядні установки властиві освітянській інтелігенції, духовенству, працівникам культурної сфери. Порівняно новим явищем є поширення відповідних стереотипів у бізнес-середовищі, до якого воно проникло разом із кримінально-силовими методами заволодіння активами.

Наскільки потужним може бути ретроградний тренд у житті пострадянських демократій, демонструє приклад путінської Росії, де відповідний світогляд став основою консолідації політичного режиму та національної мобілізації, що близька до класичних тоталітарних форм середини ХХ ст.

В Україні даний тип є засадничо антидержавним, він перебуває в антагонізмі з самою ідеєю української незалежності, а тому проявляє себе виключно в конфліктних, або маргінальних формах. Під час кризи 2013 — 2014 рр. більшість його представників у сфері публічної політики та інтелектуальному просторі України остаточно себе ідентифікували з агресивною політикою Росії й стали на антинаціональні позиції.

Конструктивна частина ідентичності «ретрограда» полягає завжди в необхідності «повернення». Але точка призначення цього зворотного руху може різнитися. Вона залежить від особливостей соціокультурного підґрунтя, на якому виростають реакційні сили. Індустріальний ландшафт Донбасу, Кривбасу чи Харкова однозначно вимагає повернення в ситуацію класичного модерну — з чіткою монопольною ідеологією, колективізмом, уніфікацією. Натомість в умовах Центральної України більш імовірною є спроба повернутися в домодерну реальність традиційної культури з відповідними атрибутами суспільної організації — чітким розмежуванням «своїх — чужих», неписаними правилами, патримоніальною владою, її свавіллям, боротьбою за привілеї та круговою порукою на всіх рівнях. Усе це може прикриватися «національною ідеєю», «духовністю», заглибленням у історичні витоки та постійним намаганням встановити «канони» ідентичності.

Тому «ретроградна» реакція постає в українських умовах не лише комуністично-імперською, а й етноцентричною. Остання більшою мірою поширена в середовищах творчої та гуманітарної інтелігенції. Відповідний тип в українському русі відомий уже понад сторіччя, на нього досить гостро реагували наші «поступовці» Михайло Драгоманов («Чудацькі думки про українську національну справу»), Іван Франко («Сідоглавому»), Володимир Винниченко («Уміркований» та «щирий»).

Один з індикаторів, який чітко вказує на даний тип реакції, це — експлуатація концепту «захисту мови» (в одному випадку — російської, в іншому — української). Тобто замість того, щоб вирішувати мовне питання в інструментальному і компромісному ключі, «ретрогради» в даному питанні завжди починають «боротьбу», справжнім сенсом якої є завжди повернення — або до радянських часів, або до уявних історичних витоків «чистої» української етнокультури. Натомість нинішній статус-кво не задовольняє ні адептів імперського реваншу, які не можуть змиритися з необхідністю вивчати українську мову як нової державної, ні прихильників тотальної «українізації», в уявленні яких використання російської мови мешканцями України є ненормальним у контексті «повернення» до уявного національно-культурного стандарту.

Сьогодні мовний індикатор вказує на те, що «ретроградний» тип української еліти втратив фокус суспільних зацікавлень і все більше маргіналізується в процесі стрімкого становлення політичної нації. (Рівень стурбованості проблемою використання мов у суспільстві, згідно з даними опитування агентства «Рейтинг» від березня 2016 р., наближається до 0% ).

«ЕМІГРАНТИ»

Наступна категорія української еліти названа нами «емігрантами», хоча далеко не всі її представники виїхали з України, а також не всі ті, хто виїхав, є світоглядними «емігрантами».

З представниками попереднього тренду — ретроградами — емігрантів споріднює реакція гострого неприйняття актуальної української дійсності. Але якщо перші дистанціюються від неї в часі, то другі — в просторі. Вони світоглядно «переселяються» до інших спільнот, культур, країн, у яких почувають себе значно комфортніше і впевненіше. Для емігрантів тут, на батьківщині, усе не так, як має бути. Її культура вторинна і провінційна, її історія сповнена недоречностей і помилок, наука й освіта жалюгідні, політика потворна і недолуга, а люди і побут викликають страх, презирство і роздратування.

Натомість деінде й історія велична, й політика захоплююча, й культура фантастична, і люди прекрасні. Приводи для захоплень «емігранти» знаходять на всіх континентах, але найбільшу їх групу в українському соціокультурному просторі становлять адепти європейсько-американського напряму. Багато хто з них інтегрувався у відповідні структури та спільноти, вчиться або стажується, читає і перекладає, отримує гранти і заповнює анкети, проживає постійно або тимчасово. Для них країни Заходу (починаючи з найближчої до нас Польщі) — це зона комфорту і «справжнього» життя, тоді як Україна — суцільний головний біль і реальність, яку доводиться терпіти як вимушене непорозуміння.

Піонерами світоглядної еміграції виступили провідні літератори та інтелектуали середнього покоління — Оксана Забужко і Юрій Андрухович, Соломія Павличко і Микола Рябчук. До них із часом масово приєдналися молодші колеги, і на сьогоднішній день «емігрантський» дискурс домінує в молодіжному літературному та гуманітарному середовищі. Його осердя — Києво-Могилянська академія.

Між емігрантами і ретроградами лежить ціннісна і світоглядна прірва, вони дослівно належать до різних епох, хоча й змушені повсякчас стикатися один з одним в інформаційному просторі, у науці й мистецтві, в соціальних мережах, політиці й побуті. Цінності ретроградів, як уже говорилося вище, належать або домодерній архаїці (від сентименту «дитинства босоногого» до пафосу трипільських горщиків), або класичному модерну (панівна ідеологія, великодержавність/національно-визвольна боротьба, заводський гудок, комсомольська юність, революційне підпілля). Емігранти ж душею і розумом перебувають у ситуації постмодерну.

У 1990-х вони висміювали романтику національного відродження у «Рекреаціях» Андруховича, цитували «Любіть Оклахому!» Ірванця, читали статті Кривенка і Павліва, кидали виклик канонам української гуманітаристики в «Польових дослідженнях з українського сексу» Оксани Забужко і менш відомих широкому загалу творах вітчизняних феміністок академічного штибу. Сьогодні вони пропонують позбутися Донбасу (який став осердям реакції Модерну і ризикує далі скочуватися в домодерну архаїку «казачества»), ведуть боротьбу зі «Свободою» у Львові, висувають Дж. Грабовича на здобуття Шевченківської премії, влаштовують обструкції Іванишину-молодшому, ведуть численні газетні колонки, блоги і «Громадське радіо».

Саме домінуванню емігрантів у культурному та медійному середовищі ми завдячуємо тотальним скепсисом та іронією щодо української дійсності, яким просякнутий наш інформаційний простір. Вони споглядають українську дійсність через призму своїх шенгенських віз, магістерок, стипендій і грантів, завдяки яким вони звільнилися від її (дійсності) повсякденних кайданів, але при тому ця дійсність продовжує нагадувати їм про власне «низьке» походження.

Часом у емігрантів з’являється надія, що Україна емігрує разом із ними. Вони бачать елементи постмодерної легкості та віртуальності в карнавальному Майдані 2004-го, в мирному Євромайдані кінця 2013-го. Тоді емігранти на деякий час перетворюються на усміхнених волонтерів, приїздять «змінювати країну», «наближати» її до різноманітних стандартів, на деякий час навіть заходять у чиновницькі кабінети. Але з часом гидливість перемагає в них почуття обов’язку, і вони повертаються до своєї звичної комфортної невагомості-неприсутності, з висоти якої з новою силою іронії та прихованої образи обсервують краєвиди «цієї країни».

Народження політичної нації — це складний і суперечливий процес, що включає в себе: а) актуалізацію суб’єкта, його волі до існування і готовності до перетворень; б) адекватне сприйняття історичного виклику як унікальної сукупності загроз і можливостей, що створюють ситуацію кардинального вибору; в) винайдення власної інноваційної моделі адаптації, що передбачає реалізацію базового цивілізаційного алгоритму, доповненого власним унікальним досвідом і креативом. Названі вище умови створюють кваліфікаційний ценз для національної еліти, яка і є ключовим суб’єктом в процесі народження політичної нації. Від її кондицій та мотивацій залежить доля національного проекту і його успішне проходження основними щаблями реалізації — від ідеї до дійсності

Спільною рисою найбільш антагоністичних груп — і ретроградів радянського зразка, і емігрантів параєвропейського, — є те, що для більшості з них центри метрополій перебувають за межами України. Там вони і черпають свої моральні сили й основну поживу для своїх переконань. Втім, путінська Росія, схоже, стає сьогодні центром тяжіння не лише для пострадянського ретроградного тренду, а й для всіляких можливих реакціонерів правого і лівого ґатунку в Європі й за її межами. Натомість уявна глобальна батьківщина емігрантів-постмодерністів сьогодні дедалі більше звужується в Європі та, ймовірно, розширюється в азійсько-тихоокеанському регіоні.

Тим часом Україну як точку відліку усіх світоглядних пошуків і проекцій намагаються трактувати ретрогради з націоналістичного табору. Вони продовжують шукати центр світу на власній землі — або у вигляді «чистого» етнографічно-достовірного українства, або не менш чистого революційно-націоналістичного «проводу». Однак ці пошуки не надто збуджують уяву переважної більшості громадян країни. Лише легковірного глядача російських телеканалів може ввести в оману портрет Бандери на Євромайдані й УНСОвське гасло «Слава нації! — Смерть ворогам!» на вулицях Києва. Нікому ще не вдавалося повернутися в минуле, особливо в те, якого насправді й не було.

«ІМІТАТОРИ»

Третій тип представників сучасної української еліти, які беруть активну участь у суспільних справах, але свідомо чи несвідомо зводять на манівці проект побудови політичної нації, ми назвали імітаторами. Їхній ареал поширення — публічна політика і супутні комунікації.

Попередні два типи оформили свої цінності та світоглядні домінанти на основі реакцій відторгнення української дійсності, що обумовили у них, залежно від темпераменту носіїв відповідних соціальних установок, бажання руйнації або втечі. Натомість імітатори є тими, хто пристосувався до цієї дійсності і навіть навчився паразитувати на її суперечностях.

Така відповідь на історичний виклик національного самовизначення була неможливою в попередні історичні епохи, коли влада, ідеологія (релігія), ідентичність сприймалися як граничні смисложиттєві реальності — принаймні у свідомості провідних верств. Епоха постмодерну виявила під цими категоріями прагматичні підтексти, а самі відповідні дискурси зробила симулятивними (Бодрійяр).

Іронія нинішньої ситуації в публічному просторі України полягає в тому, що політики-імітатори, які цинічно послуговуються різноманітними політико-ідеологічними симулякрами в процесі переділу сфер економічних та адміністративних інтересів, є значно більш послідовними постмодерністами, ніж їхні критики з табору інтелектуально-культурних «емігрантів». Більше того, імітатори сьогодні навчилися симулювати будь-які тренди і дискурси, якщо це обіцяє електоральну підтримку відповідних соціальних груп. Так, аналізовані нами вище «ретроградні» та «емігрантські» феномени суспільної свідомості на політичному рівні сьогодні переважно репрезентовані саме імітаторами, які таким чином формують свої електоральні ніші.

Витоки симулятивного дискурсу української політики слід шукати в ілюзіях постперебудовчого періоду. Будівництво демократії на руїнах тоталітаризму здавалося на початку 1990-х легкою і захоплюючою справою. З одного боку, на пострадянський простір прийшли місіонери Заходу з власними рецептами політичної реорганізації в річищі теорії демократичного транзиту. Ставка була зроблена на формування «структур громадянського суспільства» та суб’єктів конкурентної політики — передовсім партій. З іншого боку, вітчизняна інтелігенція з усім своїм багажем суспільствознавчих теорій взялася будувати партії на надійній ідеологічній основі, вибираючи з традиційного спектру (консерватизм — лібералізм — соціал-демократія) те, що відповідало особистим смакам «засновників». Так виникли українські диванні партії та осередки грантоотримувачів, що й утворили перше комунікативне середовище публічної політики в Україні.

Тим часом реальний політичний процес обертався навколо двох ключових процесів першої половини 1990-х років — інституційної розбудови незалежності та переділу власності й адміністративно-економічних активів. Обидва процеси відбувалися фактично поза увагою «інкубаторів» демократії, які в цей час зосередилися не на реальних процесах суспільних змін, а на засвоєнні «правильних» ідеологічних конструкцій, запропонованих донорськими організаціями та підручниками з політології.

Очікувалося, що носії цінностей «громадянського суспільства» та представники класичних політичних ідеологій переберуть на себе основні функції політичного представництва після того, як генеральна битва між комуністами і націонал-демократами рухівського зразка завершиться перемогою останніх.

Відповідні суспільні умови виникли наприкінці 1990-х: капіталізм і національна державність в особі кандидата в президенти Леоніда Кучми остаточно перемогли радянське минуле в особі лідера КПУ Петра Симоненка. Однак на той час віртуалізація політичного дискурсу вже набула незворотного характеру і була функціонально вписана у стратегії панівних суспільних груп. Кристалізація відповідних схем відбулася у 1998 році в ході перших парламентських виборів, що проводилися на партійній основі.

У цей момент віртуальні політичні дискурси і реальна боротьба організованих груп еліти за сфери впливу схрестилися в гібридному продукті української конкурентної демократії. Система почала функціонувати одночасно у двох паралельних вимірах — у реальному вимірі боротьби за владний ресурс та імітаційному вимірі боротьби ідей, гасел та іміджів.

З того часу на політичному ринку домінують штучно сконструйовані бренди (персональні та партійні), на обслуговування яких і спрямована індустрія політичних симулякрів, яку в нас називають політичними технологіями.

При цьому імітувати можна які завгодно сутності та тренди. Тут, як і в комерційній рекламі, головне — якісний сюжет і насичена образність. У 1998 році феноменом виборчої кампанії став тріумф «Партія зелених», представленої, головним чином, мотивуючою телевізійною рекламою. А, наприклад, кампанія СДПУ(о) стала прикладом того, що навіть значне ресурсне забезпечення не може врятувати імітацію, цілком позбавлену зв’язку з дійсністю.

Однак справді серйозного успіху імітація досягає в українській політиці тоді, коли вона імітує відповідь на реальну потребу і запит суспільства. Зокрема — відповідь на головний виклик національного самовизначення. Сконструйовані політтехнологами символічні «відповіді» на ці виклики стимулювали реальну суспільну мобілізацію, що в українській політичній традиції отримала назву Майдан. Переконливості цим імітаціям надавала реальність загроз, що нависали над національним проектом у 2004-му та 2013-му. А каналізування відповідних преференцій у річище корпоративних інтересів стало настільки ж закономірним результатом «продажу» бренду, як і депресія ошуканого «споживача».

Політичні імітатори сьогодні вже стали цілим професійним середовищем. Вони не лише організовують виборчі кампанії та виготовляють рекламний інформаційний продукт, а й коментують політичні новини на телеканалах, стають депутатами і топ-чиновниками. Залежно від кон’юнктури вони можуть ставати журналістами, прокурорами, командирами військових підрозділів, шукаючи позиції, де їхня імітація в даний момент виглядатиме більш переконливою.

Практично весь актуальний політичний контент виготовляють і підтримують сьогодні імітатори. Найсвіжіші приклади — це люстрація, антикорупційна боротьба у вигляді додаткових органів державної влади та європейська інтеграція у вигляді Угоди про асоціацію (втім, зона вільної торгівлі з ЄС — це не імітація). Мистецтво політичної імітації настільки розвинулося в Україні, що часом воно вже навіть працює на користь національних інтересів (наприклад, у випадку т.зв. Мінських домовленостей).

ЧИ ІСНУЄ В УКРАЇНІ ІНША ЕЛІТА?

Напевно, у читача вже виникло запитання: а чи існує в Україні якась інша еліта, окрім описаних тут типів ретроградів, емігрантів та імітаторів?

Так, вона, безперечно, існує, і в ній досить значний прошарок є тих, хто свідомо формує основи політичної нації. Але ця частина нашого інтелектуального, культурного і політичного середовища не становить окремого типу, вона все ще не може означитися ні світоглядно, ні організаційно — у вигляді якоїсь «партії». Її потенційні й дійсні представники губляться в публічному просторі, де домінують ретроградно-емігрантські дискусії та політтехнологічні симулякри. Вони не можуть виробити свою мову і символіку, утворити окремішнє комунікативне середовище і домовитися про спільну діяльність, оскільки свідомість практично кожного з них інфікована смислами з панівних дискурсів. Тому вони воюють разом з етноцентричними ретроградами проти імперських ретроградів, разом з емігрантами — проти архаїки і казарменного модерну, а також час від часу потрапляють під вплив чергової імітаційної політтехнології.

Ми далекі від наміру звинувачувати ретроградів, емігрантів та імітаторів у тому, що вони свідомо шкодять становленню політичної нації. Хоча шкода від їхнього домінування в громадській думці, безперечно, існує. Адже результатом є порожнє витрачання суспільної енергії, девальвація важливих понять і символів, штучна конфліктність і, врешті-решт, відчуження мас від національного проекту.

Усвідомлення цього неминуче зростатиме. Тому в перспективі все більше ретроградів усвідомлюватимуть марність руху «вічного повернення», принаймні, що частина емігрантів захоче повернутися обличчям до дійсності й повернути собі власну країну, а імітатори, втомлені розчаруваннями демосу, захочуть нарешті віддати свій талант і професіоналізм реальній справі національного одужання і самовизначення. Але це станеться лише тоді, коли промотори національного проекту вироблять певну доктрину, її понятійний апарат і стиль, навчаться впізнавати одне одного і відрізняти манівці від головної дороги.