Про духовну реформацію

Корупція в Україні вже давно перестала бути чітко визначеним поняттям і зрозумілою суспільною проблемою, що хоча б гіпотетично може бути розв’язана раціональними засобами. Вона є одним з елементів суспільно-політичного дискурсу, які перебувають в статусі чогось середнього між міфом і мемом.

Таких слів у політичному тезаурусі пострадянського періоду накопичилося вже чимало. До них можна віднести «реформи», «совок», «Європа», «олігархія», «бандерівці» і т.п. Особливістю цих понять є те, що їхнього конкретного значення, спільного для всіх учасників комунікації, просто не існує. Їхнє значення губиться в розмаїтті інтерпретацій, суб’єктивних уявлень, розчиняється в емоційних, оціночних, смисложиттєвих та інших аспектах сприйняття. Роль таких понять полягає не в тому, щоб означити проблему чи орієнтир суспільного розвитку і полегшити тим шлях до нової якості суспільної організації. Вони цього вже не можуть зробити, а виступають лише збудником психічної активності, який стимулює процес мобілізації одних, агресію в інших, викликаючи при цьому певний усталений набір асоціацій та реакцій.

Такі поняття є побічним продуктом життєдіяльності суспільства в режимі утилізації. Оскільки органічною складовою цього режиму є приховування суспільством від самого себе справжнього стану і вектору свого «розвитку» (а точніше деградації), то взаємодія з дійсністю опосередковується подібними мемо-міфами. Вони втілюють у собі ілюзії та страхи, якими живе соціум, не називаючи прямо соціальні проблеми, які за ними стоять. Зрозуміло, що використання цих понять без необхідного уточнення їхнього змісту лише консервує існуючий стан і поглиблює соціальну ентропію. У цьому, до речі, зацікавлені вигодоотримувачі режиму утилізації. Більше того, підпорядкована їм система масової комунікації, яка спеціалізується на продукуванні різноманітних симулякрів, використовує дані мемо-міфи як безвідмовний інструмент маніпуляції свідомістю мас. У своїх інтересах, звичайно.

Корупція — поняття, яке є найближчим до соціальної сутності режиму утилізації і, навіть, у своєму класичному значенні, відображає характер цього стану. Латинська етимологія говорить нам про стан зіпсованості, відхилення, злам певного порядку, що, власне, і є основною характеристикою суспільства, що стало на шлях самоліквідації. Більш конкретне значення поняття корупції — отримання вигоди від дій чи бездіяльності, які мали б відповідати певному порядку, але насправді не відповідають йому. У вузькому значенні слова (корупція як хабарництво) йдеться про те, що порушення порядку певною офіційною особою є вигідним не їй особисто, а комусь іншому, від кого й отримується вищеозначена вигода. Тобто виникає ось така двоступінчата схема, яка не міняє суті явища.

Тобто корупція, це коли людина порушує порядок і отримує за це певну винагороду. І це визначення дозволяє нам сказати, що в режимі утилізації корупція є не правопорушенням, не якоюсь частковою суспільною проблемою, а є домінуючим, найбільш виправданим способом життя.

Тому що порушувати правила в такому суспільстві означає йти «в ногу з часом», рухатися в річищі основних соціальних процесів, а дотримуватися правил — це йти проти течії. Ясно, що з часом носіїв соціальної мутації «корупції» в суспільстві стає дедалі більше, а носіїв старої хромосоми порядності стає дедалі менше. Останні просто не виживають, або засвоюють нову для себе якість, що дає кращі шанси виживання.

Тому корупція в нашому суспільстві впевнено перемагає. А «боротьба з корупцією» стає за певних умов вигідною соціальною позицією, тому що, за нашими правилами (реальними, а не імітаційними), «хто що стереже, той те і має».

Називати корупцію корупцією, боротися проти корупції, чи навпаки виправдовувати корупцію, класифікувати її на добру й погану, шкідливу і не дуже — це така специфічна гра, ритуальні танці навколо фетиша, які тримають суспільство в тонусі та в ілюзії якого спільного думання та спільної дії. Але ці дискурсивні маніпуляції, програми, ініціативи, законодавчі акти, інституційні інновації, допомога зовнішніх донорів, зміни влади, полум’яні промови і передвиборні обіцянки не змінили ще й на один градус того магістрального курсу, яким прямує українське суспільство утилізації.

Корупція стає тотальною і все більш вишуканою. Взяти хабар за реєстрацію бізнесу чи за довідку санстанції — це тупість, яку можна було виправдати лише ембріональним станом підприємництва в нашій країні. Останнім часом корупція розвивається, головним чином, завдяки постійним змінам законодавства і нормативної бази. Постійні зміни правил гри, які у нас чомусь називають «реформами» (ще один мемо-міф, який потребує свого тлумачення), перетворюють кожного суб’єкта (від власника цінних паперів і депутата до студента і пенсіонера!) в потенційного порушника якоїсь норми. І тут його чекає зустріч з корупційною системою, яка неодмінно зніме з нього свій корупційний податок.

Корупція — це симптом хвороби, форма адаптації до неї, спосіб існування в спотвореному соціальному середовищі, яке втратило імунітет до злочину, неправди і порушення правил. Тому справжнє подолання корупції можливе лише з встановленням нового соціального порядку (суспільного договору), виконання якого стане життєвою умовою для кожного члена спільноти. А це передбачає набагато глибші соціальні зміни, ніж ті, які ми традиційно розуміємо під «боротьбою з корупцією

Як тільки в якихось елементах цієї корупційної системи відчувається брак коштів, її представник приносить в парламент або Кабмін свій проект нормативно-правового акту. І коли навколо нього складається коаліція зацікавлених сторін (внаслідок тривалих, детальних і дуже професійних дискусій на тему «кому, чого і скільки»), акт буде прийнято. І гроші потечуть в потрібному річищі.

Але це — вища ліга корупції. Значна частина корупційного життя вирує на низовому рівні. Стартує від збирачів данини на стихійних ринках і завершується на вищих щаблях суспільних ієрархій, можна сказати, у космосі (маю на увазі пред’явлення підозри НАБУ колишньому керівнику «Укркосмосу»).

В процесі утилізації залишків старого соціального порядку корупційна система замінила собою відмерлі інститути суспільного життєзабезпечення. Вона сьогодні є центральною нервовою системою, яка доносить сигнали про стан соціального організму до центрів прийняття рішень (тіньових, як правило). Вона ж є кровеносною системою, якою перерозподіляється основний життєдайний ресурс. Бути поза нею означає животіти на тих рештках суспільних благ, які ще не до кінця приватизовані чи не включені в «схеми». У гарячій фазі війни на Сході наші вищі керівники навіть змушені були визнати, що використовують корупційні канали для підтримки збройних сил. А звідки ще можна взяти ресурс? Із легальної сфери, де не сплачуються податки і переділюються останні «потоки» руху бюджетних коштів?

Заміщення корупційною системою функцій держави зі збору і розподілу суспільних фондів виражається, зокрема, й у тому, що центр управління основними корупційними механізмами перемістився з маргінальних напівкримінальних «нір» у високі кабінети на Печерську, де розподіляються бюджетні кошти, державні замовлення, квоти, пільги і т. ін. Схеми підкупу виборців завершують повний політичний цикл функціонування системи корупції в нашій країні.

Корупційна система визначає, кому жити, а кому ні. І це стосується економіки, політики, журналістики, освіти, науки, культури, усіх соціальних верств і професійних груп. І якщо їхні представники апелюють до держави, намагаючись відстояти свої права (чи привілеї), то насправді їхня доля вирішується тим балансом загроз і можливостей, що його побачать у відповідній ситуації корупційні центри.

Така соціальна відповідальність корупції не є чимось новим і унікальним в світовій практиці минулого і сучасності. Вона є нормальною для «природних держав» (Д. Норт), де панівні групи встановлюють власні правила виживання для всього суспільства, і формальні норми та процедури слугують лише прикриттям цієї реальності.

Корупція — це повернення до попередніх щаблів соціального розвитку в умовах, коли раціональна мотивація суспільства модерну виявила свою неспроможність для більшості членів спільноти.

Той соціальний лад, який ми називаємо корупційним і сприймаємо як ненормальність, є насправді цілком природним, щоправда, для інших епох. Багато що в нашому житті вважається ненормальним з того, що мільйони років практикували гомо сапієнси. Наприклад, бандитизм чи мародерство, які в умовах первісного суспільства були цілком прийнятними способами здобути собі хліб насущний.

Відсутність рівності, вільної конкуренції і закону, єдиного для всіх, є атрибутом тієї форми суспільства, що панувала впродовж тисячоліть. Вебер пов’язує її з патримоніальним урядуванням, Норт називає «природною державою», а проблема полягає в тому, що відмова від цієї форми сталася зовсім недавно, в процесі суспільної інновації, відомої як модернізація.

Тому зі своєю корупцією ми просто повертаємося на «батьківське подвір’я» нашої архаїки, але вже з певною поправкою на руйнування в сфері колективної моралі та втрату здатності підтримувати традиційні форми культури. Зокрема, нинішня корупція позбавлена інстинкту колективного виживання, оскільки в процесі своєї інсталяції модерн знищив цю рису як шкідливу і неадекватну новим умовам. У нас таксисти піднімають ціни, коли люди рятуються з якоїсь біди, і це не є народна мораль (традиція «засівати», про яку говорив один спійманий суддя-хабарник), а це правила зони, де діє принцип: сьогодні здохнеш ти, а завтра я.

Такий реверс нагадує постапокаліптичні візії Голлівуду, але нам у них доводиться жити вже нині. Нові правила вже утвердилися в суспільстві і визначають напрям його подальшої еволюції.

Якщо ми приймаємо той факт, що кримінальні авторитети в Дніпрі вирішили не підтримувати «русскую весну», і це стало вагомим фактором збереження української державності на початку XXI століття, то ми повинні визнати тіньову владу корупційної системи дієвим чинником суспільного життя. Слід визнати її суб’єктність, що за своєю здатністю приймати рішення і успішно їх реалізовувати переважає таких суб’єктів, як держава, політична нація, громадянське суспільство. Цей суб’єкт впевнено веде нас шляхом утилізації, а при цьому також визначає, за яких політиків нам голосувати, які політичні і розважальні шоу дивитися, які податки сплачувати, які автомобілі купувати і т.д., і т.ін.

Що означає за цих умов — побороти корупцію? Поламати всі схеми і механізми, якими здійснюється перерозподіл основних суспільних ресурсів? А це безпечно?

Коли ми починаємо говорити про корупцію як соціальне явище, то дуже швидко приходимо до висновку, що йдеться про соціальний біоценоз. Почнемо згори. Люди, які дерибанять бюджет у профільному комітеті ВР, працюють не лише на свій персональний інтерес. Вони тримають баланс інтересів основних адміністративно-економічних груп. А ці групи — розгалужені клієнтистські мережі, що включають органи влади, системоутворюючі підприємства, судово-правоохоронну мафію, лідерів думок і медіа, благодійні організації та культурні заходи. Кошти, отримані сильними світу цього, далі перерозподіляються серед численної челяді та обслуги, попит стимулює продажі автомобілів і будівництво нерухомості. Виростають нові мікрорайони, і бабусі з передмість мають, де продавати урожай, свій та сусідський.

Своя людина в поліклініці допоможе вирішити питання своїй людині в університеті. А не дай Бог увійти в близьке знайомство з правоохоронцями, може допомогти політична активність чи журналістська «корочка». Так це працює, і це в суспільстві утилізації називається «вміти жити».

Вище ми розглянули тільки внутрішній вимір функціонування корупційної системи. Але й назовні вона проросла не менш серйозними зв’язками. Наші схеми давно вже стали елементом глобальних схем обороту ресурсів і капіталів. Тіньові зарубіжні інвестори і кредитори, які пристосувалися до нашого режиму утилізації, отримують свою частку вигоди від нинішнього стану речей в Україні.

Нам важко дорівнятися до масштабів російського корупційного проникнення на Захід. Але, впевнений, що від подарунків шуб іспанським арбітрам ми просунулися вже далеко вперед. Зв’язки та обопільна зацікавленість існує, і вона співставна з розміром нашої економіки.

Тобто, в разі чого, міняти спосіб життя доведеться не лише свій власний.

І зламати його, насправді, страшно.

Почнемо аналізувати знизу, бо соціальні проблеми починаються завжди знизу. Після реалізації принципу «жити по-новому — не жити по-старому» дрібний підприємець відкриє касу, сплатить податки і негайно закриється. Будівельник та офісний клерк не отримають зарплату в конверті й не поведуть родину в ТРЦ. Студент отримає заслужену двійку, і університет залишиться без контракту. Хірург буде змушений сплатити орендну плату, закупити нове обладнання і підвищить вартість операції удвічі. Поліцейський отримає голу зарплату і захоче офіційно працевлаштуватися рекетиром. Олігарх набере кредитів у власному банку, виведе їх за кордон і закриє своє підприємство. І з усього цього неможливо буде зібрати навіть тих жалюгідних податків, які крапають у державний бюджет сьогодні.

Є ніби загальновідомий рецепт — ліквідувати корупцію лише на верхніх щаблях, «розкуркулити» олігархів і поділити гроші між посполитими. Схема приваблює своєю простотою і очевидною рентабельністю. Але на практиці вона вимагає врахування деяких обставин.

По-перше, в час цифрових технологій і глобальних комунікацій відібрати багатство стало набагато складніше, ніж це уявлялося червоним комунарам ще століття тому. Маємо в цьому вже власний досвід. Чи вдалося повернути в Україну гроші Лазаренка? Яку частку багатств Януковича вдалося перехопити під час і після його раптової втечі?

По-друге, соціальні наслідки цієї дії можуть бути катастрофічними. Золотий батон, хонка і маєток Пшонки — це не той ресурс, який дозволить втримати соціальну ситуацію в багатомільйонній країні у перехідний період.

В утилізаційний період в Україні відбулася концентрація ресурсів у руках так званих олігархів. Очевидно, що капітали сформовані значною мірою корупційним шляхом. Але накопичені багатства або розміщені на закордонних рахунках, або є активами діючих підприємств. І є велика підозра, що з ліквідацією корупційно-тіньових схем (не говорячи вже про наслідки зміни власника) ці підприємства втратять свою прибутковість. І знову, як на початку 90-х, перетворяться на звалища металобрухту. Але тепер вже остаточно. І кому від цього стане гірше, ще невідомо.

СКМ Ріната Ахметова втратив значну частину активів на окупованій частині Донбасу, але доходи найбагатшої людини України при цьому не зменшилися, але стабільно зростають. Очевидно, що питання в ефективному менеджменті. Немає жодних сумнівів у тому, що в разі відкритого протистояння, корупційна система переграє своїх «могильників», залишивши державу і суспільство за межею виживання. Тому що у неї на службі працюють кращі економісти, юристи, силовики, політики, медійники і, навіть, власні «антикорупціонери».

По-третє, у нас просто немає кому здійснити злам корупційної системи навіть на її вищих щаблях. Адже, насправді, з іншого (тобто з нашого) боку барикади — кадрова й інституційна порожнеча. Всенародний фронт боротьби проти корупції є цілком уявною дійсністю, що в більшості конкретних випадків виявляється формою пристосування до цієї системи та спробою змінити в ній своє власне становище і статус на більш високий.

Якщо ви думаєте, що корупція — це щось на зразок поганої звички, і позбутися її — все одно, що кинути палити, то це хибне уявлення про соціальну природу цього явища.

Уявіть собі, що ви якимось дивом без власного корупційного досвіду опинилися на керівній посаді в державній установі, де маєте можливість «вирішувати питання». До вас приходять второваною стежкою представники системи і дають зрозуміти, як працює схема. Ваше завдання, як у лікаря, — не зашкодити. І тоді ви отримуєте гарантоване додаткове джерело доходів, що дозволить вам почуватися у цьому нестабільному і деградуючому соціумі хоч трохи спокійніше та впевненіше. У вас є родина і чітке уявлення про альтернативу: якщо ти не з системою, то система тебе викине на смітник. Крім того, зі своєї нової позиції ви краще бачите масштаби корупційних процесів, де ви — маленький гвинтик, який може бути легко замінений, а зовсім не той антикорупційний бульдозер, яким ви на початку, можливо, себе уявляли.

Можу передбачити, що очевидний вибір, який зробить переважна більшість людей з досвідом виживання в суспільстві утилізації, буде внутрішньо виправданий таким міркуванням: якщо корупцію не можна перемогти, то треба її очолити. А якщо не очолити, то хоча б увійти в долю.

Чи існує якась альтернатива існуючому стану речей? Невже усі антикорупційні зусилля марні, а всі антикорупціонери продалися системі?

Не зовсім так. Теоретично, зовнішній донор соціального порядку міг би допомогти здоровим силам суспільства демонтувати корупційну систему, встановити більш раціональну управлінську конструкцію та, що особливо важливо, пом’якшив би соціальний шок від втрати звичних каналів розподілу ресурсів. На це розрахована в своїй ідеї глобальна кампанія боротьби з корупцією, що масштабно розгорнулася впродовж останнього десятиріччя і замінила в якості мейнстріму для колективного Заходу боротьбу проти тероризму.

Але ймовірні донори соціального порядку, схоже, самі страждають від його дефіциту.

Чи випливає з цього висновок про непереможний та безальтернативний характер корупції в нашій країні, з яким треба змиритися. Ні, не випливає. Корупція є функцією паразитичної системи утилізації ресурсів, що вже вичерпує можливості нашого соціуму до самовідтворення та веде до масштабної кризи його життєзабезпечення. І вона обов’язково має бути подолана.

Корупція — це симптом хвороби, форма адаптації до неї, спосіб існування в спотвореному соціальному середовищі, яке втратило імунітет до злочину, неправди і порушення правил. Тому справжнє подолання корупції можливе лише з встановленням нового соціального порядку (суспільного договору), виконання якого стане життєвою умовою для кожного члена спільноти. А це передбачає набагато глибші соціальні зміни, ніж ті, які ми традиційно розуміємо під «боротьбою з корупцією».

Йдеться про нову систему цінностей, принципів і правил, фактично, нову духовну реформацію, нову колективну ідентичність та кардинальну заміну правлячої еліти. Як це можливо в Україні, розглянемо в наступних публікаціях.