Політична самоізоляція...

Активізація волонтерства в Україні (допомога медикам під час коронавірусу, допомога селянам, які постраждали від лісових пожеж) змушує по-новому звернутися до цієї теми. З одного боку, волонтерській рух в Україні все більше набуває системного характеру (зародився і активно розвивався під час російської агресії в 2014-му і наступні роки): дуже добре, що у нас є свідомі громадяни, які у важкі хвилини можуть фактично замінити державні інституції і допомогти країні. А з іншого боку, за ці роки в Україні утворився паралельний рух, який імітує самоорганізацію і громадянську активність, використовуючи це як механізм і трамплін для потрапляння у владу. Яскравий приклад — так звані «грантоїди», або як їх ще називають останнім часом — «соросята», які знаходяться під крилом міжнародних донорів і їх представником в Україні — зятем другого президента.

Показово, що перша категорія активістів (ті, що справжні), не дивлячись на реальну роботу, не мають великого бажання займатися політикою. Днями нашу увагу привернув пост Юлії Каздобіної, яка написала в ФБ: «Після першої хвилі волонтерства ми в УНЦПД (Український незалежний центр політичних досліджень. — Ред.), де я тоді працювала, робили дослідження волонтерського руху. Я пам’ятаю, наскільки дивовижними й креативними була більшість із тих, з ким вдалося поговорити. Люди з нуля і дуже швидко освоювали нові знання, придумували різні можливості створити, знайти, домовитися, зорганізуватися і т.д. Останнім питанням дослідження було, а чи готові вони йти в політику/створювати ГО? І переважна більшість говорили — ні, звичайно ні. Коли це закінчиться, ми хочемо знову повернутися до свого звичного життя».

Тобто, попри прояв і активність громадян в різних сферах життя країни, ми фактично спостерігаємо самоізоляцію громадянського суспільства від політичного життя. Виникає питання — чи не звідти в Україні таке нікчемне урядування? І взагалі — чи є підстави пишатися громадянським суспільством, якщо воно поки не здатне зорганізуватися для політичного представлення і відстоювання своїх інтересів? Виходить, що є багато активістів, але більшість звикла обходитися без держави, хоча вирішити такі проблеми, наприклад, як з повітрям, водою, землею, пожежами... без правильного урядування нереально. Тож чи щирі ми в своїх намірах?

«СУСПІЛЬСТВОМ, ЯКЕ ЛИШЕ СИТУАТИВНО МОБІЛІЗУЄТЬСЯ, ЛЕГШЕ МАНІПУЛЮВАТИ В ПОЛІТИЧНИХ ЦІЛЯХ»

Олексій ТОЛКАЧОВ, філософ, правознавець, громадський діяч:

— Громадянське суспільство в Україні на сьогодні дещо в зародковому стані, якщо порівнювати з країнами Західної Європи. Чому так? У нас, на жаль, ще дуже низький рівень забезпеченості матеріальних потреб, тому більшість людей зациклена на виживанні. В Європі, на противагу, вони вже призвичаїлися, громадська діяльність для них — форма самоактуалізації та самореалізації. Тому громадяни системно йдуть у ГО: допомагають китам, рятують панд, борються за зменшення викидів у атмосферу.

В Україні все трішки навпаки: громадською діяльністю в нас переважно займалися ті, хто намагався побудувати на цьому бізнес і заробити гроші — це стосується різних захисників міст від забудовників і громадсько-політичного сектору, які за гроші виходять на мітинги, обслуговуючи політичні партії або власні політичні амбіції. Проте люди ще не відчули поклику до самореалізації в цій діяльності — створення таких організацій і залучення до них є симптоматичним, тимчасовим, коли треба рятувати країну. Волонтери збирають допомогу армії не тому, що вони так реалізуються, а тому що просто відчувають внутрішній поклик допомогти конкретним воїнам, хворим, дітям. Це такий алармістський підхід: відчути та зреагувати на небезпеку. Звісно, коли потреба такої активності вичерпана, ці люди далі не хочуть займатися громадською системною діяльністю, бо так само залишається враження, що це заради отримання грошей чи самопіару. 

Я не думаю, що активність громадян виключно в кризові періоди напряму впливає на урядові ініціативи. На що це дійсно впливає? Суспільством, яке лише ситуативно мобілізується, значно легше маніпулювати в політичних цілях.  Водночас відсутність структурованого громадянського суспільства знижує якість громадського контролю за діяльністю влади: якщо в США комусь не подобається, що їхній старенький квартал хочуть знести, вони розробляють проєкти рішень, обґрунтування, економічні висновки тощо. В нас усе зовсім інакше: «жарений півень дзьобнув             — усі побігли», закричати «Ганьба!» ми можемо, а системно пропрацювати ні — це вже не цікаво. Дуже часто кажуть, що наша влада непрозора, проте багато місцевих органів влади запровадили електронні бюджети, де в режимі онлайн можна побачити: що, куди і скільки витрачено. В громадськості просто немає кому цим зайнятися. В українському суспільстві поки що дуже малий прошарок людей, які самовіддано готові присвячувати себе громадській діяльності, я їх називаю Дон Кіхотами.  

Мені здається, мине доволі багато часу, поки наше суспільство вийде на більш матеріально стабільний і забезпечений рівень. Коли люди привчаться жити спокійно та розплановано — тоді вони почнуть думати, що треба системно займатися суспільно-важливою діяльністю. Мені здається, треба провести системну просвітницьку роботу, щоб підвищити інтерес до громадської діяльності в цілому. Коли громадський активіст почуватиметься впевнено не просто як майданівець, який має свободу кричати комусь «ганьба», а й десь у сірій звичайній роботі, підготовці пропозицій — саме в такій буденній роботі є велична творчість по будівництву країни майбутнього. Такі люди можуть створити кістяк системного підходу до активності, до них можна буде потім долучати інших. Я більш ніж переконаний, що такі люди створять моду для інших Тоді активізм стане справді престижним в Україні. У Франції більше людей залучені в діяльність щодо захисту клімату, ніж у нас до волонтерства по армії, хоча в тій країні не було нагальної потреби. Це вже інший рівень свідомості. Тож сподіваємося, що назва «громадський активіст» перестане бути наругою в Україні, як «інтелігент» у Радянському Союзі.

«ЯК ТІЛЬКИ В УКРАЇНІ З’ЯВИТЬСЯ САМОДОСТАТНІЙ СЕРЕДНІЙ КЛАС — ПОЧНУТЬСЯ ЗМІНИ»

Ганна ГОПКО, громадська діячка, народна депутатка VIII скликання:

— Не кожен дозрілий громадський активіст готовий йти в політику, знаючи, що за всі роки незалежності вона часто асоційована з корумпованими людьми, олігархами. Тому багато людей бояться спалити довіру до себе, свій авторитет. Чесних та порядних у політиці обмаль, це одиниці, їх замало щоб зробити рішучі незворотні зміни, тож ми маємо постійні приклади революцій: від революції на граніті до Революції Гідності. Сьогодні навіть на місцевих виборах, якщо подивитися у виборчій кодекс, стає очевидно — лише той, хто має гроші, зможе взяти участь у виборах. Система не хоче пропускати людей. Навіть якщо подивитися, кому вдалося потрапивши в політику і залишитися вірним своїм ідеалам служіння людям, як правило вона (система) таких викидає: хтось не спроможний пройти спокусу владою, грошима та посадою. Це сприяло розчаруванню людей, які сьогодні перебувають у волонтерському русі.

Плюс, нездатність громадянського суспільства об’єднуватися, допомагати тим, хто дозрів до політики, створювати альтернативу. Сергій Бобренко давно ще писав про те, що в нас перемагають політтехнології (як у випадку з Зеленським), а не ідеї чи ініціативи, за якими справді стоять особистості. За цей час бачимо, що коли були достойні кандидати — народ не був готовий їх підтримати, і навпаки. До того ж поки в суспільстві не буде розуміння, що таке «нові обличчя» не як технологічний прийом, а нова якість, перевірена знаннями, досвідом, результатами роботи, принциповою позицією, пріоритетність національних інтересів над особистісними, серйозних зрушень домогтися буде важко.

Крім того, в нас немає інституційної підтримки волонтерських ініціатив, той самий Майдан як приклад самопожертви людей — це чудово, але в нас немає постійної практики, системності. Тому громадянське суспільство в Україні часто асоційоване з західними донорами, в яких є свої пріоритети, які далеко не завжди збігаються з національними інтересами, а в державі немає відповідної стратегії, є й ті псевдогромадські організації, які фінансують олігархи або багаті міністри, але обмаль структур, де громадяни самі підтримували б ініціативи.

Українське суспільство має пройти еволюцію, що починається зі змін свідомості кожного індивіда, який відчуває себе не просто частиною населення, а громадянином з усіма правами й обов’язками. Це важливо в зв’язку з флешмобом депутатів «маю право на помилку» і дискредитацією обов’язків Верховної Ради. Мені подобається погляд Богдана Гаврилишина, який пропагував декларацію обов’язків людини. Ти повинен розуміти, що ти частина суспільства, не може бути, що ти прибираєш у квартирі, а в дворі смітиш. По-третє, мають бути волонтерські ініціативи як усвідомлення важливості гуртування довкола змін, трансформацій, для мене таким прикладом стало членство в опікунській раді Національної лікарні «Охмадит». Важливо розуміти, що принцип «моя хата скраю» не має домінувати. Дуже актуальним залишається питання середнього класу, як тільки в Україні буде з’являтися самодостатній середній клас — почнуться зміни. Що більше людей перетне базовий рівень піраміди Маслоу, то більше вони будуть мати ресурсів для допомоги. Від виживання вони перейдуть до розвитку, в тому числі країни. Дуже важливо, щоб держава теж стимулювала такі рухи, але водночас, щоб цим не прикривалися олігархи, бо це те, що ми бачимо під час пандемії: ті самі персонажі, що 30 років грабують країну, ця олігархічно-кланова система, побудована Кучмою, де країну поділили на сфери впливу, коли дають тисячу гривень, на мільйон піаряться, а мільярд грабують у вигляді дотацій, тіньових схем. Дуже багато через це фейкових рухів у громадянському суспільстві, якими вони прикриваються.

ОТГ та децентралізація, на мою думку, хороший поштовх до того, щоб почати мислити ширше, як облагородити не лише свій дім, а й громаду, це і буде піднесенням України. Коли є пік очікувань громадян і занадто багато надій на політиків і піднімаються ставки, слід розуміти, що ідеї тої самої Революції Гідності треба втілювати щодня в практичному житті. Все починається від того, що ти вимагаєш сортування сміття і закінчується підтримкою політичних партій. Люди мають ставати частиною цих змін, тоді в них не буде постійних розчарувань, і вони матимуть механізми контролю.

Зі свого досвіду можу сказати, що волонтерство має бути частиною твоєї громадянської ідентичності: коли ти розумієш, що це твій внесок у розвиток країни в цілому, розвиток твого району, округу і т.д. Перед нашою державністю сьогодні стоять величезні виклики, непрості процеси трансформації, багато загроз. Тому поки ми не зробимо реальний, а не декоративний курс на ЄС і НАТО, який забезпечив би нам демократичний розвиток інститутів і органів влади, поки ми матимемо корумповані суди — забудьте, що ви десь можете не об’єднуватися. В нас же є приклади Ханенків, Терещенків, Галшки Гулевичівни, інших... В Україні меценатство, підтримка —  в нашій крові, просто під час комуністичних часів це все вичавлювали разом із класом національної буржуазії. Тому нас привчили до «совку» і не зацікавленості, а ми маємо повернутися до того, що ми господарі на власній землі. Тож не треба боятися брати нову висоту, брати відповідальність за інших, формувати команди, робити свої невеликі проєкти, мріяти масштабно і намагатися бути в тренді сучасних інновацій, бо світ дуже швидко розвивається. Як каже Лариса Івшина: «Ми настільки відстали, що можемо виявитися значно попереду». Хочеться, щоб потенціал нашого людського капіталу був відкритий. Я багато разів казала: ХХІ століття — століття України, я в це вірю. Очевидно, дуже важко прорости, але що більше буде класних ідей — то краще, вони рано чи пізно стануть останньою краплею, яка створить Ніагару ініціатив, що сформують інший тип мислення.

«АКТИВНІ ГРОМАДЯНИ НЕ БАЧАТЬ ДЛЯ СЕБЕ В БІЛЬШОСТІ ВИПАДКІВ ПЕРСПЕКТИВИ В ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ»

Анатолій РОМАНЮК, завідувач кафедри політології Львівського національного університету імені Івана Франка, доктор політичних наук, професор:

— Феномен волонтерства є багатоманітним. Найбільш яскраво він проявився під час майданів та протистояння російській агресії і сепаратизму на сході України. Звертають на себе увагу кілька характеристик. У цьому випадку я не намагаюся характеризувати науково це явище.

По-перше, волонтерство є динамічним з погляду залучення людей та тривалості участі в діях, які мають формат волонтерства.

По-друге, воно є багатоманітним за формами вияву. Це значною мірою є відображенням індивідуальних особливостей його учасників і є яскравою відмінністю від активностей, ініційованих державою, партіями.

По-третє, волонтерство стимулюється величезною варіативністю мотивів його учасників.

Особливості можна далі перераховувати, однак важливо для мене зафіксувати, що громадянське суспільство існує, воно має своє обличчя, спрямоване на захист і представлення групових інтересів. І ми можемо виділити умови, коли громадяни здатні виявляти свою громадянську сутність.

Питання, чому волонтери не йдуть у політику і не привносять із собою креативності, є складнішим. Коротке пояснення для мене пов’язане з особливістю моделі політики в Україні.

Під час визначення сутності політики в багатьох демократичних країнах головний наголос роблять на тому, що політика є системою вияву/представлення групових інтересів. Тобто наголос робиться на виявленні інтересів різних груп, їх артикуляції і захисту. В цьому контексті лежить і практика компромісів, зокрема — політичних. Вони є можливі і необхідні, оскільки дають змогу поєднувати інтереси різних груп.

У нас політика від її формування під час завоювання незалежності трактувалася як спосіб боротьби за владу. І до сьогодні всі ключові політичні актори передусім борються за владу. А представлення інтересів є формальним, друго— або далірядною справою. Внаслідок цього активні громадяни не бачать у більшості випадків для себе перспективи в політичному житті.

Однак поставлене «Днем» питання потребує дуже глибокого і всебічного аналізу.

«СТАРА ГВАРДІЯ МІЦНО ТРИМАЄТЬСЯ ЗА ВЛАДУ, БО ПОЛІТИКА В УКРАЇНІ ЩЕ З 90-Х Є БІЗНЕСОМ ІЗ ФАНТАСТИЧНИМИ ПРИБУТКАМИ»

Тарас ЛIТКОВЕЦЬ, політолог, Луцьк:

— Громадянське суспільство в Україні реально почало формуватися під час Революції Гідності, зробивши великий якісний стрибок уперед, а вперше про себе заявило під час помаранчевої революції, коли воно несподівано змінило оманливу українську політику. Проте наразі наше громадянське суспільство є в дещо сирому вигляді. Попри те що в державі (при чому в усіх без винятку регіонах) зареєстровані тисячі громадських організацій, реально діючих серед них лише кілька відсотків. Адже згідно з твердженнями соціальних психологів найактивніша, пасіонарна частина будь-якого соціуму становить всього-на-всього кілька відсотків населення. Це той прошарок, який рухає прогрес, науку, мистецтво, історію, революції і т.д. Друга, менш пасіонарна, але все ж активна частина населення становить 10—20% і є рушієм суспільно-політичного процесу й активним помічником першої невеличкої найдієвішої частини нації. А от останні три чверті населення є суспільно пасивними і не мають надлишку енергії та життєвого потенціалу — вони є пасивною більшістю і виконавцем волі попередніх двох активних соціальних груп.

Громадські організації, незалежні ЗМІ та політичні партії є фундаментом громадянського суспільства і перебувають по різні боки барикад з державною владою. Саме громадська самоорганізація у вигляді громадсько-політичних самостійних добровільних утворень контролює та «напружує» державну владу, яка, як відомо, є найгіршим господарем у вирішенні більшості питань. Органи місцевого самоврядування займаються саме питаннями безпосередньої життєдіяльності місцевої громади і тут без НДО обійтись просто неможливо. Але дійсні недержавні організації можливі лише в справді демократичному суспільстві. Волонтерський рух, що спалахнув під час обох революцій, не очікувано для більшості політологів та соціологів продемонстрував «сплячий» потенціал української політичної нації — незважаючи на етноконфесійну приналежність громадяни всіх частин України продемонстрували патріотизм, готовність жертвувати своїми ресурсами, здатність до солідарності та самоорганізації. Тут держава, як політичний інститут, явно поступається за рівнем ефективності та якості роботи.

Усе пізнається в порівнянні і тому, якщо подивитись на країни розвинутої демократії та економіки, то ми побачимо, що кількість дійсних, а не «мертвих» громадських організацій найрізноманітнішого спрямування є в рази більшою, ніж в Україні. Проте не будемо панікувати — це природний стан «росту» нашого громадянського суспільства і тут (хоч тут...) в України прекрасні перспективи, адже байдужих громадян у нас усе менше, молодь і пенсіонери гуртуються в спортивні, мистецькі, ветеранські, комунальні, екологічні, територіальні і т.д. організації, що працюють на результат, захищаючи інтереси членів цих об’єднань.

Із політичними партіями важче, бо, зважаючи на низький рівень політичної культури та освіти нашого населення та відсутність ідеологічного підґрунтя наших партій, які фактично є не політичними партіями, а політичними проєктами, тимчасовими організаціями захисту олігархічних та кланових інтересів, вони не виконують своєї головної функції — захисту інтересів своїх виборців. В Україні багато талановитих людей, які здатні на креативні ідеї, готових їх втілювати в життя, але ці активні молоді особи зазвичай не хочуть йти у владу.

Становлення громадянського суспільства унеможливлює появу тиранії і є невпинним процесом удосконалення самих громадян, влади, політики, моралі і охоплює всі без винятку сфери життєдіяльності і згодом обов’язково зробить державу справді демократичною та правовою, де перед законом усі рівні незалежно від соціального та матеріального статусу. Під час карантину ми спостерігали добровільні акції на кшталт «Підвези сусіда на роботу», допомоги медикам, поширення марлевих пов’язок і т.д. Проте ми бачимо стійку «самоізоляцію» паростків громадянського суспільства від власне самої політики — ті, хто здатен на конкретний та швидкий результат, якраз у політику і не йдуть, бо можуть реалізувати свій творчий потенціал, запаливши та повівши за собою інших до розв’язання конкретних потреб громади. Ну, а ті кого все ж таки занесло в політику, чомусь швидко перестають бути результативними, а часто і чесними та порядними.

Упродовж років незалежності Україна отримала до 15 млрд дол. (для порівняння: весь держбюджет України на 2020 р. менший як 40 млрд дол.) від західних донорів допомоги на розвиток громадянського суспільства, але розвинутого третього сектору, який би відповідав сумі витрачених на це коштів, ми так і не маємо... Можливо, це «нелюдські» неписані закони вітчизняного політикуму. А можливо, це і є результат проблем росту нашого незрілого, до кінця неконсолідованого громадянського суспільства. Тому, як у тому жарті, що спасіння потопаючих справа рук самих потопаючих, українцям не залишається нічого іншого, як самим братись за вирішення власних проблем.

Так, волонтери врятували в 2014—2015 рр. забезпечення ЗСУ, добровольці йшли на війну, медики в свій час та своїм коштом надавали військовослужбовцям медичну допомогу, підприємці надавали матеріальну допомогу і т.д. Це виявилось вкрай неочікуваним для російського агресора, адже кремлівські аналітики не уявляють реальне існування громадянського суспільства самоорганізованих людей, оскільки ніколи не жили в ньому і його не бачили. Їм чужі і незрозумілі принципи діяльності громади на основі порядності, чесності та гуманізму. Якщо Кремль плекає жорстку централізацію влади, то Україна (хоч і не без проблем) втілює децентралізацію влади. Тому самоорганізація громадян України в спонтанні асоціації взаємодопомоги виблиснула яскравим спалахом цивільної активності під час Революції Гідності та війни на сході. Україна має унікальне, не схоже на інші в Східній Європі громадянське суспільство, але для його повноцінної діяльності необхідно мати регулярний політичний вплив на органи влади.

Проте громадські діячі не мають політичних амбіцій. Не можу пригадати, коли хтось востаннє з громадського сектору приходив у верхні ешелони влади впродовж останнього часу. Якщо в країнах Балтії та Грузії відбулась справжня революція, коли всіх керівників «старої гвардії» замінили на представників нового результативного в діяльності покоління, то в Україні за відсутності політичної самоорганізації громадянського суспільства «нові-старі» політики лише тасуються в старій колоді політичних карт, тільки змінюючи політичну обгортку та осучаснюючи поточні політичні гасла. Стара гвардія міцно тримається зубами за владу, бо політика в нашій державі ще з 90-х рр. є не методом досягнення цілей, а кінцевим результатом у вигляді бізнесу з фантастичними (навіть для світового рівня корупції) прибутками. Наш політикум абсолютно не готовий жертвувати власними інтересами заради національних. На додачу наш олігархат напряму не зацікавлений у розбудові громадянського суспільства — свого майбутнього могильника. І якщо наша влада не здатна розвивати громадський сектор, а може лише імітувати власну професійну діяльність, то громадянам не треба сподіватись, що «нова» влада захоче, а головне зможе це зробити.

Тоді наше одвічне питання: «Що робити?» знову на порядку денному сьогоднішнього карантинного життя. І перед нами лише два шляхи: організовуватись чи здаватись? І тут найкраще підходить цитата (а для нас відповідь) уродженки Києва п’ятого прем’єрміністра Ізраїлю Голди Меїр, яка в розпал арабо-ізраїльського протистояння сказала: «Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. І це не дає нам багато простору для альтернативи». Так і українцям не залишається нічого іншого, як надіятись лише на власні сили і власну силу духу та, закотивши рукави, братися до тривалої і тяжкої роботи, щоб прийти і, врешті, взяти владу в свої руки.