Наука «граніту»

«Перебудова», Союз тріщить по швах, країна ще не оговталась від війни в Афгані, дефіциту, а основи держави вже як десять років хитаються з моменту подешевшання нафти. «Сім’я народів», як виявилося, трималась на умовностях, які луснули одразу після того, як зашморг «дружби» почав слабшати. Кінець 80-х. На вулицях з’являються синьо-жовті прапори, і тема української ідентичності стає трендом. В серпні 1989 року розпочинає діяльність Українська студентська спілка. Дисиденти, які раніше або ховались по кухнях, або сиділи по таборах, отримали можливість вільно транслювати думки. Компартія, яка стрімко втрачала підтримку у населення, вимушена була поступатись реаліям.

У 1990 році відбуваються вибори до Верховної Ради тоді ще УРСР. Парламентську більшість утворюють комуністи, Демократичні сили сформували Народну Раду і отримали 126 мандатів. Але разом с тим молодь залишається активною — їй явно не досить треті голосів демократичних сил в парламенті. Студент Олесь Доній на конференції НРУ заявляє, що демократам потрібна більшість голосів. Діяльність студентської спілки активізується. Починається підготовка до масштабного протесту, який виливається в першу мирну революцію, так звану Революцію на граніті.

Із 2 жовтня студенти оголошують голодування і розташовуються на Майдані, адже в Маріїнському парку (з першу запланованому місті проведення акції) було занадто багато правоохоронців. Так розпочались 16 днів протестної акції з п’ятьма вимогами:

• недопущення підписання нового союзного договору;

• перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року;

• повернення на територію УРСР українських солдатів, а також забезпечення проходження військової служби юнаками-українцями винятково на території республіки;

• націоналізація майна Компартії України та ЛКСМУ;

• відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола.

Можна сказати, що саме тоді в жовтні 1990 року в новітній історії України розпочалась традиція Майданів, які не завжди трактуються однозначно і часто є лише запалом без подальшого системного творення. Фактично наступна помаранчева революція стала ще одним мирним способом не допустити очевидну несправедливість і узурпацію влади, але при цьому не змінити ситуацію в корні. Адже й потім до влади прийшли ті, хто був нащадками «системи Кучми», проти якої і повстав Майдан 2004 року.

Проте можна сказати, що тоді Росія не очікувала такого розвитку ситуації. Точніше, Кремль на той час займався більше внутрішніми проблемами, а отже і не втручався в перебіг буремних подій в Україні. На жаль, кремлівська імперія зробила відповідні висновки і вже наприкінці 2013-го року російські спецслужби активно «брали участь» у черговому Майдані. Варто згадати, що ще колишній голова СБУ Валентин Наливайченко повідомляв загалу, про те, що радник Путіна Владислав Сурков приїздив в Київ 20—21 лютого 2014 року (в розпал трагічних подій на Майдані) під іменем Асланбека Дудаєва.

Головною проблемою залишився дисонанс між народним протестним поривом і неспроможністю до державного будівництва. Романтики 90-х років, знявши з посади Масола,  фактично розчистили прихід до влади «вульгарних матеріалістів». І, за словами Володимира Ланового, «контрреволюція в Україні почалася в 1994 році». Безумовно, не можна звинувачувати пасіонарний і відвертий порив студентів 1990-го року. Справа у висновках, в науці «граніту». Всі ці 25 років Україна фактично йшла «від Майдану до Майдану», віддаючи сили і навіть кров на короткому проміжку, під час, коли необхідно будувати державу. Розчаровуючись, піддаючись фрустраційним настроям хвилі протесту вщухали, а на владному олімпі все більше з’являлось політичних проектів, ніж ідеологічних партій з чітким бачення розвитку країни. При цьому націонал-демократичні сили де-факто згодом опинились поза межами парламенту. Компартія, яку заборонив Леонід Кравчук, наприкінці 90-х була реінкарнована Кучмою з метою передвиборчої політтехнології — гри на контрасті і з опаски приходу «червоних» (за лекалом передвиборчої кампанії Єльцина в 1996-му році).

«ЯКБИ НАВЕСНІ 1991 РОКУ БУВ ОБРАНИЙ НОВИЙ ПАРЛАМЕНТ, ТО МИ МАЛИ Б ТАМ НАБАГАТО БІЛЬШЕ ПРЕДСТАВНИКІВ ПАТРІОТИЧНИХ СИЛ»

Сергій ЖИШКО, брав активну участь в Революції на граніті, політолог:

— Я гадаю, що у Революції на гранаті були свої позитивні наслідки для відродження українськості, відродження української державності. Це наслідки з точки зору не лише самого процесу відродження, а й з точки зору тактичного протиставлення нового політичного мислення старому. Фактично, тоді українські патріотичні сили почали проявляти себе вже в сфері державотворення. Тому такі прояви протесту були необхідні. Інша справа, що в таких протестах могла бути обрана інша тактика, а від того і результати могли б бути іншими. Це б пришвидшило розвиток українського суспільства. Тому що запропоновану в даному випадку студентами, молоддю акцію можна порівняти з акцією на Грушевського під час Євромайдану. На жаль Помаранчева революція не змогла пришвидшити еволюційні процеси в суспільстві.

Тоді 2 жовтня 1990-го року біля стадіону зібралося велике віче, де було до ста тисяч чоловік. Ініціатором його став Рух, УРП та інші більш дрібніші патріотичні організації. Це Віче могло закінчитись тим, що маса людей пройшла б через Хрещатик і не пішла блокувати Верховну Раду, як це дехто хотів, та просто розійшлася, і тоді б потенціал цієї протестної акції був би вичерпаний. Але студенти сіли на граніт і поступово з цього розгорілося більш принципове протистояння з п’ятьма вимогами. Таким чином, була чітко протиставлена «протестна Україна» — «Україні радянській». Влада змушена була відреагувати. Я належав до людей, які вважали, що обов’язково треба виконати вимогу дострокових парламентських виборів весною 1991-го року. На жаль, була виконана лише норма щодо усунення прем’єр-міністра Масола. Окрім того, відбулась часткова декомунізація, адже закрили приміщення райкомів. Якби був обраний новий парламент, то він мав би цей заряд вимог реалізувати. Тоді б замість «групи 120» Народної Ради, ми мали б набагато більше представників патріотичних сил, може й навіть більшість, адже була протестна хвиля і її треба було для цього використовувати.

МАЛЮНОК АНАТОЛІЯ КАЗАНСЬКОГО / З АРХІВУ «Дня», 1996 р.

Незалежність України могла бути проголошена ще до путчу в Москві. На той час компартійна номенклатура ще не переорганізувалася для ефективної реакції і в пасивній формі відступала. Народні маси піднімалися, але це не було використано для нових парламентських виборів. Але сталось так як сталось. Тим не менш, це голодування студентів показало, що в українському середовищі може бути безальтернативне і безкомпромісне протистояння з провладною компартійною верхівкою. Окрім того, таке протистояння може носити мирний характер і приносити політичні перемоги. Тому я вважаю, що Революція — це була показова і корисна дія для українського майбутнього в цілому. Вона принесла певний результат, який на жаль в Україні нікому було використати. Політичні сили, які на той час були антикомуністичними, були досить потужними на хвилі народного підйому, але з точки зору кадрового забезпечення вони були дуже слабкими. Вони не мали політичного досвіду, не мали своїх опрацювань в практичному державотворенні. В кількісному відношенні вони так само не були досить великими, адже на той час в Україні було 3,5 мільйонів комуністів і населення було досить «совкове», свідомість якого треба було ще змінювати роками. Населення це здебільшого не готове було вимагати змін і самим їх здійснювати. Саме тому ми так довго розвиваємось. Тому не можна висувати великих претензій до цих людей, адже вони поколіннями перебували в системі радянської пропаганди і відповідного мислення. Сама ж партноменклатура не виділила із своїх рядів державницьких потужних постатей. А якщо суспільство розвивається мляво, то якою може бути влада? На цьому все зав’язано.

«МИ НЕ ДОСЯГНЕМО РЕЗУЛЬТАТУ, ЯКЩО ПІСЛЯ ПОВАЛЕННЯ РЕЖИМУ ДО ВЛАДИ НЕ ПРИХОДИТИМУТЬ ЯКІСНО НОВІ ЛІДЕРИ»

Михайло БАСАРАБ, політолог:

— Ми не можемо вимагати і очікувати управлінського хисту від десятків мільйонів українців. Насправді провідна і відповідальна роль у цій місії належить політичній верхівці. Перші дві революції зазнали фіаско. Зараз ми близькі до того, що і третя революція так само зазнає невдачі. Все через те, що реалізувати спротив і повалити режим — це лише перше завдання для усіх нас. Ми ніколи не досягнемо результату, якщо після повалення режиму до влади не приходитимуть якісно нові лідери. Після трьох революцій і на початку 90-х, і в 2005-му році, і в 2014-му році до влади приходили президенти, які не здатні реалізувати системних, глибинних зміни у державі. Акцент варто робити саме на фігурі президента, а не на абстрактній еліті чи колегіальних органах, наприклад Верховній Раді. Постреволюційне суспільство потребує, лідерства, швидких і кардинальних рішень. Навіть сьогодні у парламентсько-президентській республіці у руках Президента основні важелі для якісного прориву. Революція на граніті — то був лише початок набивання наших синців.

***

Революція гідності, так само як помаранчева революція і, зрештою, перша Революція на граніті, по-справжньому революціями так і не стали. Таким чином, жодна з цих подій таки не стала наукою для чергових поколінь, які воліють до емоційних виплесків, коротких спринтів, а не марафонів кропіткого державотворення.