Леонід КУЧМА: «У Лазаренка позитивні риси переважають над іншими»

У президентському марафоні виявився ще один, мовби віртуальний, учасник — кандидат, що не відбувcя, Павло Лазаренко. Офіційною нагодою до поспішної реанімації «справи Лазаренка» послужила публікація від 31-го серпня у «Нью-Йорк Таймс». Газета повідомила, що колишній український прем’єр П.Лазаренко, котрий перебуває зараз в американській в’язниці, володіє маєтком, купленим за $ 6,75 млн. готівкою у Північній Каліфорнії з двома вертолітними майданчиками, гігантським бальним залом і т. iн., що раніше належав голлівудський зірці Едді Мерфі. Від кінця минулого року в особняку із 41 кімнати проживають дружина П. Лазаренка та його діти.

Щоправда, американська «дача» Павла Івановича (включаючи грошові подробиці й гучне ім’я колишнього власника) в Україні давно не новина — про неї було відомо ще до зняття депутатської недоторканності з екс-прем’єра, і не лише вузькому колу його соратників. Цікаво, що про це було відомо і в США: про віллу Павла Івановича писала «Сан-Франциско кронікл». Чому ж зараз знадобилося робити з цього «новину номер один?» Причин тому декілька. По-перше, все настирливіше нагадує про себе «основний суперник» Кучми — соціально-економічна ситуація в Україні: бензинова криза, інфляційні очікування, шахтарські походи, загроза голоду, зростаюча заборгованість по зарплатах і пенсіях. Ось мудрий Леонід Данилович і розповідає казки: якщо б в Україні «були ті $ 200 млн., переказаних на швейцарські рахунки Лазаренком і його спільниками, то ми б погасили борги з пенсій». Цікаве у висловлюванні й те, що сума, яку вважають привласненою Павлом Івановичем, дивним чином і без усяких офіційних підтверджень збільшилася у 100 разів, i те, що за її вивозом з України Леонід Данилович раніше якось не вслідкував...

Адже спочатку Генпрокуратурі з превеликими зусиллями вдалося «повісити» на лідера «Громади» трохи більше 2 мільйонів грошзнаків США. Найпростіші арифметичні підрахунки показують, що коли цю суму розділити на 50 мільйонів українських громадян, то на кожного припаде приблизно по 40 копійок. Про які ж «покриття» пенсійної заборгованості може йти мова? Генеральний прокурор Михайло Потебенько пояснює «незістиковочку» тим, що «справа розслідується, епізоди розширюються і суми не меншають, а збільшуються». Але тоді чому б не познайомити нас із цими новими епізодами? Замість цього Генеральний прокурор намагається заінтригувати публіку натяками на кругову поруку американських і європейських банкірів. «Це слідство можна вести роками, тому що американські та європейські банки пов’язані між собою тонкими ниточками», — пояснює М. Потебенько. Щоправда, він дивним чином «забув», що саме швейцарське правосуддя звинуватило П.Лазаренка у відмиванні грошей, отриманих незаконним шляхом, і також вимагає видачі екс-прем’єра.

З усього видно, що Павло Іванович на період виборчої кампанії має стати уособленням «темних сил» і батьком української мафії, з якою нещадно воює Леонід Данилович. Знову-таки, лідер «Громади» може послужити чудовим фоном, що відтіняє кришталеву чесність самого Л.Кучми, котрий «готовий перехреститися і сказати, що в мене й думок таких ніколи не було — мати валютні рахунки за кордоном».

Ну, і, нарешті, образ «ворога народу» Лазаренка, котрий украв пенсії й зарплати, якнайкраще підходить для шельмування «канівської четвірки». Леонід Кучма вже почав активно ліпити своїм головним опонентам ярлики, починаючи від «вони — не мужики!» і закінчуючи «ГКЧПістами», але це справило скоріше зворотний ефект. І ось, до Президента раптом «дійшло» — що є спільного між Морозом, Марчуком і Ткаченком, котрі підписали заяву про спільні дії у президентській кампанії. Своїм спостереженням Леонід Данилович поспішив поділитися з народом — виявляється, цю трійку об’єднує одне: «І спікер Ткаченко, і О.Мороз і Є.Марчук — ніхто з них не проголосував за позбавлення народного депутата П. Лазаренка депутатського імунітету». Зі слів гаранта Конституції, вочевидь, треба зробити висновок — «тріумвірат» покривав злочинця, «котрий награбував гроші в Україні і вивіз їх». Ні, він не сказав цього, але, очевидно, скоро скаже, тому що кращий спосіб захисту — напад.

Таким чином, карна справа проти Павла Лазаренка, без перебільшення, стала справою всенародною. Однак залишаються запитання. Як людина, котру правоохоронці й преса сьогодні зображають главою злочинного клану, змогла потрапити і так довго посідати крісло одного з вищих керівників країни? Чому таке взагалі стало можливим у країні, яка має могутній механізм силових і правоохоронних відомств? Запитання аж ніяк не пусті: не відповівши на них, ми ніколи не зможемо бути впевненими, що завтра будь-який із нині шанованих батьків нації не виявиться мафіозним босом.

Читаючи матеріали у «справі Лазаренка», хоч-не-хоч приходиш до парадоксального висновку: Лазаренко не дуже-то й намагався приховати свою тіньову діяльність. Мільйони бюджетних доларів стрімкими темпами йшли у Польщу, Швейцарію, Панаму без особливого хитрування, а частіше — з дивовижною відвертістю. Чого вартий хоч би той факт, що в документах на відкриття одного з зарубіжних рахунків Павла Івановича, призначених, зі слів Генпрокурора, «для приховування вкрадених коштів», була абсолютно чесно вказана адреса дніпропетровської облдержадміністрації, яку Павло Іванович тоді очолював! Разюча упевненість у власній уседозволеності й невразливості.

Проте ця риса відзначалася й після приходу Павла Івановича на всеукраїнський політичний Олімп. Пригадаємо хоча б знамениту історію з його дачею — наскільки безцеремонно, не обтяжуючи себе ніякою конспірацією, Павло Іванович здав держдачу в оренду самому собі, з яким господарським розмахом впорядкував її на свій смак! Все це може мати лише одне пояснення: Павло Іванович мав підстави бути впевненим в своїй невразливості. В Павла Івановича мав бути заступник, причому не просто могутній, а всемогутній.

Є і ще одна дивина в новітній біографії Павла Лазаренка: чим ширшим ставав розмах його тіньової діяльності, тим стрімкіше йшла вгору його кар’єра. Як стверджує Генпрокуратура, Павло Іванович почав свою бурхливу діяльність з «розкрадання валютних коштів в особливо великих розмірах, і відкриття валютних рахунків за кордоном з метою приховання украдених в Україні коштів» ще в 1993 році, займаючи пост представника президента у Дніпропетровську. За 1993—96 роки тільки на чотири рахунки в філії банку «UBS» у Фрібурзі (Швейцарія) надійшло 4 419194 швейцарських франків і $ 2 378302. А рахунків же, нагадаємо, було значно більше. І ось в момент розквіту, коли бюджетні кошти йшли за кордон уже сумами з сімома нулями, Президент призначає Лазаренка першим віце-прем’єром. А потім нагороджує орденом Ярослава Мудрого п’ятого ступеня за «видатні заслуги в сфері державного будівництва».

Заслуги виявилися настільки великі, що Леонід Кучма навіть робить його відповідальним за економічні взаємовідносини з Росією, фактично виводячи Павла Івановича — з підлеглості, а газовий ринок — зі сфери контролю тогочасного прем’єр-міністра Марчука. З цього моменту й починається зоряна година Лазаренка. Корпорація «ЄЕСУ» здійснює ті свої «проступки», які лише через рік-півтора по тому викликали обурення Леоніда Кучми. І саме тоді на газовому ринку почалося те, що багато з працюючих на ньому людей іменували одним містким словом — «свавілля». Але про те, що першопричиною всього стало рішення Президента віддати фактично в безконтрольне розпорядження Лазаренка (навіщо Леонідові Даниловичу це знадобилося — можна лише здогадуватися) російсько-український ринок енергоносіїв, сьогодні чомусь згадувати не люблять.

«Роман» між Кучмою і Лазаренком досягає свого піку в травні 1996-го — Президент відправляє у відставку Марчука і призначає прем’єром Лазаренка. Загострюються приступи публічних освідчень в любові один до одного Президента і прем’єр-міністра. Вже наступного дня після свого приходу в прем’єрський кабінет Павло Іванович заявляє: «Моя принципова позиція — тверда підтримка політики соціально-економічних реформ і структурних змін в економіці, яку проводить Президент України Леонід Кучма. …Тому справою честі вважаю здійснювати економічний курс Президента» (тут і далі цитується за повідомленнями Інтерфакс-Україна).

Але тоді Лазаренкові ще належало пройти «хрещення» Верховною Радою. За декілька днів до цього — 5 липня 1996 року — Л.Кучма категоричний: «У Президента сьогодні немає іншої кандидатури. Як і у будь-якої людини, у Лазаренка є, крім позитивних, і інші риси, але позитиви значно переважають над усіма іншими». Для того щоб зрозуміти, наскільки великим був вплив цих слів, треба пригадати специфіку політичної ситуації в країні: щойно закінчилося протистояння між Президентом і парламентом з питання Конституції. Парламент, що зазнавав жорсткого тиску, погроз про проведення референдуму і розпуск ВР, не хотів знову йти на конфронтацію. А своїми словами Кучма недвозначно давав зрозуміти, що відмова затвердити Лазаренка неминуче призведе до поновлення парламентсько-президентської війни. Чи варто дивуватися, що затвердження Лазаренка пройшло з небувалим тріумфом.

Далі починається така собі президентсько-прем’єрська ідилія. Президент і прем’єр стають просто-таки нерозлучною парою! Але, як завжди, знаходяться злі «заздрісники», які прагнуть цю ідилію зруйнувати. Павла Івановича починають звинувачувати у деяких, м’яко кажучи, не зовсім добрих справах. Президент удає, що всього цього не чує. І тільки 3 січня 1997-го року він втрачає можливість грати в непоінформованість: глава парламентського Комітету з питань боротьби з корупцією і організованою злочинністю Григорій Омельченко особисто зустрічається з Леонідом Даниловичем і передає йому документи, що свідчать проти Лазаренка. Кучма вимушений дати команду розібратися. Розгляд відбувається, м’яко кажучи, якось дивно. Лазаренко не тільки продовжує спокійно працювати, але й, як стверджує Генпрокуратура, 27-30 січня 1997 року провертає операцію з закупівлею для Кабміну збірних житлових будиночків, внаслідок якої на рахунку панамської фірми «GNP Corporation» виявляються $1 млн. 416 тис. із держбюджету України.

Вже 22 січня 1997р. Генпрокуратура за даними, наданими Г.Омельченком, порушує кримінальну справу за фактом «розкрадання державного майна в особливо великих розмірах і незаконного використання громадянами України валютних рахунків за межами України». В будь-якій цивілізованій країні цього було б досить, щоб прем’єр-міністр був відправлений у відставку або хоч би відсторонений від роботи на час проведення розслідування. Лазаренко ж продовжує керувати економікою країни, віддавати розпорядження, їздити з офіційними візитами за кордон, вести переговори з першими особами зарубіжних держав.

Тим часом вал звинувачень проти Лазаренка стрімко зростає. Його відставки вимагають все більша кількість українських політиків і партій. До них приєднуються американці. Їхні бізнесмени, котрі намагаються вести свій бізнес в Україні, скаржаться владі на нестерпну корупцію. В американській пресі з’являється інформація про те, що американський уряд жорстко вимагає від Леоніда Кучми відставки Павла Лазаренка, погрожуючи відмовою в наданні кредитів. Кучма, як кажуть на Сході, явно починає «втрачати обличчя», але, як і раніше, не чіпає Лазаренка.

Більше того, 13 червня 1997 року Кучма робить вельми дивну в даній ситуації заяву про те, що «не має запитань до ділових якостей прем’єр-міністра», але вважає, що на «запитання про честь і мораль Лазаренко повинен відповісти сам». Президента перестають розуміти навіть найближчі соратники. Найбільш пропрезидентська партія НДП приймає заяву з вимогою відставки прем’єра.

Кількісне невдоволення переросло в якісне рішення: після наради з шістьома фракціями, чотири з яких висловилися за відставку прем’єра; після проведення Ради регіонів, на якому це рішення Президента було також підтримане; і після декількох зустрічей з Павлом Лазаренком, які не змогли вплинути на рішучість Президента, «процес пішов».

Пішов цей процес, треба відзначити, без особливої прудкості. Навіть під таким жорстким натиском поведінку Леоніда Кучми навряд чи можна назвати рішучою: Лазаренко раптом захворює, і на час хвороби виконуючим його обов’язки призначається перший віце-прем’єр Василь Дурдинець. При цьому, виступаючи в регіонах, Кучма підкреслює, що Дурдинець призначений виключно на час хвороби Лазаренка. Інакше кажучи, про відставку начебто й мова не йде. І лише 2 липня Кучма, якщо вірити «Зеркалу недели», напередодні таємно зустрівшись з Лазаренком, підписує указ про його відставку. Подальший розвиток подій підтвердив припущення тих, хто говорив, що розлучення Президента і Лазаренка було вимушеним і базувалося на певних домовленостях. Ніяких викриттів або спроб притягнути Лазаренка до відповідальності відразу після його відставки не було. Прес правоохоронної машини звалився на Павла Івановича набагато пізніше — лише після того, як він очолив партію «Громада» і відкрито виступив проти Президента, очевидно, порушивши укладені домовленості.

Хоча, можливо, ці домовленості були порушені не відразу і не до кінця. Характерно, що правоохоронні органи добилися позбавлення депутатської недоторканності Лазаренка тільки в лютому 1999-го. Чому такий довгий час цього не відбувалося? Можливо, світло на цю загадку проливає висловлювання Павла Івановича на прес-конференції, яку він дав, повернувшись до Києва після затримання в Швейцарії. Нагадаємо, що Лазаренко заявив: мовляв, існує гра, при якій одна сторона домовляється з іншою, що вона удає, ніби її переслідує, а інша, що — їй протистоїть. Однак одна зі сторін перейшла допустиму межу, і відповідь буде жорсткою.

Очевидно, саме цей момент став точкою розриву всіх домовленостей і гра у війну між Кучмою й Лазаренком стала справжньою війною. Вочевидь, слова Лазаренка про те, що він не янгол, але в оточенні Президента є люди, що нагрішили значно більше, і він збирається про них розповiсти, були сприйняті Кучмою і його командою більш ніж серйозно.

Зрештою, Павло Лазаренко — аж ніяк не останній політик із найближчого оточення Кучми, котрий виявився замішаним у фінансовому скандалі. Зараз на слуху з подібними ж обвинуваченнями ім’я іншої близької до Президента людини — Олександра Волкова. Знову рахунки в іноземних банках, спеціальна слідча комісія парламенту і... «короткозорість» СБУ та Генпрокуратури. До речі, не виключено, що команда гаранта Конституції сьогодні так активно педалює розслідування «справи Лазаренка» саме з метою відвернути увагу від діяльності нинішнього фаворита. Президента. А що ж сам Леонід Данилович? Як бачимо, історія повторюється: Леонід Кучма знову «ні при чому». Глава держави наполегливо не чує звинувачень на адресу своєї довіреної особи, не помічає реакції ВР, що дружно проголосувала за запит про порушення карної справи проти радника Президента. Подібна безініціативність, безумовно, давала б можливість О. Волкову і надалі бравувати «міцними нервами», коли б у відпрацьований сценарій не довелося терміново вносити корективи, пов’язані з бажанням екс-прем’єра з’явитися перед справедливим судом, щоб «розказати всю правду про тих, хто його «замовив».

ВIД РЕДАКЦIЇ

Політрада партії «Громада» поширила заяву, в якій ідеться, що «вже в перші дні роботи четвертої сесії ВР деякі ЗМІ розпочали нову кампанію, спрямовану на дискредитацію ВО «Громада» та її лідера Павла Лазаренка...». Президія політради партії висловила здивування, що до «цієї брудної кампанії, розпочатої владою», приєдналася й шановна членами «Громади» опозиційна газета «День»...

Хочемо нагадати, що позиція нашої газети по відношенню до Павла Лазаренка була критичною й за часів його прем’єрства, й після того. Нам здається, що ця критика була об’єктивною і вже жодного відношення не мала до всякого роду кампаній «за» чи «проти» Павла Івановича. Сподіваємося, що нам вдалося зберегти свою позицію й у цьому випадку.