Паризька мозаїка
Музика «угорського демона» та «польського ангела» підхопила мене — і понесла. Спочатку над вечірньою набережною Орлеана, потім ліворуч до собору Нотр-Дам-де-Парі, потім далі — над островом Сіте аж до його краю — скверу Вер Ґалан. Відтак — ще далі, тепер вже над темною дзеркальною поверхнею Сени до колосальної будівлі Лувру...
«Угорський демон» — це Ференц Ліст, а «польський ангел» — Фредерік Шопен. Саме так назвав хтось із сучасників цих для мене завжди непередбачуваних і зрештою незбагненних композиторів. Їх об’єднали, оскільки цей рік було оголошено роком Шопена (йому виповнилося два сторіччя), а наступний ніби буде роком Ліста з огляду на те, що це рік його 200-річчя (він народився 1811-го). Шопен, як відомо, справив великий вплив на нього, хоча і вважав «демона» лише класним віртуозом, а не визначним композитором. На згаданій паризькій набережній Орлеана знаходиться Польська бібліотека в Парижі. Ось саме там і почалося це диво. Сталося так, що моя цьогорічна жовтнева поїздка у справах спільного з французькими колегами проекту була позначена польськими мотивами.
Спочатку це були два чудові концерти музики у Польській бібліотеці. Піаніст Жан Дюбе грав Шопена та Ліста, а на другому концерті їхню музику виконував піаніст із Греції. В обох випадках виконання музики супроводжувалось читанням уривків з листування композиторів та їхніх сучасників, з преси, що писала і про «демона», і про «ангела».
ЧЕРГОВА РЕВОЛЮЦІЯ
Непрогнозована, рефлексійна музика, яка ніби руйнувала спокійну течію життя, пригадувалася мені упродовж всього місячного перебування у Франції. І для цього, крім інших, була ще одна конкретна і цілком земна причина. В цей час тривали бурхливі масові демонстрації проти (тоді ще проекту) закону про подовження пенсійного віку. До речі, мені було трохи смішно читати коментарі декого із українських журналістів, які порівнювали ситуацію у Франції із намірами нинішньої влади в Україні підвищити пенсійний вік. Справи докорінно різняться: французи проти подовження тому, що бажають жити (чи доживати вік) лише на пенсію, яка є для цього достатньою. Українці, ясна річ, також проти подовження пенсійного віку. Але чому? Тому що бажають жити і на пенсію, і на всілякі додаткові заробітки, без чого нормальне існування у нас неможливе...
Мій французький колега делікатно («якщо є бажання?») запросив мене подивитись на демонстрацію і навіть пройти з демонстрантами від площі Республіки через площу Бастилії і аж до площі Насьон. Я радо погодився, хоча вже неодноразово у попередні роки спостерігав різні «революції» у Парижі, себто акції протесту та демонстрації.
...Все починається на площі Республіки. Величезний класичний пам’ятник, на який зазвичай видирається кілька молодих людей. Групи демонстрантів, які підкреслюють свої політичні орієнтації (комуністи окремо, соціалісти окремо, профспілки окремо тощо). Подіуми, на яких виступають різні гурти і окремі виконавці. Народ слухає, реагує, аплодує, свистить. Серед величезного людського натовпу можна побачити поліцейських із собаками: це шукають, чи не зловживає хтось бува наркотиками під протестувальним прикриттям.
Мене вразили кілька речей. Найбільше — людські обличчя. В них не було злоби, якоїсь зацикленості, що часом робить такого роду акції неприємними. Вражало і те, з якою гідністю та коректністю поводилися учасники демонстрації. Цікаво, що постійно велелюдна демонстрація (вже в русі) ніби перетворювалася на артмайданчик — лунали пісні на жагучі теми, народ підспівував, коментував почуте. Вразила кількість телекамер, люди з якими постійно фіксували масову ходу, окремих учасників чи окремі групи. Думаю, що це робилося не лише для телеканалів, але це нікому не заважало і ніхто не звертав на це увагу. Було чимало поліцейських, але вони насамперед забезпечували безперешкодне пересування демонстрантів і більше ні у що не втручались.
...Моя мама, якій я подзвонив з Парижа в ті дні, з хвилюванням розпитувала про демонстрації, оскільки по нашому телебаченню побачила і розбиті вітрини магазинів, і підпалені автомобілі. Я заспокоював і пояснював, що нічого такого в центрі Парижа не було. Це епізоди, які трапилися в передмістях, що становлять (і становитимуть ще більшу) проблему для французької влади.
А на згаданій демонстрації була ще одна цікава деталь: велика кількість різноманітних карикатур. Їх розвішували на зупинках автобусів, на деревах, розміщували на розкладних столиках. Малюнки були різні і, зокрема, нагадували, ким насправді є політики. Скандування демонстрантів вселяло надію на їхню перемогу. Насправді все сталося, як сталося, але мелодії того страйкового настрою запам’яталися надовго...
МЕЗОН-ЛЯФІТ
Зовсім інша нота пригадалася мені в Мезон-Ляфіті, приміській паризькій місцевості. Їхати сюди від мерії Парижа хвилин із 20 (по-нашому) електричкою. Саме сюди 1947 року Єжи Ґедройць переніс заснований ним у Римі Літературний інститут і журнал «Культура». Цьому виданню судилося стати найважливішим часописом східноєвропейської еміграції на Заході, а зосередженим навколо нього працівникам — повноправними учасниками повоєнних європейських інтелектуальних дебатів.
Ґедройць та невелике коло його однодумців розглядали польські проблеми в широкому східноєвропейському контексті, а з цього випливало: здійснення мрій поляків про незалежність неможливе без здійснення таких самих мрій інших народів Східної Європи. Ґедройць, хоч і не без зусиль, налагодив контакти з українськими інтелектуалами в еміграції, хоча дивився, до речі, на українську культуру як на цілісність, не розподіляв на внутрішню і еміграційну. Журнал «Культура» зробив колосальну роботу для польсько-українського порозуміння у складний повоєнний час і пізніше.
Богдан Осадчук (йому, до речі, наступного року виповниться 90!), який співпрацював із Ґедройцем п’ятдесят років, зауважував: «Ґедройць є одиноким прикладом в історії діяча, який підіймає ініціативу за кордоном, на еміграції — і досягає успіху. Ідеї, що зародилися на еміграції, перейшли всі кордони і стали дійсністю, мало того — змістом політики наступних урядів».
Дійсно, Єжи Ґедройць сповідував проукраїнську стратегію в часи, коли до незалежності України було дуже далеко. І він переміг! Він дожив до проголошення незалежності і Польщі, і України, пішовши з життя 2000 року.
...І ось я йду від залізничної станції по авеню генерала де Ґолля, по авеню де Пуассі та знаходжу той самий будинок за номером 91. Тут Літературний інститут і журнал «Культура». Інститут існує, а журнал, за заповітом Ґедройця, припинив існування по смерті свого редактора.
Зовсім неподалік знаходжу і невеличкий цвинтар у Мезон-Ляфіті. Віднайшов могилу Ґедройця, поклав квіти. Тут лежить і його брат Генрік, який відійшов у вічність 2010 року. На могилі бачу текст. Це вірш Аґнешки Осецької, присвячений Ґедройцеві. Вірш неординарний. Як неординарним було його життя. Про нього мені багато цікавого розповіли співробітники, з якими я розмовляв у знаменитому будинку, у знаменитій вітальні, де бувало чимало визначних діячів.
Будинок і побачене у ньому справили на мене велике враження. Справа не в тому, що те, про що давно читав і знав, матеріалізувалося. Справа в тім, що все побачене не припало пилом, все живе. Зрозуміло, значною мірою через те, що брат Єжи Ґедройця помер лише півроку тому.
Ми ходили будинком, я цікавився, як зберігається архів «Культури», докладно розпитував про те, як Ґедройць працював. Запитав і про те, чи буває тут хтось з України? Виявляється, ні. На жаль, ні. Тим часом побачив я дуже багато цікавих матеріалів для опрацювання, для майбутніх книжок і дисертацій. Подумав і про декого з наших інтелектуалів, які пишуть про феномен Ґедройця і «Культури», але жодного разу не були у Мезон-Ляфіті. Напевно, це не дуже правильно...
...Згаданий вірш А нешки Осецької є досить довгим. У ньому йдеться про привілей та ганьбу політика. Лейтмотивом є слова-звернення до Ґедройця: «Nie zaznal Pan tego» («Не пізнав пан того»). Завершується вірш словами: «Привілеєм таких, як пан, є місце в історії та вічна повага».
МУЗИКА МУЗЕЇВ
Бути в Парижі й не ходити до музеїв чи на виставки — злочин. Про це всі знають. Я не міг не піти на виставку, про яку писали найпопулярніші газети і говорили майже всі мої друзі та знайомі. Йдеться про скандальну виставку американського фотографа Ларрі Кларка. Як він сам пояснював, він просто виставив фото своєї молодості, зроблені в одному з провінційних містечок США ще в 1970-ті роки. На відвертих фото секс, наркотики, трохи насильства, але разом з тим дружба і справжні людські стосунки.
Все це і викликало побоювання в паризькій мерії: а чи не розбестимо ми молодь, демонструючи все в «одному пакеті»? Чиновники обмежили доступ на виставку особам, яким не виповнилося 18 років, а Кларку все це пішло на користь. Здійнялася полеміка про «заборонену» виставку, про цензуру, а в Музей модерного мистецтва (де Кларк виставив свій доробок) вишикувалися довжелезні черги. Газета «Ліберасьон» надрукувала фото, яке за всіма канонами не можна вміщувати у порядному виданні. Кларк сфотографував свою оголену подружку у такій позі, що тільки щирим прагненням видавців «Ліберасьон» позбутися цензурних обмежень можна якось пояснити появу фотографії на шпальтах газети.
І Лувр (в якому була цікава виставка сучасних російських аван ардистів), і Центр Помпіду, і будинок Оноре де Бальзака, і вілла Мормотан з картинами Клода Моне і ще дещо — все це цього разу було у моїй програмі. Не була порушена і давня традиція відвідати імператора у Соборі будинку інвалідів. Він побудований ще Людовіком XIV. Тепер тут державний музей (хоча власне будинок для інвалідів французької армії діє) і тут стоїть труна з прахом Наполеона Бонапарта.
Я пішов до імператора і до Музею армії. Останній завжди справляє неабияке враження, дуже раджу всім, хто не бував там, побувати. Одначе справжнім відкриття для мене цьогоріч став меморіал Шарля де Ґолля. Він розташований у тому самому будинку, що й Музей армії. Побачене мене на початку просто шокувало в найкращому сенсі слова. У голову полізла якась банальщина типу «музей майбутнього», «нам цього ніколи не зробити» тощо. Я суворо відкинув все це і намагався зрозуміти творців того, що побачив.
Все починається з кінозалу. На колосальному екрані, який розділяється на багато екранів, ви бачите 25-хвилинний фільм про життєвий шлях де Ґолля. Фільм трохи солодкий, але цікавий. Потім ви виходите і потрапляєте у аудіовізуальний простір, присвячений також де Ґоллю. Проте не лише йому. Перед вами постає ХХ століття, його хронологічні «вузли», пов’язані із життям генерала і президента Франції. Три зали постійно діючої експозиції, але Боже мій, як же вона зроблена! Ви дивитеся на дісплеї, ви можете «викликати» будь-яку подію, натиснувши відповідну кнопку. Ви можете «викликати» коментарі багатьох знаних фахівців, які прокоментують, пояснять, висловлять свою точку на той чи інший факт біографії де Ґолля, його взаємини з іншими політиками його доби. Нарешті ще два зали, в яких аудіо- і відеотехніка дозволяє вам просто зрозуміти деякі речі з історії прекрасного та жахливого ХХ століття.
Щоб зробити такий музей, треба не просто любити власну історію і власну країну. Потрібна колосальна фантазія і колосальна праця.
...Виходжу з музею. Згадую зовсім не солодкі слова де Ґолля: «Я поважаю лише опонентів, але я не маю наміру їх толерувати». Як же нам навчитися не толерувати власну провінційність, фальшиве почуття нашої вторинності? Як? Як почути ту музейну музику, що оживляє минуле, робить його частиною сучасного мислення, надає життю динамізм?
Я йду і раптом згадую Шопена і Ліста. Це з них усе почалося. Це їх музика творила зі мною дива у цьогорічному жовтневому Парижі.
