«Темники» для з'їзду

Сьогодні відкривається 11-й з'їзд Спілки журналістів України. Напередодні ми звернулися до наших експертів із проханням сформулювати три основні задачі, які стоять сьогодні перед українською журналістикою.

Ігор ЛУБЧЕНКО, голова Спілки журналістів України:

— Перше завдання спілки — захистити права колег на професійну діяльність за світовими стандартами журналістики. Скільки б ми не говорили про те, що останніми роками у нас все більше свободи слова, треба дивитися правді у вічі: багато журналістських колективів стогнуть від тиску органів виконавчої влади та місцевого самоврядування. У редакцій намагаються забрати приміщення, вивести їхні трудові колективи зі складу співзасновників, змінити керівників видань — у нас уже серед редакторів газет є вчитель фізкультури, фермер, відставний міліціонер.

Найпечальніше в цьому те, що сьогодні в Україні немає політичної сили, яка б щиро прагнула утвердити свободу слова — у діяльність ЗМІ втручаються і «Наша Україна», і Партія регіонів, і БЮТ.

Друга проблема, якою має опікуватися спілка, — розвивати якісну журналістику. Взагалі то це має бути головним нашим завданням, якби держава виконувала свої функції і оберігала, як належить, права журналістів.

Цього року у передплаті знаходяться 91 газета і журнал, існує близько тисячі теле- і радіоредакцій. Але багатьом з них дуже далеко до якісної журналістики. Мені імпонує, що газета «День», передусім Лариса Олексіївна Івшина, глибоко переживає за це, прагне змінити стан справ на краще.

Спілка повинна організувати мережу авторських шкіл провідних журналістів і керівників ЗМІ, семінарів, курсів. За роки незалежності втрачена система перепідготовки журналістських кадрів. Нам слід домогтися, щоб за кошти бюджету — так, так, бюджету, бо держава передусім має бути зацікавленою в існуванні якісної журналістики — і різних фондів, грантів на сучасному рівні відновити цю систему.

І з цим кореспондується третє завдання Спілки — пошук обдарованої молоді, залучення її до юнкорівської діяльності, дбайлива підготовка майбутньої зміни українських журналістів середини ХХI століття.

ЯКІ ТРИ НАЙГОЛОВНІШІ ЗАВДАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЖУРНАЛІСТИКИ НА НИНІШНЬОМУ ЕТАПІ?

Володимир ПРИТУЛА, член Національної комісії з утвердження свободи слова та розвитку інформаційної сфери при Президентові України:

— Українська національна журналістика — це дитя, яке щойно встало на ноги і вчиться самостійно ходити. Бо традиції вільної журналістики дорадянської пори, які вивчають на факультетах журналістики як історію української дожовтневої журналістики, перервані 70-ма роками підневольної комуністичної диктатури, коли іншої журналістики, крім компартійної, в країні не було. Отже, нинішній період — це час надбання нових традицій вільного слова. І оскільки журналістика не може не бути складовою частиною економічної системи, оскільки вона залежить від економічного стану суспільства, навіть залежна від реалій економічної свідомості суспільства , то в зв'язку з цим хотілось би не без долі гумору сформулювати три економічні закони для всіх українських ЗМІ на нинішньому етапі:

1. Намагатися не продаватися.

2. А якщо нема змоги не продаватися, то продаватися не за копійки.

3. Якщо ж і продаватися, і не за копійки, то все рівно — не брехати.

Ось так!

Олег ХОМЕНОК, радник з питань друкованих ЗМІ IREX-UMEDIA:

— Українські медіа переживають перехідний етап від тоталітарного управління до свободи слова. Такі трансформації не можуть відбутися просто та безболісно, бо їхніми складовими частинами виступають не тільки суспільні умови, які трансформуються досить повільно, а й обумовлені ними суспільна свідомість та професійний рівень журналістів, які теж не можуть змінитися миттєво. Отже, нині перед українськими органами інформації стоять три найважливіші завдання:

— по-перше, підвищення професійних стандартів до світового рівня та імплементація світових стандартів інформації в практику українських ЗМІ;

— по-друге, якомога успішніше роздержавлення всіх ЗМІ, з тим, щоб всі редакції виявились в однакових економічних, соціальних та професійних умовах;

— по-третє, всіляке стимулювання професіоналізації відносин у трикутнику: «журналіст — власник — влада».

Сподіваюсь, що українська журналістська спільнота професійно обговорить ці завдання на з'їзді Спілки журналістів та прийме рішення, яке буде сприяти вирішенню цих проблем.

Катерина КУЗІЧЕВА, головний редактор «Комсомольської правди» в Донбасі:

— Оперативність і неупередженість у подачі матеріалу — це два визначальні моменти в сучасній журналістиці. Саме вони повинні стати основними законами під час підготовки будь-якої статті на будь-яку тему. І третім законом є ще й особисті якості самого журналіста (звичайно, йдеться про професіонала), а на першому місці в них, на мій погляд, повинна бути сміливість, яка іноді межує із зухвалістю! Тому що журналісту, як і міліціонеру, рідко де раді: якщо тільки його не чекають із хорошого приводу. Але, на жаль, наша робота часто пов'язана саме з не найрадіснішими новинами, тому представників ЗМІ часто намагаються здихатися. І якщо не виявити наполегливості, то ніякої інформації ти не отримаєш. А якісний і широкий фактаж — головна складова хорошого репортажу.

Сніжана ШЕВЧУК, помічник голови Волинської облдержадміністрації:

— Найголовніше завдання для національної журналістики, на мою думку, все таки інформування. Не знаю, як щодо суб'єктивності й об'єктивності, бо це питання філософське, але вони теж повинні бути присутні у завданні першому. Та про національну журналістику без проблем нації говорити неможливо. А вони такі: неосвіченість і безкультур'я. Саме журналістика і може спробувати їх вирішити. Бо книжок люди сьогодні майже не читають, а телевізор дивляться, газети читають. І просвітницька функція саме для української журналістики дуже важлива.

Борис ПОТЯТИННИК, професор факультету журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка:

— Можна, звичайно, говорити про сьогоднішнє призначення української журналістики з позицій моральних та інтелектуальних завдань. І таких завдань чимало, вони на даний момент є знаковими для нашого суспільства, адже чесне та об'єктивне висвітлення процесів, що відбуваються в державі, сміливий аналіз економічних та соціальних українських реалій у порівнянні з європейськими життєвими стандартами, розбудова громадянського суспільства, що лише пустило свої паростки, — це те, без чого розвиток України, подальші цивілізаційні процеси неможливі. І тут завдання медіавидань складно переоцінити.

Однак для того, щоб журналісти могли виконувати своє призначення, потрібно засадничо змінити кілька обставин. По-перше, — стати на власні ноги, тому що, за винятком кількох газет та телеканалів, абсолютна більшість медіа або ледь виживають, або є збитковими. Їхні наклади бажають кращого, недостатніми є тиражі та кількість передплатників для серйозного впливу. Залежність від партій, політичних спонсорів — це етап, який країни так званої сталої демократії пройшли десь у ХIХ столітті або на початку ХХ. Для нас ще є актуальною анекдотична ситуація, яка свідчить, що виборча кампанія стартувала, це коли журналісти починають курити власні цигарки, а не стріляють одне в одного. Я бачу, яке пожвавлення викликає у нашої журналістської братії перспектива нових виборів. Отже, стати на власні ноги економічно, фінансово є надзвичайно важливим. Лише за такої умови можна говорити чесно, що ти думаєш.

По-друге, вважаю, Україні потрібна загальнонаціональна якісна щоденна газета. Звичайно, не в розумінні якісної поліграфії, а в тому, щоб газета стала чимось таким значущим, чим є для французів Le Mond, для поляків — «Газета виборча», а для британців — Daily Telegraph. Кожна європейська держава мала таку газету, що певною мірою об'єднувала націю. У нас в Україні таке видання не може досягти накладу згаданих мною газет, однак, 100—150 тисяч для України було б реально. Таке завдання може стояти ще три-п'ять років, а потім треба створювати електронні мультимедійні ресурси, бо промине вже ця потреба і ця епоха друкованих газет як домінуючих. Газети, звичайно, будуть, але вони не будуть домінуючими для інтелектуалів.

І третє — підготовка журналістів. У нас в Україні діє близько 30 інститутів, факультетів, відділень, що готують журналістів. (Не буду говорити про свій факультет, бо це буде некоректно, я особа зацікавлена.) Але загалом невідомо, кого готують ці 30 навчальних закладів. Журналістика увійшла в перелік спеціальностей для підприємців, в число так званих модних спеціальностей. Факультети юридичний, економічний, міжнародних відносин, а сьогодні вже й журналістика, є привабливими для абітурієнтів. Однак так сталося, що ці 30 факультетів та інститутів живуть своїм життям, а журналістика практикуюча — своїм... Побутує навіть думка, озвучена серйозними топ-менеджерами з телевізійників, що диплом журналіста вже сприймається як вада, недолік. Гадаю, що це трохи епатажне твердження, бо наш факультет і саме Львів невтомно посилає журналістів до Києва, які там роблять успішну кар'єру. Можливо, тому що вони мають тут природне україномовне довкілля. Але на загал проблема існує. І я вбачаю два шляхи її вирішення. Один з них — надати факультетам та університетам більше автономії. Адже коли ми підлаштовуємося під міністерські плани, це, на жаль, впливає на якість підготовки. Бо ми мали б готувати журналістів на міждисциплінарній, а часто і на міжфакультетській основі. Ідеально було б робити це, як на Заході, — отримувати дві спеціальності, головну і додаткову. Скажімо, журналіста і економіста, журналіста і політолога, журналіста і спеціаліста з іноземних мов.

А ще нам потрібні приватні школи. Минулого року я був завдяки Інституту Гете в кількох європейських університетах і редакціях. Признаюся, найбільше я був вражений, коли відвідав приватну школу в Гамбурзі, причому безплатну (!), що ще більш цікаво, де конкурс на одне місце при вступі — понад 50 осіб. Школа розрахована на два роки, а безплатна вона тому, що її власники знають, кого і для чого готують: потужна газета і велике видавництво на ті посади, які очікуються, цілеспрямовано кілька років готують спеціалістів. Українські медіа до цього, на жаль, поки що не дозріли, але вони повинні це робити, тобто медіаіндустрія повинна виявляти значно більше зацікавлення при підготовці спеціалістів. Співпрацювати з факультетами, можливо, відкривати свої приватні школи, що, до речі, позитивно позначиться на державних університетах, бо почнеться конкуренція, а конкуренція, як ми знаємо, — річ хороша.