Свято — до «Студії»!

Дитинство має бути святом. Якщо і не постійним, то, принаймні, дуже частим, щоб потім вдалося зберегти в собі частинку цього дитячого щастя. Щоб у пам’яті залишалися не тільки ляльки і конструктори, але щось більш світле — любов і турбота близьких вам людей. На такому підготовленому грунті буде набагато легше виростити дерево, побудувати дім, подарувати атмосферу свята вже своїм дітям. На жаль, не всі наші малюки можуть похвалитися увагою оточуючих (в дитячих будинках, притулках, інтернатах сьогодні живе близько 100 тисяч наших юних співгромадян). І, незважаючи на те, що меценатство у нас з недавнього часу в пошані і в дитячі будинки та інтернати справно надходить гуманітарна допомога, дітям бракує найголовнішого — таїнства, інтриги і, звичайно, атмосфери дому. Чи можна порівняти казенного Діда Мороза, підозріло схожого на місцевого сторожа, з справжнім мюзиклом, який інші діти виконують для тебе? Олімпійська чемпіонка Атланти-96, керівник дитячого центру «Студія Серебрянських», уславлена «художниця» Катерина Серебрянська впевнена, що — ні. З недавнього часу вона, крім свого основного місця роботи у «Студії...», впритул займається соціальними програмами для дітей-сиріт «Дитинство — дітям» і «Діти допомагають дітям». Так, в київській школі-інтернаті №3 з вересня обладнано спортивну залу, де дітей забезпечили формою, а викладачі «Студії...» займаються з ними за спеціальною програмою. В акції «Діти допомагають дітям», яка стала логічним продовженням починань «Студії...», 19 грудня було організоване новорічне свято для дітей- сиріт і онкохворих дітей. Усе це не разові акції — а масштабна програма по всій Україні, яка для Серебрянської стала головною метою в житті.

Катерина чудово розуміє, що це потребує великих фінансових і організаційних зусиль, а також фантазії.

— Коли ми шукаємо фахівців (а у нас відбір досить жорсткий, ми не кожного кваліфікованого тренера приймаємо), то однією з головних якостей є вміння пристосуватися до дітей нового покоління. Потрібен інший підхід. Наприклад, якщо раніше, щоб донести щось до дитини, говорили: треба зробити це так і ось так. Дітей не запитували, хочуть вони цього чи ні. Зараз нам треба підладжуватися під дітей.

— Тобто ви більше орієнтовані на загальне оздоровлення дитини, ніж на те, щоб зробити з нього професійного спортсмена?

— Так, у нас таких амбіцій немає. І ми, спочатку створюючи п’ять років тому ще разом з моєю мамою «Студію Серебрянських», свідомо пішли від великого спорту. Ми не готуємо професіоналів, ми займаємося здоров’ям дітей. Для нас є важливим їхнiй гармонійний розвиток.

— Чи не вплинуло на ваше рішення піти з великого спорту, зокрема у викладання, конфлікт з Іриною Дерюгіною. І як ви зараз оцінюєте її діяльність на посадi президента ФГУ?

— Якщо чесно, діяльність Дерюгіної я не дуже хочу оцінювати, тому що у кожного свій шлях і кожний сам приймає рішення і відповідає за свою діяльність. Що стосується першої частини запитання, то скажу — так, вплинуло. Більш, того, цей конфлікт вплинув не тільки на мій ранній відхід із спорту (навіть незважаючи на те, що він був усвідомленим і я до цього дозріла), але і трагічно позначився на здоров’ї моєї мами. У кінцевому підсумку боротьбу ми виграли, але я втратила найдорожчу мені людину...

— Чи стежите ви за розвитком української художньої гімнастики?

— На мій погляд, зараз в українській гімнастиці дуже складна ситуація. Проте такою вона була і раніше. Якщо, наприклад в Росії, ми бачимо як підносяться і розвиваються регіони, які постійно дають збірній нові таланти, то у нас як існувала монополія, так і існує. Але не я керую художньою гімнастикою в Україні, а ті люди, які цим займаються, напевно, розуміють, що роблять. Цей вид спорту залишив величезний відбиток у моєму житті і я відстежую результати, але я не можу сказати, що на сьогодні я шанувальник художньої гімнастики. Тому що змагання дивитися відверто нудно. Вони одноманітні. Гімнастки, як циркачки, виконують набір елементів, що повторюються, через що пропадає грація, жіночність. У той же час мені дуже подобається, наприклад, Аня Безсонова.

— Ви виховуєте маленького сина (чотирирічного Женю. — Авт.) чи хочете для нього долі такого ж професіонального спортсмена як ви?

— Я би цього не хотіла, але для мене важливо, щоб мій син сам визначив, чим він хоче займатися в житті. Якщо він вибере кар’єру професіонального спортсмена, значить, я буду підтримувати його в цьому напрямі. Якщо він захоче спробувати 10—15 інших напрямів, я і в цьому його підтримаю.

— Але у вас же було не зовсім так...

— Так, і, зокрема, тому мені хочеться. щоб моя дитина сама мала право вибору.

— I все ж таки, чи є плани повернення в українську гімнастику? Які шанси побачити вас у недалекому майбутньому спортивним функціонером?

— На даний момент мене взагалі не дуже цікавить професійний спорт. Мене більше турбують проблеми масового спорту і гармонійний розвиток дітей.

— Скажіть, заради чого насамперед виборюється олімпійське «золото»?

— Особисто я завойовувала своє «золото», тому що це було мрією дитинства. Скільки я себе пам’ятаю, будучи ще зовсім юною гімнасткою із Сімферополя без особливих перспектив, і відомого на той момент тренера, на запитання: «Ким ти хочеш бути?», завжди відповідала: «Олімпійською чемпіонкою». Хоча ніхто не міг уявити, що через деякий час ця дівчинка буде стояти на вищій сходинці п’єдесталу пошани в Атланті, і їй аплодуватиме весь світ. Але я завжди чітко знала, що хочу бути олімпійською чемпіонкою. I коли я мамі вперше про це заявила, вона погладила мене по голові й сказала: «Звичайно, звичайно», а потім доля почала так складатися, що в мене з’явився шанс свою дитячу мрію здійснити.

— Пригадайте свої емоції на олімпійському п’єдесталі.

— Звичайно, відчуття були шикарні і в житті навряд чи вони ще коли-небудь повторяться, але відчуття порожнечі на противагу цьому — також величезне. Головна мета досягнута, а нової мети немає. Моє життя після «золота» Атланти змінилося кардинально. I ці останні сім років, коли я пішла з великого спорту, стали найбільш складними з усіх.

— Але при цьому ви стали шалено популярною. Як ви сприйняли славу, що звалилася на вас, не було «запаморочення від успіхів»?

— Я звичайна, нормальна людина і, напевно, мене подекуди і збивало з пуття. Але, по-перше, оскільки поруч зі мною була мама, вона ж мій тренер, яка чутливо всі ці моменти відчувала і розуміла, то вистачило лише однієї серйозної розмови, щоб все це припинилося раз і назавжди. А по-друге, сам подальший конфлікт iз Дерюгіною і постійна потреба доводити, що ми краще, ми можемо тощо, мені просто не залишали часу на «запаморочення». Те, чим я зараз займаюся, якраз і є для мене тією далекою метою, заради якої я живу.

— I останнє запитання. Катерина, ви часта гостя модних показів, у деяких ви навіть берете участь у дефіле. Чи не виникало у вас бажання як у багатьох відомих спортсменів, зайнятися випуском своєї лінії одягу?

— Бажання є. Більше того, я цим «горю» вже досить давно і зараз ми розробляємо один проект. Правда, не буду поки що називати, який саме. Для мене головне, щоб цей проект сприймався не як піар-акція (зустрілися, сфотографувалися і розійшлися), а був довготривалим. Ми розроблятимемо проект якісно, з іноземним менеджментом. Тим більше, що досвід у розробці одягу у «Студії Серебрянських» вже є. У нас є корпоративна форма, обов’язкова для кожної дитини в нашій студії. Так що скоро, можливо, лінія розширятиметься.