ЩОДЕННИК

18 січня

Ми всією сім'єю сидимо на ящиках в укритті. Народу навколо багато, уся наша вулиця, багато дітей, узагалі всіх багато.

Сидимо довго. Час від часу відкриваються великі ворота, заїжджають вантажівки, привозять їжу й воду. Їжу розкладають тут же, на ящиках, на папері. Їжа — похідна: чай в термосах із складних чашок, холодна картопля в мундирах, помідори, сир, хліб.

В укритті темно, усього кілька лампочок під високою стелею. Я вся з ніг до голови замурзана, нічого в мене з собою немає, тільки одна іграшка — пластмасова праска, якою я «прасую» різні речі, що під руку попадаються. То носову хустку, то шкарпетку, то шматок мішковини... Сиділи ми там кілька днів, і коли повернулися додому — я не пам'ятаю. Мені тоді роки три-чотири було.

...Як з'ясувалось набагато пізніше, коли бабуся пригадала якийсь із моїх дитячих перлів, з приводу цієї самої праски, якою я гралася. Виявилося, була тоді осінь 1988 або 1989 року, і був такий обов'язок — врятувати колгосп. І всіх перекинули з заводів на склади, де у величезних ангарах люди перебирали картоплю.

А про праску... Я обурювалася, чому вона без шнурка, — вона ж так працювати не буде.