ЩОДЕННИК

8 липня

Моя бідна старенька Лада. Ладусенція — так чомусь люблю я її величати... Як швидко пролетів час із того дня, коли ти перелякана, у відчаї гасала Привокзальною площею та все намагалася відшукати своїх господарів... Підбігла до мене, понюхала — а я мала необережність погладити тебе по голівоньці... Відтоді ти не покидала мене ні на хвилину: сіла зі мною до тролейбуса, що під’їхав, — і наче випадково нам виявилося по дорозі — дійшла до порога нашої вже (так ти вирішила) квартири. Відтоді було багато нами прожито, ти була грозою всіх довколишніх котів і собак, незважаючи ні на габарити, ні на лютість останніх. Загалом, як виявилося, була справжнім вельш-тер’єром. Красивим, веселим і безстрашним. А тепер накотилася безпощадна старість. Моя дівчинка стала практично сліпою, глухою, пригніченою. Нещодавно ми, гуляючи, «проповзли» повз кота і навіть не відчули його. Лихо... І найсмішніше й одночасно найсумніше в тому, що дивлюся я на Ладу — і бачу в ній себе, адже мають рацію ті, хто сказав, що собака та його господар, як дві краплини води, схожі одне на одного. Хутро у моєї Ладушки посивіло — і я вже «сива давнина», так само знизився зір, так само «ніяке» серце (так сказав нещодавно ветеринар) і навіть у обох проблеми з підшлунковою. Тільки ось наді мною ніхто не поплаче, не пожаліє і не погладить за вушком...