ЩОДЕННИК

Біля редакційного кіоску, що продає поліграфічну продукцію, зібралася черга. Підхожу ближче: знайома вчителька початкових класів розглядає зразки почесних грамот. Молода й надміру емоційна, ділиться своїми проблемами:

— Уявляєш, куди тільки не зверталася по допомогу, все марно. У моєму класі 10 відмінників — це крім тих учнів, які мають п'ятірки з окремих дисциплін. Кожній дитині хочеться, щоб її похвалили при батьках, привітали, вручили за успіхи почесні грамоти — ці колись копійчані відзнаки. І от навіть грамот школа не в змозі дати дітям. Дожилися. Тож і просила своїх відмінників, щоб принесли гроші з дому. Виходить, самі себе вітають...

Я гадала: вимпели, різні там грамоти — вже давно анахронізм. Сама їх маю купу ще зі шкільних часів — хіба що діти час від часу дістають із шухлядки і бавляться. Та уявила себе багато років тому — у шкільній формі з бантами гордо йду на урочистій лінійці за черговою почесною грамотою.

Я, звісно, не настільки меркантильна, щоб «зажати» дві гривні для своєї дитини на цю нещасну грамоту. Але втрачається відчуття свята, приємної несподіванки. А в кого немає цих двох гривень на шмат розмальованого картону — такий важливий для першокласника саме сьогодні?

Світ дорослих останнім часом активно руйнує ілюзії дітей, привчаючи їх до того, що ніхто нічого тобі «за так» не подарує. А надто держава.

Залишилися далеко в минулому літні табори масового відпочинку й оздоровлення школярів, казка туристичних поїздок і походів. Літнє дозвілля вирішується до банальності просто: у батьків гроші — поїдеш на море. Немає — пастимеш гусей на селі в бабусі (і то не гірший варіант). А мрія про море так і залишиться для більшості мрією. До кращих часів, а іншими словами — на невизначений строк...