ЩОДЕННИК

Ти померла в суботу. Інсульт. Ти знаєш, я не вірю й не повірю. Напевно тому, що не побачу, як Івано-Франківська земля забере тебе. Ми не дружили. Ми зустрічалися в редакційних коридорах, у ліфті, дорогою від метро. У листопаді тобі було б 26. Ти, як я тепер знаю, була старшою за мене на два роки. Та завжди слухаючи і дивлячись на тебе — таку тендітну та блакитнооку — мені хотілося накрити тебе своєрідним захисним ковпаком. Ти, така ранима і вразлива, в житті цьому трималася гідно. Я, слухаючи твої відгуки про мої публікації, не могла навіть у наймаразматичнішому сні передбачити, що сьогодні буду писати ось ці рядки...

Алю, сьогодні, озираючись назад, мені важко прийняти те, що ми так і недоговорили наші «коридорні» бесіди... Я знаю, що ти так прагнула створити затишок і комфорт у своїй сім'ї. Майже обожнювала свого Мишу. Так хотіла купити квартиру. Ми не договорили про це. Тепер я зможу лише здогадуватися, наскільки для тебе це було важливо. І ти хотіла цим поділитися. Ми перекидалися десятком фраз і розбігалися, бо завжди був «номер», «шпальта», «коментар» і «правки». Завжди не вистачало часу. Ми хотіли запхати в газету якнайбільше всього. Оскільки вона щоденна. Для читача вона народжується вранці і вмирає увечері... І ми хотіли, щоб прожила вона гідно. Все це залишилося. І «номер», і «правки»... Лиш я вже не зустріну тебе в ліфті. Твій майже трирічний Іван тепер буде бачити маму тільки на фотографіях...

Я не буду розмірковувати про безглуздя й нелогічність того, що сталося. Це зроблять і без мене. Та мені шкода, що ми так і не договорили. Що на твоє «заглядай» я відповідала «неодмінно, коли з'явиться хвилинка», але не встигла. Ти знаєш, напевно, цим «щоденником» я прошу в тебе вибачення. За нас за всіх. Ти хотіла говорити, але не вистачало часу вислухати. Ти хотіла обіпертися, ми, очевидно, хотіли того ж. А тепер усе... Звісно, я знаю, ти не ображаєшся. Адже ти завжди розуміла, що я, ти, ми — всього лиш люди... Люди, котрі роблять щоденну газету...