Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

Перерваний зліт

Віктор РОССОШАНСЬКИЙ: «Про військову авіацію можна говорити в минулому часі»
12 серпня, 00:00

Створення в 1995 році пілотажної групи ВПС «Українські соколи» стало заявкою України на входження в еліту розвинених авіаційних держав світу. За п’ять років «соколи» підтвердили серйозність цієї заявки, з успіхом виступаючи на авіашоу в різних країнах світу та в Україні. Проте держава власноруч ліквідувала предмет своєї гордості. Як і чому таке стало можливим?

Ця трагедія залишилася практично непоміченою. Втім, на наше беззаперечне переконання, про це не можна мовчати.

...Початок був багатообіцяючим: восени 1995 року командування Військово-Повітряних сил України ухвалило рішення про створення пілотажної групи ВПС «Українські соколи». На той момент це була п’ята у світі — після двох американських і двох російських — елітна ескадрилья, яка пілотувала важкі бойові літаки. Створення групи «соколів» стало серйозною заявкою України на членство в елітарному клубі розвинених авіаційних держав світу.

До складу групи ввійшли найдосвідченіші льотчики-випробувачі — Віктор Россошанський, Сергій Дудкін, Павло Корольов, Сергій Ковальов, Володимир Топонар і Едуард Сотников. Командиром ескадрильї призначили найдосвідченішого із шістки — Віктор Россошанського. Послужний список командира «соколів» вражав: налітав близько 2,5 тисячі годин, освоїв понад 40 типів різних літальних апаратів, був одним із перших військових льотчиків, які вчили сідати на палубу авіаносця та злітати з неї корабельні винищувачі СУ-27-К. У 1992 році Віктор Россошанський був одним з учасників авіаційного турне винищувачів Збройних сил України МіГ-29 у Канаді та в Сполучених Штатах Америки.

Протягом п’яти років українські аси на жовто-блакитних винищувачах МіГ-29 з великим успіхом виступали на авіашоу у Великій Британії, Чехії, Туреччині, Румунії й інших країнах. По суті, відкривали світові незалежну Україну, — яка, здавалося, підтвердила своє право на входження до світової авіаційної еліти. Було все — захоплення глядачів, визнання авторитетного журі, престижні нагороди... І величезне бажання літати, працювати, відточувати майстерність.

Не було «лише» належної уваги з боку керівництва ВПС і Збройних сил. Байдужість чиновників (без перебільшення — злочинна), наслідком якої стали невирішувані матеріальні труднощі, погубила українських «соколів». У 2001 році вони востаннє піднялися в небо разом. Віктор Россошанський вимушений був залишити групу. А в 2002 році вона була розформована.

У документальному фільмі відомого тележурналіста Василя Хмелевського й оператора-постановника Олександра Куця «Українські соколи», який нещодавно було показано по українському телебаченню, є такі слова: «Україна — мало не єдина у світі країна, яка власними руками ліквідувала предмет гордості своїх ВПС, української армії, всієї України...» А в післямові до свого фільму його автори розповідають: «Українські «соколи» ніколи не були в Китаї. Але моделі літака МіГ-29, які там виробляють на замовлення італійської фірми, а потім продають у всьому світі, прикрашені символікою «Українських соколів». Українські «соколи» ніколи не були в Швейцарії. Але каталоги всесвітньо відомої годинникової фірми також прикрашені фотографіями «соколів». Українські «соколи» назавжди залишаться в небі...»

Чи можна повернути українським «соколам» українське небо? Про це журналісти «Дня» розмовляли з полковником Віктором Андрійовичем РОССОШАНСЬКИМ.

«ДЕРЖАВА ВИЯВИЛАСЯ НЕ ГОТОВОЮ»...

— Як вам здається, чому Україна втратила «Українських соколів»?

— Ідея створення групи народилася після польотів у Америці. Не хочу заперечувати своєї активної участі щодо цього. Але рішення, звісно, приймали тоді командуючий ВПС Володимир Антонець, міністр оборони Олександр Кузьмук. Але, хоч як це дивно, спершу треба було переконати нашого безпосереднього начальника, заслуженого льотчика- випробувача Жучкова. Він навідріз відмовився займатися цим питанням.

— Можливо, розуміючи, що, за великим рахунком, ця справа фанатів-одинаків нікому не потрібна?

— На мій погляд, держава Україна не була готова мати цю групу.

— «Українські соколи» — це надто високо для нинішнього набору держчиновників?

— Не хотів би ображати всіх держчиновників, але я багато разів говорив у інтерв’ю: ми працювали в ім’я своєї країни. І це зовсім не гучні слова. Наприклад, коли ми були в США на початку 90-х, представники української діаспори ділилися своїми спогадами. Коли вони розповідали про свою Батьківщину американським друзям, то одразу стикалися із запитанням: а що таке Україна, де вона? І ось прилетіли два МіГ 29. Тоді в пересічнихамериканців настало прозріння: виявляється, оце і є Україна! Ці два літаки наробили більше шелесту в Америці, ніж будь-яка політика. Мета нашої групи полягала в популяризації України. Звісно, хотілося літати більше Україною, хоча це майже не вдавалося. Ми літали, по суті, тільки в Кременчуку, Полтаві, Івано-Франківську — і все… А цього дуже мало.

Водночас хотів би звернути увагу на високий клас українських винищувачів. Уявіть собі: літак «Альфа Джет» французької групи «Патруль де Франс» важить приблизно 3,5—4 тонни. Загалом у цієї групи вісім літаків, таким чином, сумарна вага становить близько 32 тонн. Вага літаків нашої групи становила 90 тонн. Зрозуміло, що дуже складно здійснювати польоти на таких літаках, і це всі розуміли. Пригадую, ми прилетіли в Чехію і саме стали свідками чудових тренувальних польотів групи «Патруль де Франс». Дивлюся, мої льотчики чомусь засумували. Звертаюся до них: мужики, припиніть, та ви ж подивіться — хіба не бачите, в них же легкий літак, у нього тільки назва «штурмовик», а насправді звичайний літак! Уявіть: тут тридцять тонн літають, а в нас — дев’яносто! Кажу: ми цю групу і за вагою, і за розміром десять разів «візьмемо». У чому секрет успіху «Патруль де Франс»? У тому, що у французькій військовій авіації існує давно налагоджена система. Для будь-якого французького льотчика почесно бути в «Патруль де Франс». Практично всі головкоми Франції свого часу літали в цій групі. Це — замкнений ланцюжок, і його ніхто не розірве. Держава приділяє йому гідну увагу, бо всі знають, що «Патруль де Франс» — школа вищої льотної майстерності. У нас із цим не склалося. Хоча про це багато говорили…

— Чому стала можливою така деградація?

— Група могла б існувати, якби ...виділяли паливо для її тренувань. Свого часу доля звела мене із заступником мера Кременчука Анатолієм Бішенком. Як відомо, в цьому місті розташований нафтопереробний завод. Він часто приходив до нас на аеродром, будучи великим шанувальником авіації. Запитую: хотів би літати з нами на МіГ-29? Пропоную: групі дають 80 тонн гасу, а спонсори отримують два польоти по 15 хвилин у задній кабіні. Він відповів: не обіцяю, але спробую. У результаті ми отримали 150 тонн гасу... Я намагався й надалі таким чином підтримувати функціонування групи, але одна людина не може всього потягнути. Якось зайшла мова про можливе спонсорування групи однією відомою компанією, що виробляє алкоголь. Такі прецеденти вже є, коли одна подібна торгова марка є спонсором боксерів Кличків...

— Цікаво, чи є ще у світі льотчики, які можуть літати на таких машинах і при цьому ще й паливо шукати?..

— Перед вами така людина сидить. Але не завжди все вдавалося. Одна компанія погодилася спонсорувати наші виступи на аеродромі «Чайка» в Києві. Вони пішли нам назустріч у всьому — і в купівлі палива, і в купівлі нових комбінезонів тощо. Ми ж зі свого боку, за договором, мали розмістити рекламу цієї торгової марки на крилі літака. Але цей документ у результаті відмовилося підписати наше керівництво. Мотиви звучали найрізноманітніші. А результат один — усе розвалилося... У ту мить у мене терпець урвався і геть зник ентузіазм. Складно передати той стан — стільки затратити сил і енергії, а в результаті отримати такий удар. Тоді я й вирішив залишити групу...

— Що ви сказали льотчикам?

— Повідомив про рішення генералів не підписувати договір... Допрацьовуючи до кінця року, просто казав: хлопці, готуйте заміну.

— Ідучи, ви розуміли, що доля «Українських соколів» вирішена наперед?

— Ні. Першою про це сказала моя дружина: підеш — розвалиться група. Потім мої друзі, колеги... Я, чесне слово, не вірив: літаки є, льотчики є, все було напрацьоване... Тільки командування мало приділяти необхідну увагу групі.

НЕЗНАННЯ ЧИ ДЕЗІНФОРМАЦІЯ?

— При розвалі Радянського Союзу багатьом військовим не так легко давалося рішення про складання присяги в нових державах. Очевидно, що багато українських військових вірили в те, що вони знадобляться своїй країні. Не виникало згодом почуття гіркоти?

— Звісно, виникало. Особливо важкими були періоди невиплати зарплат, фактичної злиденності військових...

— А на що сподівалися?

— Спочатку, можливо, була присутня така собі інерція. Небагато зважилися одразу піти з армії. Я свого часу отримав пропозицію працювати в компанії імені Антонова, але відмовився. Ми набирали нових льотчиків, яких треба було навчати. Відчував відповідальність. Хоч потім певною мірою і шкодував про свою відмову. Коли усвідомлюєш, що тобі особливо ніхто не допомагає, то одразу змінюється сприйняття. Та однаково працювали. Попри ті труднощі, які все ж були вирішувані, але не всім вистачало бажання їх вирішувати. Ситуація з плануванням виступу на аеродромі «Чайка» — лише один із прикладів.

— Ситуація виходить парадоксальна: за тієї дикої комерціалізації, коли армію «розтягували» на очах у всього народу, людей, які хотіли підняти престиж Збройних сил, били по руках...

— Була спроба «прорватися» до президента Леоніда Кучми, пояснити ситуацію. Ми хотіли літати в ім’я держави. Не хотілося створювати видимість благополуччя, але мені здавалося, що якщо група досить регулярно літатиме, то більше уваги приділятимуть і загалом Військово-Повітряним силам.

— ...Інакше була б дуже велика різниця між елітною групою та всіма іншими льотчиками?

— Звісно. Ми шукали всілякі ходи, зверталися до представників президентського оточення, розповідали про наші пропозиції. Але все залишилося, як і раніше. Чому? Не було грошового інтересу. І байдужість відіграла свою роль, але за таких умов довго не протримаєшся.

— На сайті Міноборони писали про цьогорічні плани «активізації підготовки» пілотажної групи «Українські соколи», якої насправді вже давно не існує. У міністерстві не знають про це? Чи ж маємо справу з простою дезінформацією?

— На мою думку, це проста брехня. Є два льотчики, які літали в старому складі, — полковник Лампік і полковник Овчинников. Хіба це — група!? Іноді складається враження, що посадовці кидаються фразами, мов дітлахи в дитсадку: я начебто скажу, і це начебто правда, а ви начебто повинні в це повірити. І оце «начебто» піднімається на державний рівень. Чи знають про реальний стан справ з «Українськими соколами» в керівництві ВПС? Гадаю, знають. А нащо вони про це говорять? Цього я не знаю. Я вважаю, що кожен офіцер повинен відповідати за свої слова. Можливо, в повідомленні на сайті Міноборони мається на увазі, що льотчики здійснять кілька польотів. Але чи серйозно це? З польотами завжди була велика проблема — у 2002 році, коли я пішов, група не зробила жодного польоту навіть парою.

— І ніхто не здригнувся від вашого відходу? Ніхто не спробував врятувати «Українських соколів»?

— Не знаю... Хоча мій прямий начальник генерал Тишков тричі запитував, чи не написав я вже рапорт про звільнення і коли нарешті це зроблю. Можливо, пригадали, коли грянув Скнилів... Коли я йшов, група ще існувала. Тоді можна було говорити: група відновлюється, триває активна підготовка тощо. Тоді було сім льотчиків, були літаки. Адже така група не з’являється на пустому місці, — вона «визріває» роками, повинні формуватися завдання тощо. Група «зростала», і якби їй допомагали, то ситуація покращувалася б. Наприклад, музика створюється на основі семи нот. Свої «ноти» є й в авіації: є «бочка» (одна з фігур вищого пілотажу. — Ред. ), горизонтальна «бочка», висхідна, низхідна, вертикальна... На цих завданнях формується й імідж групи. Головне, щоб людям подобалося.

ВИРОК АВІАЦІЇ

— Ви «зростали», піднімалися на хорошу «висоту», захоплювали глядачів різних країн, але бракувало... гасу?

— Й уваги.

— Ви говорили про трагедію в Скнилові. Можливо, тоді все-таки пригадали про ваш відхід... Де ви були в той час, і якою була ваша перша реакція на те, що сталось?

— Я саме повертався з відрядження до Сьєрра-Леоне. Про що я подумав? Одразу схопився за телефон, щоб з’ясувати прізвища льотчиків. Тоді я ще не знав усіх деталей. Перегляд кадрів на телеекрані не дозволяв мені зробити висновок про причини трагедії. Пізніше я побачив повністю маневр. Але що я можу тепер коментувати?..

Поки тривало таке розслідування, розсипалося те, що й так ледве існувало. Знайомі постійно розповідають: той звільнився, і той звільнився, а тепер і той звільнився... І «Українські соколи» як штатна одиниця зникають... Її просто начебто включають в одну ескадрилью, але знову — «начебто»! І вже йде брехня. Включають тоді, коли вона вже була, по суті, розформована. На цьому тлі оголошують вирок по Скнилову. У той час я якраз був у Судані, але вирок мене приголомшив. У результаті вийшло, що льотчик Володимир Топонар — терорист. Усе має такий вигляд, наче він задумував це зробити з самого початку, вступивши в змову з іншим пілотом — Юрієм Єгоровим.

— Складається враження, що держава, намагаючись відхреститися від своєї провини і за стан в авіації, і за погану організацію авіашоу щодо безпеки глядачів, усю провину поклала на пілотів...

— Може, й ваша правда... Але я можу сказати одне: якби мені запропонували зараз здійснити показовий політ, то я б відмовився. Хай би хто пропонував — президент, командуючий... І не з почуття страху, що станеться щось подібне і я отримаю в результаті 15 років в’язниці.

— А чому?

— У мене принципи такі. Після оголошення вироку я мав відчуття якоїсь несправедливості. Так, він винен. Так, він повинен бути покараний. Це зрозуміло, це не обговорюється. Але щоб таке? Щоб головкома посадити як соціально небезпечну особистість? Я цього не розумію. Щоправда, тепер стан безпеки польотів в Україні на найвищому рівні: польотів немає і все добре.

— Ми знаємо, що були спроби добитися пом’якшення покарання і для Яцюка, і для льотчиків, — але, знов-таки, сидить у наших судових органах ще з тих давніх часів надмірна жорстокість. Водночас у цих судових процесах просто взагалі шекспірівські сюжети: жінка, яка втратила в Скнилові своїх близьких, подала до суду, опротестовуючи неправильне, на її думку, рішення щодо льотчиків.

— У мене є порівняння. Зовсім нещодавно закінчився суд і зачитали вирок винним у пожежі в гірському тунелі між Францією й Італією, у якому три-чотири роки тому загинули 30 осіб. Водію, чия машина виявилася не зовсім справною, дали взагалі умовний строк. Найбільший строк — два роки умовно, з них шість місяців у в’язниці. 30 загиблих, величезні матеріальні втрати — і таке рішення...

— Вирок льотчикам може, в принципі, стати вироком майбутньому авіації, адже не є таємницею, що в єдиному українському вузі, який готує військових льотчиків, конкурс цього року був 0,7 людини на місце. І це при тому, що ці хлопці ще повинні пройти профвідбір. Яка в нас буде авіація завтра?

— За великим рахунком, про авіацію в Україні на сьогодні можна говорити в минулому часі. Мені можуть заперечити: мовляв, неправда, в Миргороді здійснюють польоти, є полки — передові, швидкого реагування... Але загалом, вважаю, авіації в Україні немає. Бо абсолютно нічого не робиться, жодна пропозиція, жоден приклад не сприймається. Спершу була ейфорія: «Ми — третя у світі авіаційна держава. У нас стільки літаків, стільки льотчиків!..» Але держава виявилася не в змозі витримати таку кількість літаків, яку волею долі отримала Україна. Росія взагалі залишилася «голою», до речі. Наші генерали почали продавати ці літаки навсібіч, усе повалилося, палива забракло. А на словах ми, як і раніше, — «авіаційна держава»... У Василькові вчинили мудро: створили одну ескадрилью — навчальні літаки чеського виробництва, в Україні їх залишилося понад 500 штук. Уявляєте, який потенціалище? Легкий бойовий літак, тонна палива — і можна цілу годину літати... З нашим бюджетом треба пригадати Фінляндію: вони в нас купили літак МіГ 21,то 40% нальотів вони робили на МіГ 21, а 60% — на«Сессні» або ще на чомусь. За великим рахунком, немає принципової різниці, на чому льотчику вчитися літати, розподіляти увагу, заходити в хмари, на посадку... Коли я вночі у Василькові побачив, як злітає МіГ 29, мене переповнилискладні почуття — і захоплення, і захват, і гіркота від того, що так тільки у Василькові. Може, ще в Миргороді... Чому не створити таких ескадрилій і на інших базах, літати на Іл 39, підтримувати форму тощо?

— Ви самі знаєте відповідь на це ваше запитання — чому?

— Небажання. У характеристиках й атестаціях мого покоління писали: спрямованість на льотну роботу — позитивна, негативна тощо. Слово «негативна» не допускалося, бо з льотної роботи вилітав одразу. Зараз можна з великою часткою впевненості сказати, що спрямованість на льотну роботу керівного складу ВПС на 80—90% — негативна. Захотіли політати — отримали Скнилів. Бо так само не зуміли організувати та зробити так, як годиться. А якщо керівництво не хоче цих польотів, їх і не буде.

— І яка це буде Україна без ВПС?

— Ви мене питаєте? Спитайте міністра оборони, чи влаштовує його така… У всіх воєнних конфліктах останнього часу авіація стоїть на першому місці. Ніхто абсолютно не заперечує ролі авіації. «Буря в пустелі» — принаймні, коли Кувейт визволяли, все це було справедливо: авіація працювала місяць, і пройшли просто пішки. Втрат практично не було. Все зробила авіація… Якою буде армія без авіації? Вона буде, якщо, боронь Боже, виникне конфлікт, воювати з найбільшими людськими втратами, як і було на початку Великої Вітчизняної війни, коли на амбразури кидалися практично з голими руками…

БЕЗКВАРТИРНІ «СОКОЛИ»

— Ваша оцінка: яка ситуація нині з авіацією в інших державах колишнього Радянського Союзу?

— Дуже хочеться вирватися на МАКС (Московський авіакосмічний салон відкриється 16 серпня. — Ред. ), дуже давно не спілкувався зі своїми друзями- випробувачами, — але не знаю, чи вдасться… Я б не оцінював, бо досконало не знаю. Очевидно, також важко просувається. Тому що і в Росії повністю не відновлені елітні групи. Начебто два роки тому «Російські витязі» шісткою літали. У групі повинен літати льотчик десь років 32 х і старший, але неза сорок. Бо до цього віку він уже сформувався як особистість, як чоловік, він уже не реагує, коли йому хтось сказав образливе слово... Я пам’ятаю, як Кузьмуку пояснював, чому лейтенант не може літати в групі. Шкода, забув навести йому приклад: Хрещатиком у танку проїхати він посадить курсанта-випускника танкової школи чи ж прапорщика, який 10 років навчає оцих ось курсантів? Напевно, все ж прапорщика. Так і тут… Росіяни виступають на людях, вони зробили спільний бойовий порядок. Те, що вони взялися за авіацію, і вона потихеньку зростає, — це однозначно.

— Відомо, що в новому вже керівництві Міністерства оборони також кажуть: мовляв, воєнних конфліктів найближчим часом не передбачається... Виходить, і на Чорному морі нам не треба тримати більш ніж тисячокілометровий морський кордон… У зв’язку з цим навіть контр- адмірал Ігор Тенюх сказав, що має намір піти, щоб не бути учасником розвалу флоту.

— Вважаю, він має слушність. Оті, хто каже, що конфліктів не передбачається тощо. Конфлікт — не дай Боже, звісно, — може розвинутися з чого завгодно. Зміїний — спірне питання? У румунів чудова армія. Я там був, ми виступали в Констанці. Так, вони теж скаржаться, що мало літають, але в них є МіГ 29, МіГ 21.Поряд — турки, друзі. У них також підводний флот, надводний — усе!.. У їхнього головкому ВПС на стіні висять дві карти: одна — регіону, а друга — колишньої Османської імперії.

— Просто історична пам’ять дуже хороша... А Тузла? Це була та сама проба нервів. Також, напевно, не заважало б повісити поряд карту і подивитися, де були кордони… Ми просто бачимо фінал. Україна залишилася без українських елітних льотчиків і може залишитися взагалі без Військово-Повітряних сил. На ваше переконання, що треба робити? Що вам підказує ваш досвід?

— Перш ніж щось робити, необхідно визначити мету реформи: що має бути, яка повинна бути армія? Людина хоче побудувати будинок. Який? Хоче п’ятиповерховий. Але ж грошей забракне! Вистачає лише на сарайчик… Що ми хочемо отримати від реформи? Тому можна і треба вивчити досвід багатьох держав. Адже в кожній державі є якісь свої тонкощі. Причому вивчати досвід не Сполучених Штатів або ФРН, а порівнянних із Україною країн. Отам подивитися, як у них це все. Як із бюджетом, що вони роблять, на чому тренуються тощо. Хай вибачить мені піхота, але в нас патронів для автоматів вистачає, щоб тренуватися, — піти викопати окоп і стріляти. І запасів снарядів для танків ще вистачає, я думаю. Їх однаково викидати, краще зараз розстріляти, ніж потім ще утилізувати. Але авіація та Військово-Морський флот — це дуже витратні й дорогі види Збройних сил. Тому треба шукати способи скорочення витрат. Які, наприклад? Не є таємницею, що і генерали, й офіцери залюбки їздять до Косово, де в нас стоїть миротворчий батальйон. Вранці прилетів, увечері відлетів, і — учасник бойових дій. Закон же передбачає це. Інша людина ходить під кулями цілий рік — і такі ж пільги. Ось я і кажу: що повинна зробити реформа?..

— Нині відновили на службі тих, кого свого часу звільнили за крадіжку, а пішли саме ті, хто реально міг би щось робити. І заява Тенюха, його спроба висловити своє переживання з приводу того, що ще може статися з флотом, — це питання державної безпеки.

— Так, ми також неодноразово стикалися з корупцією, зокрема, коли вимагали, щоб льотчикам дали квартири, адже, крім мене, практично всі інші «соколи» були безквартирними. Скільки перевозили подарунків й усього такого — і в нас, абсолютно не соромлячись, брали! І це попри те, що були відповідні розпорядження зверху… Та ще й вказували: ти, мовляв, купи оце, привези ящик коньяку, привези те-се. Як не соромно?..

З МРІЄЮ ПРО НЕБО

— Фраза «як не соромно», думається, основна в усій цій довгій історії. Ймовірно, ці метастази пішли вже так глибоко, що, якщо хочеш, мовляв, літати і не хочеш платити, тоді повинен поповзати…

— Так... Євген Марчук взявся за корупцію — полетіли з самого верху! А взагалі в країні склалася практика: виникають проблеми — ідуть в радники до високопосадовців. Або в депутати — де все прикуплене. А головне — недоторканність.

— Дезінформація про вашу групу — з тієї ж серії. Говорили, що в нас, мовляв, такі можливості, що наші «соколи» літають, усе чудово, міць держави зростає тощо. Ніхто ж не розповідав, що Россошанський по каністрі гас збирає... Сьогодні ми також читаємо на сайті Міноборони, що українські «соколи» ось-ось знову злетять... Коли закінчиться весь цей обман?

— Запитання «не за окладом», як казав один наш офіцер, це треба довго думати. Гірше, що люди, напевно, вірять! Любителі авіації, організатори авіашоу, напевно, шлють до Вінниці заявки. Сподіваються, що ми знову виступатимемо... Пам’ятається, після нашого єдиного виступу в Англії там виник фан-клуб українських «соколів», що для мене дивно. За великим рахунком, ми на той час не володіли однією фігурою — «бочка» в одній площині, найскладніша. Якби ми її зробили, зірвали б усі призи. А якби вони ще знали, що в нас це взагалі був другий у житті виступ! Перший — над Києвом, другий — в Англії. Груп із таким досвідом там узагалі не допускають до польотів. Але там є правило, якого у Львові не дотримувалися. Ми прилетіли, нам влаштували перевірочний політ — чи дотримуємося елементів безпеки польотів тощо. Приходжу, захищаю завдання, стоїть чоловік трохи старший за мене, стріляний горобець, на полові не обдуриш. Я кажу: я злітаю і беру «бочку». Він: «Ноу». Ось, каже, дивіться, злітна смуга, отут глядачі, за смугою дисплейн-лайн — лінія-відруб, отут можна робити все, а тут — не можна... Але якщо я злечу туди, наочності ж не буде! І так фігур не вистачає, і так досвіду немає, а він ще й це ріже!.. Я блефую: та ви зрозумійте, я цих «бочок» уже штук 300 зробив. — О’кей, о’кей. — То можна? — Ноу. Отут дисплейн-лайн, тут і роби. Решта, мовляв, — ноу проблем...

— А ви хотіли б зараз літати в «соколах»?

— Не знаю.

— Це складно психологічно?

— Мене якось спитали хлопці: «Ну що, не тягне?» Я відповідаю: «Знаєте, якби «соколи» літали постійно над Феодосією, можливо, в мене б серце розірвалося, інфаркт був би, але їх там немає, тиша, і я спокійний, як слон... Ні, і здоров’я, і досвід — без питань. Але, як на мене, йдеш — йди. Двічі не входять в одну річку. Хотів би. Так, якоюсь мірою я не чекав, що так станеться. Я хотів би, щоб група літала...

— Як ви вважаєте, з цим відчуттям необхідності неба народжуються?

— У групи потрапляли саме такі. У нас був Микола Гаврилов з Івано-Франківська. Коли ми добирали льотчиків, кандидатів у групу було багато. Заходить Гаврилов. Він уже знав, що ми його беремо. Я йому починаю розказувати про труднощі, мовляв, квартири немає, того немає. А він стоїть, усміхається. «Товаришу майоре, я щось смішне розповідаю? Чого ви усміхаєтеся?» Він відповідає: «Я щасливий, товаришу полковнику»... Я махнув рукою: «Тоді йди, тоді тебе лякати нічим»... Перший склад випробувачів — це взагалі були люди, дібрані зі стройових льотчиків. Коли я свого часу ставав випробувачем, така «бійка» там була... Важчих іспитів у житті — а я закінчував училище, потім заочно Ленінградський інститут авіаційного приладобудування, — ніж вступ до Центру підготовки випробувачів і складання на перший клас льотчиків-випробувачів, в мене не було. Краще б я тричі сів без двигуна, чесне слово. Але це вже на етапі, коли залишалися по дві-три людини на місце, — а загальний конкурс, починаючи з особистих справ і такого іншого, сягав до 50 осіб на місце.

— А що може зараз допомогти ще нашій армії?

— Здоровий глузд. Здається, тільки так.

— Можна ще спитати, де його шукати? Але ви знову скажете, що питання не за окладом.

— Я не маю відповіді на це запитання. Здоровий глузд, здоровий державний глузд, розумні державні чиновники, політики, — ось те, чого нам явно бракує. Оцих усіх бійок за владу я зрозуміти не можу. Боже, що в нас інколи твориться! Якийсь кошмар, стільки бруду, ненависті. Таке неприємне відчуття...

... Знаєте, коли ми вперше виступали в Україні, я сказав главкому армією Стрельникову, що головне завдання цього шоу — щоб щонайменше сто хлопчиків захотіли піднятися в небо. Тоді, мовляв, оце все буде цілком виправдане. У багатьох країнах мета цих повітряних свят, показових виступів — щоб платник податків подивився і сказав: «Так, ми гроші платимо не даремно». А в нас, до того ж, — щоб у молоді виник інтерес, бажання літати. Вважаю, це найголовніше.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати