Парадокс виборця

Варто посперечатися з багатьма політологами, котрі невпинно говорять про консерватизм та інертність українського виборця. Навпаки, ці вибори чітко продемонстрували, що навіть не зважаючи на штучно створені бурі, електоральний «гідрометцентр» працює без збою. Словом, український виборець розуміє, що, байдуже якою б корисною була гречка, перспектива країни — корисніша. Це, погодьтеся, добрий сигнал. Проте є ще один момент. Реально розуміючи, що і як відбувається в політиці, чітко даючи оцінку діяльності (або бездіяльності) влади й опозиції на виборах, українці вважають, що не впливають на будівництво лінії державної політики. Чому?

Днями Центр ім. Разумкова оприлюднив результати соціологічного дослідження, проведеного з 30 вересня по 5 жовтня у всіх регіонах України. Учасники опитування, зокрема, оцінювали, наскільки різні інститути впливають на розробку державної політики в нашій країні. Рівень впливу оцінювався за п’ятибальною шкалою, де «1» — мінімальний вплив, а «5» — максимальний.

Результат вимірювання суспільного пульсу показав наступне. Отже, найбільше впливає Президент Віктор Янукович: середній показник склав 4,16 бала. На почесному другому місці — політичні сили, що входять у нинішню парламентську більшість (3,89). До п’ятірки найвпливовіших інститутів також увійшли уряд (3,88), Верховна Рада (3,79) і вітчизняний бізнес (3,78).

Що цікаво: українські респонденти досить високо оцінили російський вплив на розробку державної політики в Україні. Середня оцінка впливу бізнесу РФ склала 3,48 бала, російського уряду — 3,46 бала. Дещо менший вплив мають західний бізнес (3,14) та міжнародні організації (3,08).

Менш ніж у три бали в середньому респонденти оцінили вплив урядів західних країн (2,99), опозиційних політичних сил (2,94), бізнесу інших країн (2,92), урядів інших країн (2,84), малого і середнього українського бізнесу (2,83), місцевої влади (2,74), українських громадських організацій (2,55).

Примітно, що найменший показник впливу, згідно з опитуванням, виявився в громадян України — 2,3 бала.

Результати опитування «День» обговорив з Андрієм БІЧЕНКОМ, директором соціологічної служби Центру Разумкова.

— Андрію, чому, на вашу думку, показник впливу громадян настільки низький?

— Перш за все, тому, що Україна дуже повільно наближається до того, що називається громадянським суспільством. У тоталітарних і авторитарних країнах, усе, як відомо, вирішує держава. Україна вийшла з такого стану після розпаду СРСР, коли вплив громадянина був мінімальним. Проте, разом із тим, і на шляху будівництва демократичної держави ми просунулися не дуже далеко. І попри те, що за Конституцією сувереном в Україні виступає український народ, насправді громадяни (представники цього народу) мають надзвичайно маленький вплив на формування державної політики.

А влада й (нова, стара) не вважає інтереси громадян головними для держави. Власне, те ж саме ми бачимо і зараз. Узяти Податковий кодекс. Він написаний на користь великого бізнесу, який отримує прибуток, перш за все, від експорту і не залежить від внутрішнього попиту з боку українських громадян.

— Те, що влада не зацікавлена (а інколи складається враження, що й блокує) в появі середнього класу, громадянського суспільства, очевидно. Але за допомогою яких механізмів можна змінити ситуацію?

— Дієві механізми... А чи знаємо ми випадки коли не депутат або міністр, а звичайна людина вигравала судові процеси проти держави в Україні? Ні, і це притому, що Європейський Суд регулярно ухвалює рішення на користь громадян України проти держави Україна. Тому, на мою думку, єдиним більш-менш дієвим механізмом впливу громадян на державу залишаються вибори. Проте вибори відбуваються не так часто, та й спроби парламенту відстрочити вибори у ВР усім відомі. Тобто, ми бачимо, що влада всіляко намагається позбавити громадян єдиного механізму впливу на ситуацію в країні, на формування державної політики. А інші механізми, на превеликий жаль, не ефективні, оскільки потребують, у першу чергу, політичної волі влади.

— І, все-таки, назвіть їх.

— Можу назвати ще один механізм, проте він радикальний. Маю на увазі акції масової непокори. Як правило, вони залишаються безрезультатними, проте виключення з правил є — всі пам’ятають 2004 рік. А в цілому, існує досить багато способів цивілізованого впливу на владу. Це судова система, що ухвалює рішення на користь того, хто правий, а не того, хто сильний. У США, європейських країнах влада дуже прислухається (це і є політична воля) до думки формальних і неформальних громадських об’єднань. У Європі дуже потужним інструментом впливу на державну політику з боку громадян є профспілковий рух. Профспілки в більшості європейських країн — це дуже потужні організації, які справді захищають права працівників. Відбувається постійний діалог, підписуються генеральні тарифні, а також галузеві тарифні угоди. І якщо ці документи (або в цілому трудове законодавство) порушуються, профспілки мають безліч механізмів впливу на ситуацію. Якщо страйк — це може бути грандіозний страйк. При цьому профспілки платять гроші протестуючими, які в цей час не працюють. Тобто, профспілковий рух — це ще один цивілізований механізм впливу.

Чому це не працює у нас? Бо інтереси профспілок дуже міцно пов’язані з інтересами і влади, і бізнесу. А профспілки повинні мати спільні інтереси, в першу чергу, з найнятими робітниками, а не з владою. Є в нас активні профспілки, але їх мало. Ситуація всередині нашого профспілкового руху, на жаль, нагадує ситуацію в державі в цілому. Період трансформації затягнувся, але все-таки певні зрушення в окремих сферах є, тому я сподіваюся, що колись (років через 50) ситуація зміниться. Зараз же влада абсолютно не реагує на будь-які сигнали суспільства, профспілок тощо.

— А про моральні «дзвіночки» й зовсім говорити не доводиться, так?

— На жаль, так. Заклики до совісті чиновників? Це, м’яко кажучи, безперспективно. Хоча в більшості тих же європейських країн загальнолюдські цінності є одним із сильних елементів впливу громадян на владу! Чиновники розуміють (у нас це нонсенс), що живуть на гроші платників податків і їхня робота саме й полягає в тому, аби виконувати доручення громадян. У нас про це взагалі говорити не доводиться.

І оскільки вибори й такі крайні заходи як Майдан залишаються єдино реальними варіантами впливу на владу, суспільство дещо пасивне. Адже коли людина довго стукає в зачинені двері, вона втомлюється і перестає це робити. Я переконаний, що перемога Віктора Януковича на президентських виборах — це результат незадоволеності громадян роботою попередньої влади. І якщо діяльністю цієї влади громадяни також будуть не задоволені (за умови, що вибори проходитимуть демократично), упевнений, суспільство змінить цю владу. Ми побачили кардинальну зміну влади саме через те, що діяльність попередньої влади не влаштовувала громадян.

Що ж до акцій масової непокори, то не слід забувати, що це інерційний (і це добре) процес. До Майдану ми пам’ятаємо голодування студентів, що завершилося масовішими акціями та зміною уряду. Частково вони своєї мети досягли. Я не вважаю, що зараз ми побачимо які-небудь акції протесту, але у випадку не поліпшення рівня життя, протестний потенціал наростатиме і дозріватиме. Впевнений, що якщо через певний час якість життя українців не покращає, це «вибухне», і історія саме цьому і вчить.