ОСТАННІЙ ІЗ МОГІКАН УКРАЇНСЬКОГО БАЛЕТУ
Сьогодні дев’ять днів як пішов із життя видатний майстер, народний артист України, лауреат Шевченківської премії нинішнього року, головний балетмейстер Національної опери України Анатолій Шекера.
...За радянських часів йому викручували руки ідеологічні окови, а з приходом перебудови й демократії з’явилася інша зброя — безгрошів’я, коли на нові постановки в кошторисі державного театру не закладалося жодної копійки. Але саме з ім’ям Анатолія Шекери пов’язане становлення української хореографічної школи, її вихід на міжнародні простори. За свої 64 роки життя він поставив понад 40 балетів. Критики називали хореографа монументалістом за точність і образність ліпки в пластиці, розкритті драматургії творів, оригінального танцювального трактування. «Перлинами» творчої спадщини майстра стали постановки балетів «Легенда про любов», «Ромео і Джульєтта», «Спартак», які не сходять зі сцени Національної опери вже декілька десятиріч. Спектаклі «Ольга» та «Прометей» створювалися командою його однодумців: композитором Євгеном Станковичем, художником Федором Ніродом і диригентом Стефаном Турчаком. У його постановках розкрилися артисти, які згодом стали не лише нашою національною гордістю, але й примами й прем’єрами провідних театрів Європи та Америки.
Повідомлення про раптову смерть Анатолія Шекери стало громом серед ясного неба. Хоча останні півроку хвороби дошкуляли йому (тільки три запалення легень чого варті!). Майже місяць я його вмовляла по телефону про інтерв’ю. Анатолій Федорович не відмовляв, але пропонував провести нашу зустріч в оперному театрі, з яким у нього пов’язано сорок чотири роки життя, як тільки він стане до роботи після хвороби. Він щиро радів, що його праця оцінена. Називав Шевченківську премію стимулом до швидкого повернення в стрій. Хотів зробити нові редакції «Раймонди», «Ольги» та «Распутіна». Поставити балет на біблійний сюжет «Втрачений рай», про те, що коли людина втрачає віру, то вона вмирає. Артисти з нетерпінням чекали початку репетицій...
Валентина Калиновська , «права рука» Шекери, народна артистка, директор балетної трупи Національної опери України була першою виконавицею партії Махмене в «Легенді про любов» — дебютному спектаклі Анатолія Федоровича. Після їх спільного тріумфу про нього стали говорити як про перспективного хореографа, а про неї, як балерину, якій підвладна класика й модерн.
— Він приїхав до нас зі Львова на запрошення Вронського на посаду другого балетмейстера, — згадує далекий 1966 рік Валентина Федорівна. — Спочатку мені він видався сором’язливою й замкненою молодою людиною. Перше враження виявилося помилковим. Він просто придивлявся до колективу. Його варіант постановки «Легенди...», коли класика сполучається з сучасною хореографією, стала для нас прозрінням. Так натхненно й заразливо він працював. Вигадував незвичайні «па», положення. Він не уникав дрібниць, вибудовуючи кожну роль, знаходячи й розкриваючи в нас той акторський потенціал, про існування якого ми самі часом не здогадувалися. Більш того, Анатолій Федорович виявився цікавою, компанійською з прекрасним почуттям гумору людиною. Він умів слухати, але й також наполягти на своєму, якщо вважав, що мав рацію, і від цього спектакль тільки ставав краще. Навіть звертаючись до творів, поставлених раніше, він знаходив несподівані розв’язання, свої барви і відтінки.
Ми нещодавно повернулися з гастролей країнами Західної Європи. Спектакль «Спартак» скрізь ішов з аншлагами. Завісу підіймали декілька разів. Публіка буквально божеволіла від захоплення. Іноземні директори театрів не вірили, що це в нас робота-довгожитель. Так свіжо, глибинно розкрито твір.
Президент Української академії танцю Юрій Станішевський з Анатолієм Шекерою познайомилися ще в студентські роки, коли вчилися в ДІТМі. Там і подружилися. Потім разом викладали в академії. Юрій Олексадрович написав декілька книг, в яких аналізував роботи Анатолія Федоровича.
— Такого масштабу балетмейстерів як Шекера — раз, два і все, — стверджує Ю. Станішевський. — Він стоїть в одному ряді з Джоном Кранко та Юрієм Григоровичем — найзначнішими сучасними хореографами. Останні 30—40 років режисери вважають за краще ставити одноактні балети, з мінімумом виконавців, оскільки не уміють вибудувати мізансцени, наповнити змістом кордебалет.
У величезній спадщині Анатолія Федоровича балет «Ромео і Джульетта» — вершина в сучасній хореографії. До твору Сергія Прокоф’єва звертався багато хто: Лавровський, Кранко, Нурієв, Григорович, але тільки балетмейстерська робота Шекери названа кращою в світі. Її нагороджено золотою медаллю ЮНЕСКО.
Директор театру Петро Чуприна пригадав давнішню подію, коли вони разом з Анатолієм Федоровичем були в складі комісії з приводу звільнення одного майстра. Саме тоді, на зборах, коли все вже йшло до сумного фіналу, виступив Шекера і заявив, що його професія творити, а не вбивати. І в цьому весь він. На ті часи це був вчинок з великої літери, який міг спричинити масу прикрощів для балетмейстера.
З Елеонорою Михайлівною , професором Української академії танцю, вдовою Анатолія Федоровича, ми сидимо в його робочому кабінеті в театрі Національної опери. Все залишилося на тих же місцях і здається, що господар просто ненадовго вийшов. У Елеонори Михайлівни в очах стоять сльози, але вона старається стримуватися, вважає, що тепер їй треба бути сильною й продовжити те, що не встиг зробити її чоловік.
— Насамперед за його записами хочу змінити дуети в балеті «Раймонда». У чоловіка артистів- улюбленців не було. Він ставився до всіх однаково рівно. Просто він іноді бачив виконавців із несподіваного боку, дивуючи своїм вибором. Ставився до своїх артистів як до дітей, чудово розуміючи, якими вразливими є творчі особистості.
Вони прожили 35 років у щасливому шлюбі. Їх зустріч відбулася у Львівському оперному театрі, але стріла Амура влучила в них лише через декілька років вже в Києві, коли Елеонора Михайлівна зайшла на репетицію й побачила обличчя Шекери, що вразило її: величезні блакитні очі, обличчя, що чимось що нагадує Христа.
— Кожного разу балети народжувалися в нього по-різному, але частіше за все ночами, коли ніхто не заважав, — зі смутком говорить Елеонора Михайлівна, — будь- який сторонній звук виводив його з рівноваги. Перед кожним відкриттям сезону вже багато років колеги повторюють його речення, яке він сказав якось на зборі трупи, коли начальство зажадало від Шекери виголосити напутню промову. Він хвилину подумав і сказав: «Нумо, до роботи!»
Анатолій Федорович, готуючись до нової постановки, читав масу літератури, про кожен твір знав так багато, що міг написати дисертацію. Для нього ніколи не було проблеми створити танець. Раніше, ніж починати працювати, він запитував сам себе: навіщо ставити твір саме зараз? Він завжди працював з чудовою музикою. Наприклад, в балеті «Ромео і Джульєтта» використано авторську партитуру Прокоф’єва, яку спеціально привіз з-за кордону Рождєственський. Навіть у Великому театрі оркестровку було зроблено з купюрами. Можливо, через це в його спектаклях дуже зрима музика. Покійний диригент Рябов говорив, що Шекера єдиний балетмейстер в його житті, який на рівних читає партитуру. Для нього не було улюблених балетів. Як тільки він закінчував роботу — повністю втрачав до неї інтерес. Намагався навіть не дивитися, щоб лексика не сиділа в голові. Я багато зробила введень до його «Болеро». Років п’ять не могла його вмовити подивитися хоча б на виконавицю Світлану Приходько — чудову, як лебедиця. І коли все-таки подивився, підійшов до балерини зі словами: «З ненавистю — відмінно, кохання — ніякого!» Потім повертається до мене й продовжує: «Ти знаєш, дуже навіть пристойний балет я зробив»...
Багато хто вважав, що Анатолій Федорович «блакитної крові». Адже за паспортом він записаний як Шикеро. «Нічого французького в його прізвищі немає, — стверджує Елеонора Михайлівна. — Просто, коли виписували паспорт, зробили описку. Все якось руки не доходили виправити. Зате на афішах він завжди вимагав, щоб писали: «Анатолій Шекера» — прізвище його батька й прадіда. Воно типово українське. На Полтавщині є село Підлуки, звідки походить їх рід. У Владивостоці батьки Анатолія опинилися, тікаючи від голоду 33-го року. Батько був моряком- механіком далекосхідного судна. Мама досі жива й дуже тяжко перенесла звістку про смерть сина».
«Бог дає людині багато талантів і Анатолій Федорович один із тих, хто використав свій дар!» — так вважає отець Петро, священик Михайлівського монастиря , який відспівував Шекеру. Саме до нього в найважчі хвилини приходив заспокоїти душу, зміцнитися у вірі Анатолій Федорович. Сьогодні багато хто запалить свічки за упокій душі патріарха українського балету. А на свіжий горбик на Байковому цвинтарі принесуть квіти. ***
17 травня Анатолієві Шекері виповнилося б 65 років. На прохання його вдови артисти балету Національної опери України покажуть спектакль «Спартак». Адже поки йтимуть його твори, майстер залишиться в пам’яті нащадків.
