Коли розруха — в голові...
«Нехай: якщо соціальна революція — не треба топити. Однак я питаю: чому... всі стали ходити в брудних калошах мармуровими сходами?.. Чому електрика, яка, дай Боже пам’яті, гаснула протягом 20-ти років два рази, тепер акуратно гасне раз на місяць?»
(Михайло Булгаков «Собаче серце»)
Із часів професора Преображенського зовнішній вигляд наших під’їздів не змінився на краще. На жаль. Наш будинок госпспособом будував один завод. Трохи квартир повинні були віддати місту. «Природно», недовкладення будівельного та обробного матеріалу в «чужі» квартири відчувалося одразу. Почав син робити мені полиці в туалеті — свердло вилізло у ванну. «Природно», в моїй ванні заводчани-будівельники місили цемент для своїх квартир. «Природно», лінолеум мені поклали, неначе зі звалища. У кухні — з різних шматків, а подекуди взагалі зяяв бетон.
У цьому, як мовиться, весь менталітет нашого народу: «Не моє — значить, недороблю, вкраду або зіпсую». Гаразд. Стали жити-поживати. Усе. Одиниці «чужаків», а переважно «свої». І відразу забили сміттєпровід. Це ж так «важко» — спуститися ліфтом (!) униз і викинути нестандартне сміття в контейнер біля під’їзду. Двірничка потім казала, що впхнули в сміттєпровід навіть дитячу коляску. Коли в усьому під’їзді розлився сморід, а до сміттєпроводу неможливо стало підійти через смітник, що утворився, якийсь явно «чужак» прикріпив на трубі нервово написане оголошення: «Люди! Ми ж не свині. Скоро в нас не те що пацюки під ногами побіжать, а черв’яки поповзуть у квартири!»
Після цього мужики заторохкотіли металевими прутами, застукали дерев’яними тичками, простягли шланги із квартир, і під тиском гарячої води зі сміттєпровідної труби виповз, нарешті, страшний рукотворний кляп. Уже сім років живемо «спокійно». Усе зайве — недопалки, пляшки, гнилі овочі — викидається з балконів на дах крамниці, що виступає на рівні другого поверху. Мешканці квартир, чиї лоджії виходять на цей зручний майданчик, спочатку намагалися розвести там квіти, тепер ніяк не можуть вивести мишей. Як і раніше, наш під’їзд не виблискує чистотою. Але це дрібниці порівняно з тим, що на панелях — глибокі борозни (ну, тягнули шафу, продерли стіну — так це ж «не в себе»?), стіни розписані «глибокодумними» висловлюваннями чиїхось підлітків, усі кнопки в ліфті спалено, та й узагалі, він більше стоїть, аніж їздить.
Уже тепер мене мучать страшні думки. Досі люди не зрозуміли, що «добрий дядько» не прийде і не «зробить нам добре». Ремонтувати все доведеться за власні гроші. Проте як і хто з наших мешканців, переважно незаможних, «скидатиметься» на ремонт? Перспектива вельми безрадісна. Скоріше, будинок просто перетвориться на нетрища задовго до планового ремонту (якщо такий іще існує?).
Іще от що. У нашому під’їзді освітлення загальне: лампа посеред коридору — та автономне — біля двох квартир. «Природно», загальна лампа ніколи не світить. Iз автономних також світять одиниці. Адже їх купувати (і вкручувати) повинні самі мешканці. Однак свої копійки кожен економить. Тому в під’їзді 9-поверхового будинку освітлюється всього два-три поверхи. На нашому поверсі лампа завжди світить тільки над моєю квартирою. Навпроти ліфта. Коли на вулиці вже темніє, а світло ще не засвічено, перший, хто виходить із ліфта, тягне руку до «мого» вимикача. Але от що цікаво. Багато хто (адже під’їзд робітничо-селянський) устає вранці і йде на роботу набагато раніше за мене. Однак ніхто не простягне руку вимкнути світло, хоч уже щосили «шпарить» сонце.
Мені давно хочеться написати і приклеїти під лампою плакатика: «Панове! Умієте світло вмикати — вмійте і вимикати. Ви ж обкрадаєте самих себе!» Однак чи зрозуміють? Та і які вони пани? Товариші — смішно. Громадяни — також дивно. За цим мала б стояти якась громадянська свідомість. Ні, а правда, як можна звернутися до нашого нещасного люду, значною мірою декласованого через те, що бракує почуття господаря?
Так і звертаємося — за статевою ознакою: «чоловіче», «жінко».
