Гранд-концерт Арво Пярта

Усі народи, які живуть і будь-коли жили на Землі, унікальні й вносять свій неповторний вклад до світової культури. Наш сучасник естонець Арво Пярт, будучи гордістю своєї нації, став воістину людиною світу. Його музика звучить на всіх континентах. Знають і люблять його творчість і у нас — в Україні. Це ще раз підтвердив авторський концерт, який відбувся в Національній філармонії й був присвячений 75-річчю від дня народження композитора.

Кожен час любить нарікати на те, як убожіють таланти, відходять у минуле найбільші досягнення класичного мистецтва. І завжди ці скарги виявляються необѓрунтованими. Не підтверджується і розхожа думка про те, що в наше жорстоке століття світових катаклізмів зникає потреба в красі, істині, в затвердженні вічних цінностей, які усвідомлюються через живе спілкування людини з Богом. Жодне інше мистецтво не може доторкнутися до Божественних таємниць так, як музика. Першими музикантами, що підносили хвалу Творцеві, були янголи. Янгельському співу стала наслідувати музика, що супроводжувала богослужіння. Великі музичні традиції Християнської церкви створювалися митцями середньовіччя. На їхніх досягненнях базувалося усе майбутнє європейської професійної музики. І Арво Пярт, який захоплювався новими технічними можливостями і починав як художник авангардного напряму, в період пережитої ним духовної й творчої кризи звернувся до серйозного вивчення середньовічної музики. Одночасно його прийняла в своє лоно Православна церква.

Так на пересіченні традицій католицького Заходу і православної культури сформувався його власний зрілий стиль, нерозривно пов’язаний із сакральною тематикою та з богослужебними церковними жанрами

Композитор підпорядкував себе суворій духовній дисципліні та системі обмежень, поставив основним завданням скромність і ясність музичних висловів. Еволюція музичної мови академічної музики вела до все більшого ускладнення. Нагромадження витончених прийомів, технічні хитрощі досягли апогею в епоху модернізму і авангардних течій ХХ століття. Опанувавши ці уроки, Арво Пярт заново відкрив красу простого тризвуччя, виразність окремого звуку і озвучених в музиці сокровенних слів молитви. Його символом віри як музиканта і людини стало смирення, а також висока відповідальність, якої вимагає вибрана ним дорога служіння.

Справжній мистець завжди перебуває в русі, постійно ставить перед собою нові завдання. Про творчий неспокій свідчать і останні твори Пярта, з якими на київському концерті познайомили слухачів диригент Роман Кофман, Симфонічний оркестр Національної філармонії та камерний хор «Кредо» під управлінням Богдана Пліша. Здавалося б, у своїй Четвертій симфонії, написаній 2008 року на спільне замовлення Філармонічної асоціації Лос-Анджелеса, Міжнародного музичного фестивалю Канберри/Аrs Musica Australis і Сіднейської консерваторії, композитор повертається після довгої перерви до провідного світського жанру класико-романтичної епохи. Проте і в цьому творі ціле формує прихований зв’язок із сакральним текстом і з одним із церковних жанрів — Каноном Янгелові-охоронцю. Канон має свою чітку структуру і складається з дев’яти пісень. Подібна структура відбивається в симфонії — вона розгортається як ланцюг відокремлюваних паузами фрагментів. Їх об’єднує зосередженість, народження музики з тиші, мовний характер мелодики в дусі одноголосних знаменних розспівів. Окремі епізоди організовані на основі строгого ритму хоралу, а наскрізний лейтритм литавр і ансамбль ударних інструментів немовби імітують віддалене звучання дзвону. Драматизм має прихований характер. Він виявляється в стриманих емоційних сплесках, загалом мінорному колориті, в тривожно-настороженому піцикато струнних інструментів і в окремих стогнучих мотивах. Симфонія написана для струнного оркестру, арфи, литавр і ударних інструментів.

У другому відділенні прозвучали — невелика п’єса для струнного оркестру і ударних інструментів «Силует» і «Плач Адама» для змішаного хору і струнного оркестру, в якому озвучений російський текст преподобного Силуана Афонського. «Силует» (2009) побудований на єдиній лінії динамічного наростання і поступового заповнення звукового простору. Після того як у яскравій кульмінації начебто чується гучне дзвонове звучання, що наповнює повітря, в коді повертається початкова атмосфера трепетної тиші, в якій із окремих «звукових крапок», що послідовно виникають, збирається фінальне співзвуччя.

«Плач Адама» (2010) був написаний на замовлення двох культурних столиць Європи — Стамбула і Таллінна. На 38-му Міжнародному музичному фестивалі в Стамбулі відбулася його прем’єра. Твір побудований як сповідь скорботної душі. У ньому панує стриманий емоційний тон, виразно зіставляються репліки чоловічих і жіночих голосів, використані контрасти темних і світліших фарб. Складова змісту тексту — віковічна туга прабатька людства щодо втраченого раю — виражена в музиці без зовнішньої експресії та надриву; тим з більшою силою передане глибоке внутрішнє відчуття жалю, розкаяння, скорботного стогону, що зворушує усю сутність грішної душі

ВРАЖЕННЯ

Після концерту, сприйнятого усіма присутніми як одкровення і незабутня подія, своїми спогадами про зустрічі з Арво Пяртом і враженнями від вечора «Дню» розповів наш український соратник і побратим естонського маестро композитор Валентин СИЛЬВЕСТРОВ.

— Арво Пярта я знаю давно, ще з тих часів, коли ми потрапили в спільну компанію «нехороших» молодих композиторів і удостоїлися особливої честі бути згаданими на сторінках газети «Правда», де нас публічно покартали і «стратили» як політично неблагонадійних порушників основ соцреалізму. До Києва Пярт вперше приїжджав як автор музики до кінофільму, який тут знімався. Тоді робота в кіно була рятівною гаванню для багатьох з нас, надаючи можливість вижити, адже в Радянському Союзі нашу музику забороняли виконувати, і нам дорікали, що вона викликала великий інтерес на Заході. Та все ж таки в Києві багато в чому завдяки ініціативі диригента Романа Кофмана звучала в ті непрості часи і музика Альфреда Шнітке, і був виконаний подвійний Італійський концерт Пярта, а пізніше — і його твір для двох скрипок з камерним оркестром, що ознаменувало поворот до нового стильового періоду. Автор дав йому красномовну назву «Tabula rasa», що означає «чиста дошка».

Після від’їзду Арво Пярта з Радянського Союзу в 1980 році наші контакти не обірвалися, а й, може, навіть стали активнішими. Ми зустрічалися в різних містах — і в Берліні, й у Москві, й у Таллінні. Остання зустріч сталася відносно недавно, в листопаді 2010 року. У Москві в Рахманіновському залі відбулася прем’єра його Четвертої симфонії, а в другому відділенні звучали мої хорові твори на духовні тексти і фортепіанні багателі.

Що я можу сказати про нинішній київський концерт? Для симфонії та «Плачу Адама» вирішальну роль відіграє їхній зв’язок зі словом, хоча в одному випадку вона прихована, в іншому — явна. Цим пояснюються їхні певні особливості, й тут лежить ключ до їхнього розуміння. На відміну від цього, «Силует» організований на основі суто музичних законів і музичної логіки. Тому, на мій погляд, не має великого значення те, що автор присвятив його Густаву Ейфелю. І не обов’язково, аби під час звучання музики конкретно поставав в уяві силует Ейфелевої башти.

Прекрасною була атмосфера концерту! Багато в чому тут заслуга вдалого виконання. Та найдивніше, що ця музика, скромна, позбавлена зовнішньої ефектності, так гаряче сприймалася публікою. І справа тут не лише в самій музиці, а й у тому смиренному посланні, яке вона несе.