Голос, здатний вилікувати

Великий співак пішов із життя: зупинилося серце. Сьогодні, пригнічені і розгублені цією гіркою звісткою, ми, здається, ще не в змозі зрозуміти, якої великої втрати зазнали. Не просто назавжди замовк неповторний голос. Затихла наша душа. Щось неймовірно важливе, світле, істинне загинуло в ній. Чи помітимо? А чи, звиклі турбуватися більшою мірою про шлунки або, щонайбільше, про голову, так і не зрозуміємо, що втратили. І, що найбільше соромно, безглуздо і жахливо, — чого позбавлялися.

Геніального тенора, який блискуче виступав на найзнаменитіших сценах світу, по суті, виганяють із стін рідного театру, якому він віддав більше як 30 років свого творчого життя, а ми байдуже мовчимо. Та що там ми. Мовчить і нічого не чинить влада, покликана піклуватися про розвиток національної культури. Адже Анатолій Солов'яненко був не тільки унікальним явищем в оперному мистецтві, він являв собою взірець справжньої народної духовності. Виходить, не маємо потреби ми в ній, дуже обтяжливою виявляється така ефемерна річ, як душа. Тому і відторгаємо.

Так, був на довгі п'ять років відторгнутим Анатолій Солов'яненко від творчості, від співу, від того, що становило сенс його життя. Його неодноразово кликали в Москву, обіцяли всілякі життєві блага і головне — роботу. Однак він не хотів виїжджати з України, яка за життя піддала співака забуттю. Він їздив по світу, виступав, мав успіх, але найбільше прагнув визнання на Батьківщині. Проте ніколи про це не казав. Не вмів скаржитися. І тільки прокидався вночі від... звуку власного голосу. Йому снилося, що він знову на сцені, так розповідав співак якось знайомим.

Чого ж він не поїхав із країни, в якій його талант виявився нереалiзованим, може поставити запитання якийсь читач. Анатолій Солов'яненко про це мовчав. Мені здається, такого запитання для нього просто не існувало. Ще, думається, що для нього, справжнього художника, рідна земля, народ, природа, саме повітря України були не середовищем проживання, а тим цілющим грунтом, який живив його талант. І Анатолій Солов'яненко не міг ним не ділитися. Точно так само, як одного чудового дня (для нас, слухачів) звичайний донецький хлопчина зрозумів, що не може не співати.

1998 року на кіностудії «Контакт» режисер Микола Мащенко зняв про Анатолія Солов'яненка фільм «Ваш вихід, маестро». Картину багато показували по ТБ. Продюсер фільму Лариса Роднянська зiзналася, що для себе жанр картини вона визначила як реквієм із надією. Здавалося, так і є. Про співака згадали. Публіка — передусім. Відбувся концерт у філармонії. Успіх приголомшливий. Серед глядачів — мало не весь дипкорпус. І — нікого з офіційних осіб. Потім іще один концерт. Уже в Палаці «Україна». Знову аншлаг. І — знову нікого з «пастирів» культурної політики. Не варто, звичайно, про них сьогодні і згадувати, але не дає спокою думка: нереалiзованість Анатолія Солов'яненка трагічна, але, на жаль, не унікальна і не випадкова. Колишня влада і нинішня не потребує справжніх талантів, віддаючи перевагу придворним скоморохам.

Анатолій же Солов'яненко завжди співав своїм голосом. Для всіх нас.

Для багатьох журналістів «Дня», які щиро любили Анатолія Борисовича, його смерть стала особистим горем. Ми висловлюємо своє співчуття рідним і близьким співака. І всьому народові України. «День»