Держава повинна перемогти олігархію
Ліберальні економісти полюбляють говорити, що "ринок розумніший від будь-якого уряду". І все-таки, хто як не держава повинна встановлювати закони та стежити за їх дотриманням, захищати чесних громадян від злочинців, приймати ухвали за господарськими спорами (і стежити за виконанням цих ухвал), клопотатися про непрацездатних, тимчасово безробітних тощо, розвивати інфраструктуру, нарешті захищати країну від зовнішньої загрози? Інакше кажучи - робити те, що потрібно й корисно для всіх, але що безпосередньо не є особистими інтересами окремо взятого громадянина.
Тим часом, у розвинених країнах функції держави не обмежуються мінімально необхідними. Держава зобов'язана захищати й заохочувати свободу ринку: стежити за дотриманням правил чесної конкуренції, не допускати монополізації ринків і контролювати природних монополістів. Крім того, вона підтримує об'єктивно необхідні процеси в економіці, такі як структурні реформи, допомагає долати негативні макроекономічні явища (приміром, згладжує циклічні кризи). І, судячи з результатів, таке втручання, схоже, йде тільки на користь вільному ринку. Чому? На жаль, "цілком вільний ринок" - далеко не синонім справді вільної конкуренції. Головною небезпекою для неї є монополія - найлютіший ворог вільної конкуренції, завдяки якій ринок спроможний оптимізувати економіку. Найнебезпечнішою є та обставина, що держава, потрапляючи під вплив магнатів-монополістів сама починає діяти в їхніх інтересах: вона підлаштовує макроекономічні умови для підвищення прибутків олігархії. На початок ХХ століття процеси монополізації та зрощування монополістичного капіталу з державою зайшли так далеко, що Ленін мав усі підстави назвати сучасний для нього капіталізм "державно-монополістичним", а Джек Лондон і Олдос Гакслі - пророкувати наближення влади олігархії в усьому світі.
Втрати, яких зазнає суспільство внаслідок егоїстичних дій олігархії стають неприйнятними, вони набагато перевищують прибутки самих монополістів. Олігархія, як плодожерка, не стільки з'їдає, скільки псує: її панування знищує ту ж вільну конкуренцію, разом з усіма перевагами вільного ринку; то й постає потреба розірвати порочне коло, усунути монополії від влади. Проте, це простіше проголосити, ніж утілити. Сама собою економіка з такої безвиході викараскатися, як правило не може. Це було б те саме, що витягти себе з болота за волосся. Отут і потрібне втручання демократичної держави - в ім'я, як не парадоксально, збереження свободи ринку! Гірше коли й сама держава "з тельбухами" належить знов-таки олігархам: справа може дійти до революції... або скінчитися нічим.
Приміром, на початку ХХ століття олігархічна Аргентина була однією з найбагатших країн світу. Минуло майже сто років, Європа пережила дві жахливі війни, революції, "холодну війну", а під спечним небом Аргентини - ні воєн, ні катаклізмів, ні штормів... Ні економічного зростання, який можна порівняти з європейським: лише останніми роками, з приходом демократичного уряду, з'явилося світло в кінці тунелю. Тим часом "навчені" Великою депресією західні демократії спромоглися розірвати це порочне коло ще в 30-і роки. Й від цього кінець-кінцем виграли всі: чудовий принцип "що багатший сусіда - то більше він заплатить за мій товар - то заможнішим стану я" не лише сприяв розширенню внутрішнього ринку (і, як наслідок, підвищенню абсолютних прибутків капіталістів), а й зробив стосунки між людьми людянішими.
Отже, природна для демократичної держави турбота про інтереси народу виявляється, в довготерміновому плані, сприяє підвищенню економічної ефективності, попри часті сьогоденні суперечності між ними. Проте, для того, аби держава була виразником і захисником "інтересів народу", останній повинен навчитися сам їх формулювати та обстоювати. Враховуючи, що "народ" на ділі складається з людей, в кожного з яких є свої інтереси й погляди, зробити це на так просто: держава керує ефективно коли спирається на численну й розгалужену структуру з громадських організацій, груп тиску, клубів, об'єднань за інтересами, які спроможні узагальнити і сформулювати вимоги громадян.
Розвинені країни та східноазійські "тигри" демонструють приклади різного за змістом, але по-своєму успішного державного регулювання. При цьому обмежене пряме втручання держави в економіку країн, що розвиваються, й дешева робоча сила на певних етапах справді можуть забезпечити підвищену ефективність. Але для цього необхідно, по-перше, мати модель, яка адекватно віддзеркалює реальність, по-друге, ясно бачити всі безвиході й перспективи, і, найголовніше - мати політичну волю оптимізувати саме ефективність економіки та якість життя, а не забезпечувати сьогоденний добробут олігархії й не створювати сприятливі умови для корупції й розкрадання.
