Чоловіче, жіноче та пістолет
Боязко пересвідчившись, що весна таки справді прийшла, можу, однак, похвалитися, що мав нагоду відчути її трохи раніше, коли за вікном ще було повно снігу. Розбираючи відеокасети, знайшов… Ні, не так. Рівно сорок років тому у Франції був знятий один фільм. Чудовий, прикметний. «Чоловіче-жіноче» Жана-Люка Годара. Чорно-біла, майже двогодинна стрічка. Начебто нічого надзвичайного. Молода компанія вештається по паризьких кав’ярнях, дивиться і обговорює кіно; фліртують, закохуються, сваряться, пишуть політичні гасла на стінах, ставлять одне одному вічні запитання, говорять, говорять… Усе, як тут і тепер, у Києві, в 2006-му.
А втім, є й одна, головна історія двох закоханих. Їхня перша зустріч — початок фільму.
Поль (його грає Жан-П’єр Лео, зірка шедевру соратника Годара за «новою хвилею» Франсуа Трюффо «400 ударів») складає за столиком кав’ярні поетичний і дещо заплутаний текст. Слова здебільшого про самотність. Періодично роздратовано гукає всіх, хто заходить і забуває зачинити двері.
Входить Мадлен, ефектна юна чорнявка. Сідає, чепуриться, гортає журнал. Зав’язується діалог, що інколи переривається настирним: «Двері!» Цікаво, що співрозмовник Мадлен лишається за кадром, бачимо тільки її реакції. З’ясовують спільних знайомих, йдеться про працевлаштування. Це не так розмова, як інтерв’ю, себто форма спілкування з «жіночим», яку потім щоразу обирають Поль і його друзі. Дещо з’ясовується і про Поля: демобілізований, сипле сентенціями («військова дисципліна і фінанси мають однакову логіку»), вочевидь, лівак за переконаннями.
Вони бесідують відокремлено досить довго. Коли камера нарешті єднає їх — на мить — в одному кадрі, захопивши інтер’єр приміщення, — на задньому плані спалахує сварка.
Свариться подружжя, старше за героїв. Мають дитину. Сваряться дуже брутально, з лайкою. Він обзиває дружину шльондрою, забирає дитину, йде геть. Жінка вихоплює пістолет, Поль здивовано вигукує: «Двері!», на вулиці постріл, чоловік, незграбно змахнувши руками, падає. Жінка кидає зброю. Її втечі або арешту ми не бачимо. В цього вбивства взагалі жодних наслідків, принаймні вони поза кадром. Далі сюжет розвивається, ніби так і треба.
Проте ця дика і водночас кумедна сцена і не мусить мати наслідків.
Адже постріл, точніше, звук пострілу є лейтмотивом стрічки. З ним міняються численні титри, що відокремлюють епізоди картини або коментують зображення. Звук, що цікаво, підкреслено стилізований, мов у вестернах. Такий собі іронічний вогнепальний пунктир. А власне постріл показаний тільки один раз — у зав’язці фільму, на початку стосунків Мадлен і Поля. Стартовий сигнал їхніх почуттів — і, одночасно, ймовірний фінал.
Постріл — це не відповідь на нескінченні запитання, що не втомлюється ставити Поль, і навіть не таємниця. Це, справді, остання, найтвердіша спроба поновити зв’язок, котрий, як тире між чоловічим і жіночим, — короткий, гострий, вбивчий.
Але так і настають смерть, кохання, розлука чи весна, і так діє велике кіно — одним пострілом.
Нічого зайвого. Дуже тепло.
