«Через декілька днів — на волю. А куди я піду?»

ЗАПИС ПЕРШИЙ. БЕЗ НАЗВИ

…Спочатку стукали боязко. Стукіт і тиха скарга: «у мене немає води»; «про мене не забули? Я вже тут майже місяць…» Потім грюкіт і крики перетворилися на суцільний гул, від якого кров у жилах стигне і який примусив особисто мене на мить втратити орієнтацію в просторі. Давній візитер пенітенціарних установ, правозахисник Олександр Косторний, зазирнувши в моє обличчя й ураз прочитавши лавину почуттів (які моя давня приятелька іменує «прочитаними з негативних матриць»), що відбилися на ньому, й, напевно, бажаючи мене підтримати, майже у вухо прокричав: «Ви можете гордо розповідати своїм колегам- журналістам, що були там, де жінки практично не бувають…» Тільки пізніше, прокручуючи в голові «плівку подій», я усвідомила, що мені сказав Косторний, тому що тоді (щосили намагаючись не втратити залишків самовладання) намагалася розібрати крики в’язнів. Проте зробити це було вже неможливо. Усе злилося: благання й лайка, злобно- молоді й старечі зневірені голоси, грюкіт у металеві двері й брязкіт таких же металевих засувів. «А-а…», — лунало в задушливому повітрі. Молода телевізійниця вискочила в коридор зі словами: «Тепер я розумію, чому так важко сюди пробратися нашому братові». — «Чому ж складно? — парирували їй услід, — сьогодні представники будь-якої громадської організації, відповідним чином оформивши документи, можуть прийти й поговорити з в’язням. Ми останнім часом нікому не відмовляли. Щоправда, й охочих було небагато…»

Якийсь час, мабуть даючи нам можливість натішитися ситуацією, прапорщик, який супроводжував нас, нічого не робив. А потім усе різко поставив на свої місця. Камери-карцери (а спустилися ми саме у «свята святих»), відчинялися не всі, а ті, де стукали особливо активно. Двері відчинялися, хвилину-дві помічник прокурора вислуховував скарги й ішов далі. Якщо відкинути емоції, то після того як двері відчиняли, ніхто ні на що й не скаржився особливо. Хтось понарікав, що в камері не працює кран, а двоє хлопців просили перевести в інше приміщення, де повітря більше. І лише один з найбільш відчайдушних в’язнів почав, голосячи й буквально плачучи, демонструвати своє тяжке матеріальне становище: «Подивіться, в мене нічого немає, я маю за декілька днів вийти на волю, а куди я піду?»

Але це було запитання начебто «не на тему» нашого візиту — «Сприяння громадськості у здійсненні контролю за пенітенціарною системою», тут начебто вже про волю йшлося, й двері зачинилися ще швидше, ніж у інших. Хоча, звісно, якщо подумати, то на тему, як і коментар одного з наглядачів з приводу «крикуна»:

— Ось цікаво, всі роки був такий тихий, а коли настав час вийти після 20 років відсидки за ворота, почав раптом «нервувати»...

Його подив я перервала запитанням:

— А чому вони всі такі худющі й смертельно бліді?

Та моє запитання на якийсь час повисло в повітрі, напевно, як натяк на його недоречність. Потім начальник в’язниці майже роздратовано відповів:

— Тому що тут не санаторій. І ми їх, власне, сюди не кликали. Самі напросилися…

Наступне моє запитання «Де ж сплять арештанти, які потрапили в цей кам’яний карцер?» — застрягло в горлі, і я сама на нього відповіла, пригадавши кінофільм про в’язничне життя — до стіни має бути приставлене ліжко, на ніч воно опускається. Звісно, камера вузька, й ліжко вийде зовсім короткою лавкою, на якій не відпочити, адже «це не санаторій…»

Потім ще якийсь час «прогулюючись» територією колонії особливого режиму (яку в народі іменують тридцяткою й де термін відбувають лише чоловіки, причому засуджені не вперше), я спіймала себе на думці, що майже «впізнаю» обстановку. Кіноіндустрія настільки нав’язливо нам демонструє фільми на тему пенітенціарного життя, що все «знайоме» — й «небо в клітинку», і кам’яні мішки, й сірі обличчя тутешніх мешканців, чомусь в’язні «всі на одне обличчя». І тільки пізніше, придивившись, починаєш розрізняти: цей — старий, а цей — зовсім молодий. Просто очі в усіх однаково старі…

«Звісно, ви їх жалієте. Особливо, коли послухаєш, що сидять вони всі абсолютнo ні за що. Ось, дивишся, зараз заплачете, — це суворий прапорщик так розговорився. — І бліді вони, й голодні! Та в них прав зараз більше, ніж у нас — скаржаться й скаржаться… А я кому поскаржуся? А нас ви не пожалієте? Коли вночі на сто в’язнів залишається тільки чотири людини в’язничного персоналу?! Коли входиш до камери, а в голові одне питання: чи вийду назад? Ви хоч знаєте, скільки я грошей отримую? А яка норма в Європі співвідношення в’язнів і службовців? Різниця з нами й у першому, й у другому десятиразова!»

Його обличчя спотворилося від люті, в руках задзвеніли ключі. У ту мить здалося, що їхній дзвін був голосніший за грюкання по залізній бочці. Чомусь мені пригадалася ранкова передача про авторську пісню. Талановиту дівчину, студентку столичного вищого навчального закладу, яка співала з якимсь незрозумілим захопленням про в’язничне життя, ведучий спитав: «Про що ви шкодуєте?» — «Про те, що багато чого ще не пережила. Заміжня не була, в камері не сумувала…» — «Бог з вами, дитя безрозсудне, — замахав на неї руками навчений життям ведучий, — понадивилися не відомо чого…»

Чи одне це дурне дівча понадивилося!? Ось куди треба на екскурсії водити! Законослухняність зростала б неймовірно швидкими темпами!

І я майже по ниточці пішла коридором, законослухняно дихаючи повітрям плісняви, несвободи й відчайдушної туги. Правда пішла до їдальні — в’язничної юшки скуштувати й пайку хлібa, який тут випікають самі ж в’язні. Хліб здався смачним, а суп надто жирним. «То ми за три дні дізналися, що до нас «гості» приїдуть», — сміючись, зізнавалися в’язні. Тому, гадаю, правду про їдальню в «тридцятці» мені дізнатися не довелося…

ЗАПИС ДРУГИЙ. СУМНИЙ, ЯК САМЕ ЖИТТЯ…

Для зустрічі з представниками громадських організацій в’язні заходили по одному. Навіть ті, в кого це був третій чи четвертий термін, поводилися стримано, виховано й… наче діти малі. Юрій О., який відсидів 20 років (начебто все мав знати про життя), не знав, чи отримає він пенсію? Адже працює в колонії певний час, а чи роблять у Пенсійний фонд страхові відрахування — не знає. Здається, з того, що йому відповіли представники адміністрації, він мало що зрозумів, як, проте, і я, але подякував і пішов. Роман Г. стверджував, що його наречена, зібравши останні кошти, передала в колонію для ремонту фарбу, а йому не зарахували (адже обіцяли!) заохочення! Він здивовано переступав з ноги на ногу й розводив руками. Роману також ввічливо пояснили, що заохочення призначається виключно за поведінку… Микола М. був більш агресивний. Він скаржився, що не має навіть щітки почистити зуби, що скарги відіслати не може, бо не має коштів купити конверта. Та й у кіоску конвертів у продажу останнім часом немає. Видно було, що в’язень дещо не в собі. Він майже кричав, що ходить у всьому, що дадуть iз жалості інші в’язні. Що готовий працювати, але… заяви, щоб його відправили на роботу, так і не написав. Взагалі, враження залишав суперечливе. Відповісти такій людині було складно не тільки через неоднозначність його сприйняття, а ще й тому, що колонія за останні десять років ні шапок, ні взуття, ні тим паче зубних щіток не отримувала від держави. Усього, що надходило з гуманітарними вантажами, було недостатньо, й були це пожертвування від приватних осіб і громадських організацій. Потреби колонії покриваються державою тільки на 47 відсотків, решту вона має заробити — підсобне сільгоспвиробництво, столярні цехи, спонсори… Досі норма коштів, що виділяються державою на харчування — дві гривні на день для кожного в’язня. Не дивно, що розмови на кшталт «здоров’я наше добре, приїжджайте до нас у гості» не вийшло. До того ж, своєрідна «ініціативна група» в один голос стверджувала, що пігулки лікар ділить навпіл й одну половину дає «від голови», а другу — «від шлунка». Що зарплату людям не виплачують, що…

Проте інша група в’язнів висловлювалася з точністю до навпаки. Тепер виглядав абсолютно природним той факт, що декілька місяців тому саме в цій колонії сталася подія, що миттєво облетіла всю країну, — спроба масового самогубства, 22 людини різали вени. Комісія, що миттєво приїхала до колонії, дійшла висновку, що порушення в колонії були, але чулися голоси й про те, що в’язні, під впливом сильної особистості, дійсно завдали шкоди своєму здоров’ю, але тільки поранили шкіру, ніхто серйозно не постраждав; що умови «в тридцятці» не найгірші — живуть зеки й у більш важких (треба ж таке!?) умовах… Хоч би що там було, люди, які наважилися на таке, не були задоволені життям, якщо взагалі можна говорити про щось подібне для людей, обмежених жорсткими в’язничними рамками. Це вам не Швеція, де ти заздалегідь кажеш, що б хотів скуштувати на обід (із запропонованого списку ), де всюди стоять телевізори й спортивним майданчикам можуть позаздрити наші платні вищі навчальні заклади.

ЗАПИС ТРЕТІЙ. ПРО ЗАКОНИ І МОРАЛЬ

Колись Єжі Лец написав: «Ув’язнення не ізолює від історії». Цей афористичний вислів включає в себе багато чого. І те, що в’язниця не ізолює від історії, яка твориться у твоїй державі сьогодні. І те, що в’язниця — гіпертрофований зліпок суспільного життя. Звісно, те, що ми прийшли й говорили з людьми, які сидять у карцері, свідчить, що демократія все-таки торкнулася нас крилом. Так, ці люди дивилися з певним переляком на групу людей, які раптом звалилися на їхні бідні голови й допитуються: «Чи скаржитеся ви на що-небудь?» Але їм усе-таки поставили таке запитання! Щоправда, в інших умовах вони б сказали щось певне. А тут поруч стояло й похмуро зиркало з – під лоба в’язничне начальство. «Громадськість» через десять хвилин поїде, а ти так і залишишся підвладний цим людям. Не завжди милосердним і совісним…

За рідкісним винятком усі ці особи, свободу яких обмежили, винні. Інша річ, що недосконале наше суспільство значною мірою сприяло тому, що багато людей опинилися саме тут. Банальна істина: коли ти народився в сім’ї алкоголіків і твій батько відсидів не один термін — шлях тобі проторований відомо куди... Але давайте від цього абстрагуємося, бо вирішити подібні питання, надання відносно рівних можливостей, суспільство сьогодні не в змозі. Давайте говорити про те, що змінити можливо. Тому спершу відштовхнемося від конкретної тези, якій повіримо: ті, хто живе на волі, — багато кращі за тих, хто потрапив за грати. Значить, мають духовні обов’язки перед слабкими й більш грішними, отже, зобов’язані про них піклуватися.

Так, можна говорити, що не вистачає грошей і на породіль, і на старих, що потрібні гроші для хворих… Але все взаємопов’язано. Те, що кричав нам старий через грати карцеру, страшне не тільки для нього, а й для тих, хто опиниться через декілька днів поруч з ним на волі. Якщо ніде жити й нічого їсти, то сам собою напрошується висновок — людина шукатиме всіма правдами й неправдами можливості поїсти й де-небудь забутися. І безвихідь штовхатиме її на новий злочин. І тоді знову може постраждати дитина, слабка жінка або хворий старий. Чи робить держава хоч якісь кроки, щоб засуджені потрапляли за грати знову?

Старший помічник Львівського прокурора з нагляду за дотриманням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах Василь Тупчій пояснив: «Сьогодні, на щастя, зберігається за засудженим житлова площа протягом усього терміну відбування покарання, й це збільшує шанси на повернення до нормального життя; без обмежень приймаються посилки й передачі; законодавче збільшений відсоток від місячного заробітку, який перераховується на особистий рахунок в’язня, незалежно від усіх інших відрахувань, за умови виконання ним норм виробітку й дотримання норм режиму. Однак найбільшим досягненням можна вважати те, що час роботи в’язнів у період відбування покарання зараховується до стажу роботи для нарахування трудової пенсії після звільнення. Якщо, звісно, робляться такі страхові відрахування до Пенсійного фонду України в розмірах, передбачених законом.

І ось тут настає момент істини, коли норми закону вступають у протиріччя з життєвими реаліями. На особисті рахунки в’язнів і до Пенсійного фонду просто нічого відраховувати, тому що в колоніях оплачуваної роботи — мізер, не приходять сюди замовники. «Тут вільним людям роботу знайти проблема, що вже там казати про в’язнів…» — так можуть сказати деякі люди, й будуть праві й не праві. Тому що все взаємопов’язано. Отже, держава мала б іще раз поміркувати, щоб на зоні робота була. Нехай навіть низькооплачувана, низькокваліфікована. (Хоча в «тридцятці» такі зразки столярної справи демонстрували, що диву давалися.) Звісно, й начальники тюрем, і бухгалтери, а з ними й усі люди, які відповідають за виробництво, мають бути людьми порядними, не оббирати й без того обділених життям людей. У царській Росії, до речі, існувала мережа опікунських рад, які багато робили для того, щоб життя в’язнів не ставало пеклом. І робилося все це на добровільних засадах, без будь-яких законодавчих норм. Сьогодні ми маємо мережу наглядових комісій, які, згідно з Кримінально-виконавчим кодексом, уповноважені здійснювати громадський контроль за пенітенціарною діяльністю, зокрема за дотриманням прав засуджених і звільнених з-під варти осіб, і допомагати їм у разі потреби.

На жаль, наглядові ради існують дуже часто номінально. Сюди рідко звертаються з проханням допомогти знайти роботу, влаштувати в будинок престарілих, посприяти з житлом. Можливо, люди не вірять, що така допомога можлива, а, скоріш за все, така допомога й не надається. Наглядові комісії існують при органах місцевого самоврядування, тому дуже скоро після свого створення, вони виявилися кишеньковими організаціями, бо складаються здебільшого з представників влади. Так би мовити, самі себе створили й контролюють.

А має ж бути, щоб не 1-2 громадські організації опікали в’язницю, як у нас, а 50—60 організацій, як практикується сьогодні в країнах Євросоюзу. Опікунська рада установ виконання покарань у Львівській області — одна з небагатьох громадських організацій в Україні, що найбільш активно опікає пенітенціарний заклад для дорослих. (Саме його заслуга — численні поїздки по колоніях і в’язницях, влаштування футбольних матчів для засуджених, виставки творчих робіт в’язнів і ще багато іншого). Усього ж, в Україні діє близько 150 громадських організацій, які активно цікавляться життям і допомагають соціальній реабілітації засуджених. Цього, звісно, недостатньо. Адже 180 тисяч в’язнів України потребують опіки матеріальної й духовної, потребують ентузіастів, які приходять до колонії за покликом серця. Цікава справа, закони ми якось підтягли, вони ще вимагають доробки, але все-таки, керуючись ними, ми вже могли б жити як люди. Якщо, звісно, відповідали б усім вимогам моралі…

Мої трохи сумбурні нотатки (надто велике враження) хотілося б закінчити словами греко- католицького священика Ігоря Цира: «Треба пам’ятати — в колонії теж люди, яких створив Господь не для пекла, а для неба. Вони мають безсмертні душі й потребують духовної поживи й порятунку. У більшості своїй це сироти, вихованці дитбудинків, діти алкоголіків, розлучених, люди з покаліченою долею й пораненим серцем, а тому саме вони потребують любові, уваги, теплоти й людяності. Багато хто з них уперше бачив священика й уперше в житті чув, що їх любить Ісус і комусь вони потрібні в цій долині сліз. І якщо про них забули, то є небесна Пречиста Діва Марія, яка їх любить і завжди готова підтримати. Коли я про це говорю, то бачу сльози на очах, а також надію на краще життя. Для мене засуджені — це мої любі в’язничні ягнятка, це моє щастя й моє багатство!»

Священик казав правду щодо своєї любові до засуджених. До нього на проповіді збирається по 300—500 в’язнів. Вони слухають його, і їм стає легше. Але хіба тільки священик має полегшити земне життя, давати надію й направляти на правильний шлях людину?