Анатолій ПИСАРЕНКО: У нинішньому стані НОК України мене не влаштовує

Одним із таких є багаторазовий чемпіон і рекордсмен світу з важкої атлетики киянин Анатолій Писаренко. Під час великої політичної гри, у розквіті сил, він не поїхав на Олімпіаду-84 в Лос-Анджелесі, яку СРСР з товаришами бойкотували, і не став олімпійським чемпіоном. Та все ж яскрава кар’єра Анатолія у спорті триває, тепер уже як організатора.

ЛОС-АНДЖЕЛЕС ДЛЯ МЕНЕ БУВ ЗАКАЗАНИЙ

— Анатолію Григоровичу, а могли б перемогти в Лос-Анджелесi?

— Ще б пак. У той сезон штанга в моїх руках злітала пушинкою, і я був готовий до перемог не тільки фізично, а й морально. Про що говорити, якщо чемпіон цих ігор показав у сумі двоєборства, десь на п’ятдесят кілограмів менше, ніж набирав тоді я. Образно кажучи, це те саме, що порівнювати «Запорожець» із «Мерседесом». Адже «золото» було таке близьке. Утім, того сезону в моєму становищі опинилися десятки інших атлетів. Біля розбитого корита також опинились і мої основні суперники Олександр Курлович і Султан Рахманов.

— Як ви почувалися в той момент?

— Ясна річ, погано. Ми були гвинтиками в цій системі, які потрапили під могутній прес тиску з боку великої імперії.

— А коли починали займатися важкою атлетикою, мріяли тільки про рекорди, і, певна річ, і в думках не було, що така безглуздість позбавить вас найвищої спортивної нагороди?

— Я прийшов у важку атлетику зовсім не через рекорди чи славу. Як всякому хлопцю, мені хотілося мати хорошу статуру, подобатися дівчатам, а вже згодом я полюбив штангу серйозно. Пішли рекорди, перемоги.

— Вас вважали нетиповим важкоатлетом — без живота, стрункий, із пропорційною фігурою.

— І це мені імпонувало, адже, коли я прийшов у збірну, закінчував свої виступи знаменитий Василь Алексєєв. Як ви розумієте, контраст був досить помітним. Цей великий атлет важив 180 кілограмів (а я лише — 120).

— Ви були на вершині слави — відібрали всі рекорди у того ж таки Алексєєва, і вважалися суперважковаговиком номер один у світовій класифікації. А потім різке розчарування у зв’язку з віднятим олімпійським золотом. Згодом докорінні зміни у країні. Ви дещо відійшли від спорту і зайнялися підприємницькою діяльністю.

— Від спорту я ніколи не відходив, у мене вже був у крові змагальницький дух. Я паралельно зайнявся бізнесом, що дало мені можливість почуватися в потоку життя, а не на узбіччі. До того ж, у мене було багато друзів, котрі мені допомагали, а характеру, як бачите, мені не позичати. Не зламався, не впав, як іноді бувало з великими спортсменами.

— Це видно й із вашого квітучого вигляду, й із чудового офісу на престижному Андріївському узвозі.

— Не так престижного, як багатого на спілкування з талановитими людьми. На Андріївському узвозі існує особлива аура. Я спілкуюся з художниками, поетами, акторами. І це мені здорово допомагає. Я можу просто так, ні сіло ні впало вискочити на вулицю й купити вподобану картину.

— Якось ми зустріли вас на прем’єрі театру «Браво». Ви як і раніше шанувальник Мельпомени?

— Театр дає мені значно більше задоволення, ніж кіно. Він близький до важкої атлетики, та сама сцена, ті самі глядачі, те саме співпереживання. Особливо в такому камерному театрі, як «Браво». Таке враження, ніби ти буквально береш участь у дії, можеш торкнутися актора. І це чудово.

— Ви вічно у вирі життя і, ясна річ, берете активну участь у спортивному житті України. З 1994 року ви голова Федерації важкої атлетики України.

— Дещо прикро було спостерігати, як після розпаду Союзу колись провідний в Україні вид спорту — пригадаймо такі імена, як Григорій Новак, Леонід Жаботинський, Султан Рахманов та інші — виявився занедбаним. Поламати легко, відродити — значно важче. Сьогодні я можу з упевненістю сказати, що справа пішла на поправку. Як ви знаєте, на Олімпіаді в Атланті в нас через багато років знову з’явилася золота медаль, а на чемпіонаті світу, який щойно закінчився в Гельсинкі, один із чотирьох наших учасників — Ігор Разорьонов — став чемпіоном, а Денис Готфрід був третім.

— Думаєте, на Іграх у Сіднеї перевершите цей результат?

— Поганий той полководець...

Я ВІДЧУВАЮ В СОБІ СИЛИ ДОПОМОГТИ ВЕЛИКОМУ СПОРТУ

— Чи не звідси йде коріння того, що ви висунули свою кандидатуру на пост президента Національного олімпійського комітету? Адже треба мати неабияку сміливість, аби боротися за це місце з такими знаними у спортивному світі фігурами, як нинішній керівник НОК Валерій Борзов, голова Спорткомітету України Іван Федоренко.

— Як говорив один із героїв відомого фільму: «За державу прикро!». Так от мені прикро за спорт. І це додає мені сил. Адже те становище, в якому сьогодні опинився український НОК, мене не влаштовує. Усе дуже просто. Я себе зробив у спорті, я себе зробив у бізнесі, я вмію працювати у Федерації, переконаний, що справлюсь і в НОК!

— Отже, вас щось не влаштовує в його нинішньому стані?

— Мабуть, у житті завжди будуть задоволені й незадоволені. Діяльністю будь-якого президента чи генерального секретаря, байдуже хто це. Авжеж, НОК сьогодні інертний і не виконує покладені на нього функції у великому спорті. Річ у тому, що його основу передусім повинні складати абсолютно рівноправні, незалежно від престижності й ролі, яку вони грають на міжнародній арені, федерації з усіх олімпійських видів спорту. Хіба можна вважати досягненням, що в усіх міжнародних федераціях у нас лише 5 представників, а в європейських — 9. Не дивно, що їхні голоси слабо чутні в момент вирішення важливих питань, які стосуються олімпійського руху й розвитку своїх видів спорту в країні.

НОК передусім повинен бути кузнею досягнення нашими атлетами високих результатів. А він дублює Держкомспорт, який недостатньо фінансується державою. Крім того, комітет займається й іншими справами.

— Ви хочете сказати, що у НОК свої проблеми з фінансами?

— Це ні для кого не таємниця. Адже, по суті, багато цифр у цьому питанні дещо дуті. Той самий Валерій Борзов заявляє, що від фірми «Адідас» НОК отримав понад два мільйони марок, які пішли на розвиток великого спорту. Це не зовсім так. Просто на цю суму вони екіпірували наших олімпійських лідерів. Ні про який розвиток мови не було. Та й то, якщо в Атланті «Адідас» постачав форму для 23 українських збірних, то тепер він це робить лише для 12. Ну яке ж це досягнення?

— Які, на ваш погляд, джерела фінансування?

— Насамперед — позабюджетні. Багато фірм готові з задоволенням піти нам назустріч і матеріально підтримати той чи інший вид спорту, але для цього потрібно «пробити» закон, який дасть змогу частину відраховуваних у податок державі коштів використовувати на розвиток спорту. А в нашому НОК цією справою ніхто не займався, і склалося враження, начебто його керівництву це й не потрібно. Як то кажуть, нехай усе котиться як котиться. Це попри те, що спорт, на мій погляд, найрозкрученіша рекламна модель, у яку із задоволенням вкладають гроші всі найбільші фірми світу. А в нас усе доходить до смішного — рекламують відкрито навіть насильство, а щоб культивувати здоровий спосіб життя — лічимо копійки.

Ми всі — платники податків. Спитати б, куди вони йдуть. Так, ми утримуємо міліцію, інші установи, але чому ці податки не можуть піти на відкриття спортивних залів для нас самих?

— Ви змалювали досить непривабливу картину. Який же вихід із цього становища?

— Крім законодавчого закріплення права зацікавлених сторін і організацій переказувати певний відсоток від суми податків у бюджет НОК, це також запровадження обов’язкового збору на відродження генофонду нації. Як переконливо доводить статистика, до 65 років доживає менше половини населення.

— Як ви бачите взаємодію між НОК і Спорткомітетом?

— Ці дві організації за своїми функціями повинні доповнювати одна одну. Комітет як державна структура, яка займається комплексним розвитком фізкультури та спорту в нашій країні. НОК — громадська організація, яка є виразником інтересів спортивних федерацій і представляє, головним чином, великий спорт. Обидві організації мають свої сфери компетенції, і між ними повинна бути ефективна взаємодія, а не підміна. Неприпустимий, ясна річ, і тотальний контроль державних структур над НОК.

№233 04.12.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»