«Він завжди йшов по вертикальній стіні...»

Йому було б дев’яносто вісім... Хлопчик побачив світ цього дня у селі Ольхове на Вологодщині у 1913-му, напередодні Першої світової війни, і за два роки, таким чином, настає Амосовське сторіччя. Батько пішов на ту війну і в сім’ю не повернувся. Син сільської акушерки-фельдшерки, наділений такою непохитною чесністю і сумлінністю, як і вона, Єлизавета Кирилівна Никанорова (Амосова), самородок великих здібностей, він немов прокреслив небосхил сучасності метою і сенсом свого життя — що стали поступово головними — зціляти серця. Це була самовіддана титанічна праця, але Амосов своїм ентузіазмом зумів сформувати команду прибічників і послідовників, які двинули разом із ним напрям, появи якого просто жадали люди. Втім, це були драми, мабуть, варті шекспірівських. У шістдесятих роках, як якесь нове одкровення, планету схвилювала повість Миколи Амосова «Думки і серце». Планета — не перебільшення, книга була перекладена тридцятьома мовами. Фактично це був стогін душі хірурга, що зазнає час від часу, через саму складність піднятих проблем, фатальних невдач, що знемагає і своїм серцем, але знову і знову стає до операційного столу. Своєю сповідальністю амосовські сторінки чимось контрастували з літературною повінню: газета «Нью-Йорк Таймс» у рецензії написала про книгу, що це рядки правдошукача, від яких волосся стає дибки.

Але чому вибух самовираження хірурга так хвилював? Амосов свідомо і відважно входив у коло ризику, коли смерть — за наявності серйозної патології серця, все ж безпосередньо, в критичні за прогнозом години — не кружляла над пацієнтом, хай і була дуже близька. І ось операція на благо, але інколи у вирі ускладнень у результаті перекреслювала життя — немовби без провини хірурга, але ж спочатку від його рук. Що ж, перш за все це траплялося через «вогонь на себе». Руки знову і знову опускалися. «Як після цього жити?» — записав для себе одного дня Амосов. А штурми треба було продовжувати.

2001 року, в одній із практично останніх за термінами щоденникових заміток, Микола Михайлович лаконічними рядками змалював свій шлях: «Так прошла жизнь. Что в ней было самое главное? Наверное, хирургия. Операции на пищеводе, легких, особенно на сердце, делал больным при угрозе скорой смерти, часто в условиях, когда никто другой их сделать не мог, лично спас тысячи жизней. Работал честно. Денег не брал. Конечно, у меня были ошибки, иногда они кончались смертью больных, но никогда не были следствием легкомыслия или халатности. Я обучил десятки хирургов, создал клинику, потом институт, в которых оперировано свыше 80 тысяч только сердечных больных. А до того были еще тысячи с другими болезнями, не говоря уже о раненых на войне. Хирургия была моим страданием и счастьем.

Все остальные занятия были не столь эффективны, разве что пропаганда режима ограничений и нагрузок... Книга «Раздумья о здоровье» разошлась в нескольких миллионах экземпляров. То же касается повести «Мысли и сердце»... Наверное, потому, что она тоже замыкалась на хирургию. На страдания. Кибернетика служила лишь удовлетворению любопытства...

Если бы можно начать жизнь сначала, я выбрал бы то же самое: хирургию, и в дополнение мудрствование над «вечными вопросами» философии: истина, разум, человек, общество, будущее человечества».

Ці рядки я наводжу, звертаючись до роботи «М. М. Амосов: автопортрет», підготовленої членом-кореспондентом АМН України професором Катериною Миколаївною Амосовою, відомим кардіологом, завідувачем кафедри госпітальної терапії № 1 Національного медичного університету імені О. Богомольця і опублікованої близько трьох років тому, до 95-річчя від дня народження Миколи Михайловича, у науковому журналі «Серце і судини». (Слід зазначити, що вперше фрагменти зі щоденників ученого побачили світ саме в газеті «День».) Значне місце в цьому документальному огляді займає щоденникова хроніка. По суті, це немовби продовження «Думок і серця», з такими ж гострими пристрастями і ситуаціями, але невідомими світу. Спираючись на ці сімнадцять сторінок, ми і розмовляємо з донькою великого хірурга, очевидцем того, що в них постає. Але почнімо з конкретики.

...«Еще смерть! Мальчик, чудный мальчик, погиб, видимо, от сепсиса, месяца через 2 после операции (тетрада плюс недостаточность аортального клапана). Вшит клапан через аорту и ушит дефект, иссечено мышечное сужение. Все сначала было отлично. Маленькое нагноение, потом — резкое ухудшение, ревизия раны — ничего. Умирал тяжело...» (Запис 12 березня 1969 р.)

8 червня того ж року:

«Очень ужасная неделя. Как будто судьба поставила себе цель выжить меня из хирургии.

В среду сделал два клапана. Один — парень «по блату» с аортой, на грани показаний. Очень было трудно шить аорту. Все хорошо. Так в пятницу после прямого переливания крови — которое не очень нужно было — развился внутрисосудистый гемолиз — и вчера — анурия. Отчего? Не знаю. Одногруппная кровь 1 группы.

Много больных на гнойном посту. Больной К. — в прошлом комиссуротомия, неэффективная — недостаточность. Вшили ему недели три назад клапан через правосторонний боковой разрез. Возник блок — не знаю, почему. Потом нагноение. Водитель ритма рано перестал вести, но частота сердечных сокращений была на уровне 70 в мин. Состояние было удовлетворительным. Так вот в четверг у него внезапная остановка сердца. Оживили, приключили водитель ритма через сосудистый электрод. В пятницу — повторная остановка. Снова оживили. Открыл глаза. Но сейчас умирает от сердечной слабости, наверное, этой ночью уже умер».

— Катерино Миколаївно, тут не прибрати, не додати. Але дозвольте процитувати і дещо інше, із запису 25 серпня 1974-го. «В этом году сделали 1500 операций, в том числе 450-470 с АИК (в прошлом году 1300 и 340). Но уже не претендую делать сам лучше всех. Пока еще делаю самые сложные операции, но только потому, что беру ответственность, а так, ребята, может быть, делают не хуже. А совсем скоро — в будущем году будут делать лучше. Новая клиника строится довольно успешно. Через 3 года должен «догнать» до 3000 операций, из них 1000 — с АИК. Для чего? Для пользы и из последнего стимула — удовольствия от дела и цели. Наука хирургическая не интересует, но американский журнал по торакальной хирургии почитываю.

Была масса неприятностей... АИКи давали воздушные эмболии... Пока разобрались — умерли 6 человек, 4 — мои. Потом — другие всякие причины, все — не мои — но и мои: я — начальник. До средины марта был кошмар. Совсем измучился. Опять был на грани — «бросить»! Который раз? Но бросить нельзя еще несколько лет — нужно достроить клинику, дать 3000 операций.

Собираюсь уходить после того, как не смогу конкурировать со своими учениками по окончательным результатам».

— Що ж, він завжди йшов по вертикальній стіні.

— 1988-го, у сімдесят п’ять, Микола Михайлович з абсолютною рішучістю, добровільно залишив директорський пост. Проте задумане було, в основному, зроблено. І тут саме час поставити питання: як і чому писалися щоденники, яка їхня доля?

— Ви, зрозуміло, знаєте, що Микола Михайлович з юності писав. Щоденники з певним ризиком вів навіть на війні, що потім вилилося у яскраву повість про госпіталь, про фронтову хірургію. Чому він брався за рукописи і потому, що рухало ним? Переважно «інстинкт самовираження», за його визначенням. Це не були якісь літературні заготовки, хоча низка рядків увійшла до «Книги про щастя і нещастя». Швидше, таким чином і рядками самоаналізу батько знаходив якусь душевну розрядку, сідати до столу інколи спонукало й безсоння. Хоча лягати спати Микола Михайлович намагався досить рано, десь у межах десятої вечора, задля належного перебігу сну до опівночі як фізіологічно, своїми ритмами, найбільш цінного. Адже майбутній хірургічний день вимальовувався, як завжди, гранично напруженим.

Приступав він до таких записів, вочевидь, і у вранішні години, оскільки сон відступав. Писав довгий час від руки, але останніми роками звертався до комп’ютера, який добре опанував. Щоденники являють собою декілька товстих загальних зошитів, які ми у родині дбайливо зберігаємо. Частину щоденникових записів я передала докторові медичних наук В. Медведю, він редагував журнал «Лікування і діагностика» і збирався деякі фрагменти відтворити, проте видання припинило існування. Корпус цих рядків, зрозуміло, також зберігається...

— У коментарі до «Автопортрета» ви пишете про плин подій і років: «Амосов був одним із перших у СРСР, хто на початку 60-х звернувся до проблеми проведення операцій на серці в умовах підвищеного тиску кисню. Але після трагічного випадку смерті двох аспірантів під час вибуху в барокамері подальшу розробку припинив. Смерть співробітників переживав страшно. Негайно відкликав свої документи, подані для участі у конкурсі на обрання членом-кореспондентом АМН СРСР. Уперше в СРСР провів протезування мітрального клапана трипелюстковим протезом. 1965 року вперше у світі розробив та ушив протез сердечного клапана з антитромботичним покриттям. Для обшивки використовував привезену із США чоловічу нейлонову сорочку, яка тоді була рідкістю в СРСР». А як, за щоденниками, взагалі йшли справи?

— Заходів на «чисту науку» було декілька, Микола Михайлович деякий час навіть офіційно значився в Інституті кібернетики, але і в ці періоди покинути хірургію, залишити своє дітище не міг — рівноцінного «сплаву» інтелектуального і емоційного виклику і підйому не давали ні кібернетика, ні письменство, ні публічні лекції. Хоча хірургія залишалася настільки ж важкою, зокрема морально.

— Якщо можна, знову звернімося до щоденників, наприклад до запису 21 березня 1971 р. «Вот вчера — опять поражение. Нужен протез на всю дугу аорты, из-за большой аневризмы. И я все сделал хорошо — только медленно, потому что редко такое... Вот запустили сердце, работает вполне удовлетворительно. И тут началось ужасное! Протез сначала держал кровь, потом начал диффузно промокать. Да как! Окутал его вторым слоем протезной ткани — не помогает! Т. е. просто не успевали переливать кровь в вены, и не смогли восстановить свертываемость. Использовали 14 литров крови! 7 часов оперировал! Сколько напряжения, нервов, и все напрасно, потому что не имеем непромомкающих протезов, которые есть во всем мире. У нас тоже были 10 лет назад, а теперь «освоили производство» в СССР и делают вот такую дрянь». Так це було...

— Так, так було, але клініка, а потім інститут працювали в наростаючому запаморочливому ритмі. Власне, й інститут серцево-судинної хірургії відкрили за умови, що Микола Михайлович його очолить.

— Катерино Миколаївно, відомо, що Амосов збирався наприкінці шістдесятих пересадити серце. Чому цього не сталося?

— Я думаю, через моральні перешкоди, хоча до такої операції він прагнув, було отримано дозвіл на «велику реанімацію», проведені відповідні експерименти на собаках, погоджено зі «швидкою». Запис у щоденнику від 29 грудня 1968 р.: «Наверное, мы пересадим». Але 24 березня 1969 року Амосов у щоденнику пише: «В субботу ночью привезли «донора». Молодая женщина упала без сознания, без дыхания. Ее реанимировала «скорая помощь». К нам привезли полуживую, без сознания, и, видимо, без коры. Сейчас медленно угасает. Можно было бы взять сердце. Но как скажешь об этом родственникам — мать, муж, брат? Я, наверное, никогда не смогу сделать такое предложение. Месяц «принимали» «скорую» — и никого нам не привезли. Не потому, что не хотели. Просто город наш столь мирный и спокойный, что ждать донора придется неизвестно как долго. Да и реципиента нет! Никто не хочет умирать раньше времени — даже на несколько месяцев (или дней) раньше отмеренного срока.

Бог с ними! Сердце не пересадим. Нужно делать свое дело. На прошлой неделе — 7 АИКов. Сегодня обход — маловато больных». Така ця історія з перших вуст.

— Навіть фрагментарна дещиця щоденників, мені здається, не має, як кажуть, ціни. Яким бачиться їхнє публікаційне майбутнє?

— Представити ці фрагменти у спеціалізованому журналі, переважно для лікарів-кардіологів, мені і моєму чоловікові — хірургові й однодумцеві професорові Володимиру Григоровичу Мішалову — порадив близький друг і соратник батька професор Яків Абрамович Бендет, який також, на жаль, потім пішов із життя. Вважаю, що на даному відрізку епохи це було правильне рішення. Проте, і це хотілося б підкреслити, неабияку кількість батьківських паперів — чернетки наукових робіт, їхні попередні варіанти, низка публіцистичних виступів у пресі — нами здано в Архів НАН України, і це, безперечно, поле для подальших біографічних і наукових досліджень. Водночас, до 100-річного ювілею ми збираємося або, в усякому разі, мріємо все це оприлюднити, припустімо, під рубрикою «Нове про М. М. Амосова», у широкій книзі такого роду. Мабуть, відважимося й на кінофільм на основі знятих стрічок. Але, швидше за все, і те й інше своїми силами.

— Після запису 1 січня 2000 року «Уже 2 месяца, как полный пенсионер. Академической пенсии пока нет. В Институт хожу — но уже без обязательств. Свободен (от жизни?)» ви пишете, я б сказав, зворушливі завершальні рядки. Їх теж ніяк не можна не навести.

— Що ж, ось вони: «Залишалися — думки, і їх утілення — книги: «Подолання старості» (1996), «Моя система здоров’я» (1997), «Голоси часів» (1999) і, нарешті — «Енциклопедія Амосова» (2002). Це — факти. Що хочеться додати? Не приймав жодних дарунків. Увійшли до легенди оголошення, які вивішувалися у клініці. Ось одне, рукописне, перед одним із останніх ювілеїв: «Дорогие товарищи! Прошу вас не готовить для меня подарки. Мне бесконечно дорого ваше внимание. Не нужно даже цветов... Амосов».

Систематично проводив «зворотний зв’язок» таємним голосуванням — щодо якостей себе і завідувачів відділень. Незмінно мав високі показники. Ніколи не «відпочивав» у санаторіях і «будинках творчості» (нудьга і марнотратність, за його словами). Не любив лікуватися. Зневажав речовизм. Одяг і взуття купував у ЦУМі, часто — у відділі для підлітків. Жив по-булгаковськи «ніколи нічого не проси» — від великого до малого. Компромісів дуже не любив. Втративши всі заощадження і отримуючи мізерну пенсію, ніколи не нарікав на «недооціненість». Загалом і не страждав від цього, оскільки всі думки були зайняті іншим, і звик жити економно.

— Дякую вам, Катерино Миколаївно, за цю зустріч. Наш незвичайний синопсис немовби вчить — людина повинна виховувати в собі людину, керуватися, всупереч усьому, високими цілями. Але ви згадали про книгу «Голоси часів». Мені довелося написати до неї передмову, вельми схвалену Миколою Михайловичем. Хочеться навести декілька завершальних слів — не для похваляння, а задля істини: «...Колись Антон Павлович Чехов зазначив, що лікареві за його безмірну працю і трагічні години багато що прощатися повинно. Якраз така праця, у всіх її протиріччях і святому щасті зцілення, напевно, вперше в історії хірургії серця постає перед нами. Так я мав намір завершити передмову. Але саме життя продиктувало нову главу — необхідність вдатися до операції, аби врятувати своє, амосовське серце. Оперує блискучий хірург Райнер Керфер, тригодинний поєдинок, повернення додому. Знову 1200 фізичних вправ на день, з них 200 з гантелями, поки легенькими. Експеримент продовжується, Бог не залишив...». А Микола Михайлович у першому виданні «Голосів» скептично додав: «Не рассчитываю на внимание читателей: разве что прочтут живущие прошлым. Все понимаю и никого не осуждаю. Другие времена».

Час мчить нестримно, але Миколу Михайловича пам’ятають, він залишається у свідомості країни «великим українцем». Мабуть, ці рядки у газеті «День», а вони, за побажанням Катерини Миколаївни, призначаються саме для неї, для газети, яку читає освічена Україна, додадуть нових барв цьому образу.