Шкода, що машини не літають
Темрява настала невідворотно, і ми вже ясно розуміли, що чекати марно. За нами ніхто не приїде - ані директор групи, ані адміністратори. Ну, кавалеристи підуть своїм ходом... А гармати на марші, а сотні солдат, група "зірок" та режисер, котрим подавай легкові?! На "рафік" віслюка ніхто не претендував: віслюк так розлючувався, трясучись вибоїнами, що навряд чи уявлявся приємним попутником. Дресирований віслюк із Кутка Дурова вмів танцювати вальс. Він бродив зараз у вінку, котрий я на нього водрузила, й, по всьому видно, ніщо його не турбувало. Він був не проти тут заночувати: у чистому полі, за 40 км від Москви. Проте не ми, виснажені нескінченно довгим днем. Водії "ліхтвагена" та "камервагена" зайняли кругову оборону, красномовно демонструючи: "чужим" у їхніх машинах місця немає. Лише для апаратури. Залишалися два жалюгідних маленьких автобуси. "Творці" знітилися - вони не вміли вирішувати оргпитання. "Зірки" - Олег Янковський, Олег Меньшиков, Олександр Абдулов, Олег Табаков - не розуміли: з ними - і так поводяться!
І тоді худорлява жвава людина взяла мегафон - і все прийшло в рух, відкрилися неприступні двері спецмашин, "зірок" посадили в автобус, як простих смертних, а водіїв вдалося вмовити зробити декілька ходок. Віслюка запхали до його "рафіка" без дресирувальника. Й усі ми, урешті-решт, ночували в готелі...
Це був 1983 рік. Зйомки фільму Романа Балаяна "Поцілунок". А людина з мегафоном - кінооператор Вілен Калюта.
На жаль, роль оператора в кіно розуміють не всі. Акторів впізнають, їм поклоняються, у них просять автографи, на них прагнуть подивитися хоча б краєчком ока. Прізвище відомого режисера пам'ятають, але не завжди знають його в обличчя. Кінооператор узагалі нікого не цікавить. Але саме він та єдина людина, котра бачить кіно у вічко камери так, як бачимо ми його на екрані. Інші члени знімальної групи бачать зовсім по-іншому. Саме оператор створює атмосферу, доносить до глядача те, що задумав режисер та зіграли актори. Саме він може зіпсувати навіть геніальну роботу інших, і саме він може створити досконале зображення навіть на основі вульгарного сценарію.
Вілен Калюта - родом із Гуляй-Поля Запорізької області. Його мати навчалася в школі у батька Махна та його дружини (вони були вчителями). Сам Віля, як його називають усі більш-менш із ним знайомі, за першою професією військовий льотчик. Літав на військових літаках транспортно-десантної авіації Лі-2. 1954 року пішов з армії, тому що вона йому "не подобалася за духом своїм". Здав документи у ГВФ. Зайшов до товариша в гості на кіностудію ім. О. Довженка - і залишився там назавжди. Починав механіком знімальної техніки, потім працював асистентом оператора, потім - другим оператором. Свої перші кадри самостійно зняв в Антарктиді для фільму Тимофія Левчука "Закон Антарктиди". А потім був фільм Юрія Ільєнко "Білий птах з чорною відзнакою", після котрого кінооператор Вілен Калюта прокинувся відомим.
- Я ніколи не був всеїдним, щоб знімати все підряд, у мене було 2-3 режисери, з котрими я працював - Балаян, Криштофович, Михалков. З ким творчо не збігався - не працював. Були люди, котрі приходили і казали: "Знаєш, сценарій - лайно, а потрібно зняти, щоб було красиво". Я на це не йшов ні за які гроші. Для мене в картині важливі дві речі - тема та режисер. Якщо тема близька - все, берусь.
Калюта - лауреат трьох Державних премій. Перша - Держпремія СРСР - за фільм Романа Балаяна "Польоти уві сні та наяву", друга - Держпремія Росії - за фільм Микити Михалкова "Урга", третя - також російська - за "Втомлені сонцем" Михалкова. Ця картина отримала "Оскара" в США. Я сама бачила фільм по американському телебаченню у прайм-тайм, вони перейменували його в "Поруч з Едемом". Уявляєте собі, скільки мільйонів доларів заробляє у США кінооператор, знявши "оскароносний" фільм?
- У мене грошей нема. Те, що отримав, витратив: купив квартиру - її слід було вмеблювати, гараж. Адже я, коли розвівся з першою дружиною, все залишив їй - 2-кімнатну квартиру, "Жигулі" 5-ї моделі, гараж, колекцію ікон, бібліотеку, меблі. Узяв труси, шкарпетки і пішов. Вважаю, що так правильно, по-людськи. Залишалися дві доньки, зараз їм по 24 роки. А знаєш, яка зарплата нині в оператора вищої категорії на студії? 150 гривень на місяць і 400 постановочних наприкінці картини. Так й фільмів у виробництві майже немає. Техніка застаріла, розсипалась, пішов безробітний середньотехнічний персонал - дуже важлива ланка. Кіно вмирає. Навіть, якби через п'ять років для нашого кінематографу з неба впали раптом гроші - нічого не буде. Американці вважають: якщо людина досягає певної межі бідності - вона вже сама звестися на ноги не може, вона деградує: зникає ініціатива, прагнення. Якщо всі думки зосереджено лише на тому, де сьогодні дістати шматок хліба, про яку творчість може йти мова? Адже це лицемірство, що "не хлібом єдиним..." Для початку треба цей хліб мати.
Калюта - людина сильна. Говорить: якби не вік - ще раз поміняв би фах. Сім'ю - дружину і 12-річну доньку Машу - треба годувати й одягати. Він не скаржиться, нема кіно - знімає рекламу. На його думку - це теж творчий процес, котрий вимагає першокласної майстерності. А ті замовники, котрі хочуть швидко, та й до того ж дешево й сердито, все ще живуть уявленнями, котрі вкоренилися за соціалізму. Адже економлячи на рекламі - втрачаєш прибуток. На Заході в багатих інше мислення, вважає Калюта.
А інколи, пославши все до біса, він тікає від реального життя - на рибальство чи полювання. У багажнику - пиво, у салоні машини - спанієлі: старий - вже "неробочий", Калюта "натаскує" молодого - його сина, котрий "ще дурник"; на колінах донька Маша - тримає руль, так колись маленького Вілю вчив водити машину "М-1" його батько - начальник будівництва тунелю під Дніпром. Він же побудував Північний і Південний залізничні мости в Києві. Першу машину - "Мерседес-6" - батько привіз Вілі з Німеччини, коли він вступив до училища. У Калюти було багато машин: 21-ша "Волга", 16-та "Побєда", п'ять-десять "Жигулів", була 24-а "Волга", зараз 24-10. Машина для нього, у першу чергу - колеса. Він би надав перевагу "Джипу", але - дорого. Коли знімав кіно в Парижі, йому дали службову - "Пежо-605". Їздив містом, а йому кричали: "Марсель, Марсель!" Калюта прийшов до продюсера: "Чому мені водії "Марсель" кричать?" "Так у тебе ж номери марсельські" (машину взяли напрокат у Марселі). Виявляється, коли Калюта помилявся у незнайомому місті, йому презирливо кричали "Марсель!" столичні водії, приймаючи його за французького провінціала-недотепу. Працюючи в Німеччині на картині "Важко бути Богом", він часто їздив уночі з Франкфурта до Мюнхена службовою "Ауді-200" розкішним автобаном, котрий побудував Гітлер, коли пробивався до Австрії. Калюта досягав швидкості 230 кілометрів і йому здавалося, що він іде на зліт.
- У людини, котра колись літала, це вже в крові. Досі, коли їду трасою, хочеться взяти кермо на себе. З одним льотчиком був такий випадок у Харкові: він їхав 21-ю "Волгою", несподівано на трасу вискочила дитина. Водій автоматично потягнув кермо на себе так, що зігнув його навпіл (тоді в 21-х "Волгах" кермо було тоненьке). Не злетів, ясна річ... Наступної миті він на гальмах пішов у бік, вдарився в тролейбус, дитина не постраждала. Проте перша реакція була - злетіти...
