Між старою Європою і новою Америкою

Iз самого початку цієї кризи у російського президента було достатньо проникливості, щоб розуміти відмінність, з якою Америка сприймає Францію і Німеччину, з одного боку, і Росію — з другого. Давня симпатія до Франції і Німеччини, яка народилася за часiв «холодної війни», коли вони були в одному альянсі, дуже сильно контрастує із зовнішньою політикою Америки, що відрізнялася обережністю відносно пострадянської Росії. Якби президент Путін приєднався до хору франко-німецьких скептиків на самому початку дебатів в ООН, він би втратив більшу частину того гарного ставлення і репутації надійного партнера США, які він насилу завоював з моменту свого приходу до влади три роки тому.

Однак відмінність між Парижем/Берліном і Москвою насправді сягає набагато глибше. Франція не просто зацікавлена в іракській нафті, а німецький канцлер не просто звертає увагу на результати опитувань громадської думки (які стосуються роботи його власного уряду, а не просто іракського питання). Як для Франції, так і для Німеччини проблема Іраку є своєрідним горном, в якому кується автономна зовнішня політика і політика безпеки Європейського Союзу.

Все це є важливою метою, але також і викликом Америці, і президент Путін знає це. Вашингтон визначає це саме таким чином і тому вітав допомогу «нової Європи» (до складу якої входить велика кількість колишніх країн комуністичної Східної Європи) у відновленні рівноваги на користь Америки.

Як це вже раніше траплялося в європейській історії, деякі діячі в Росії, можливо, відчули бажання реанімувати давню політику розпалювання трансатлантичного поділу. І хоч ця політика вже закінчилася і, скажемо прямо, провалилася, проте окремі діячі російської еліти, що займаються зовнішньою політикою, все ще згадують про неї з любов’ю. Інші бачили у приєднанні до Франції і Німеччини засіб для Росії «приєднатися до Європи», причому на більш рівноправних умовах, ніж ті, які їй зараз, начебто, пропонують. Однак обидва ці погляди є ілюзорними.

У сьогоднішньому світі Росія повинна займатися своїми власними справами. Її головний інтерес полягає в модернізації країни, її економіки, політичної системи і суспільства. Для того, щоб досягти цієї мети, Росії потрібна не просто відсутність конфронтації iз США, але й істинно сильні та глибокі відносини з єдиною світовою супердержавою. Доти, доки Росія не стане магнітом, що притягує інвестиції iз США, і доти, поки не буде побудовано відповідну економічну основу, здатну підтримати ці відносини, вони будуватимуться на двох основних моментах: співпраця в галузі безпеки і партнерство в енергетиці.

У безпосередніх національних інтересах Росії є створення особливих відносин з Америкою — як з метою підтримки своєї стратегії модернізації, так і для того, щоб мати можливість упоратись з незліченними проблемами в галузі безпеки, перед якими постає Євразія. Серед цих проблем — поширення зброї масового знищення у країнах, що межують з Росією, міжнародний тероризм, а також торгівля наркотиками, яка процвітає завдяки соціальному та економічному безладу, особливо у країнах Близького Сходу, а також проблеми, пов’язані з войовничими ісламістами. Щодо Афганістану і країн Середньої Азії, то тут Америка і Росія могли б бути цінними партнерами і допомагати одна однiй в досягненні спільних цілей.

Президент Путін якось справедливо зазначив, що у світі є більш важливі речі, ніж Ірак, зокрема роль і повноваження Ради Безпеки ООН. Це правильно. Традиційно Москва розглядає Раду крізь призму постійного володіння нею правом вето спільно з ще чотирма країнами. Це є гарантією «міжнародного політичного імунітету» для Росії.

Статус великої держави, який Росія має в Раді Безпеки, залишається важливим елементом захисту, але у світі, де існує всього одна наддержава, неформальні правила гри вже змінилися. Нинi для збільшення ефективності Ради потрібно, щоб вона навчилася працювати за допомогою наявних в ООН механізмів спільно (а не проти) США, котрі захопили лідируючу роль. І тут росіяни можуть багато чому (за винятком особливого ставлення) навчитися у Великої Британії.

Разом з формуванням нової Європи, що зароджується, відбувається формування нового Заходу, Заходу, який тягнутиметься від Атлантичного до Тихого океану. Росія є частиною Європи, однак її розташування і деякі інтереси надто вже відрізняються від інтересів країн, що становлять кістяк Євросоюзу (на що останні постійно вказують). Економічна інтеграція з Євросоюзом, плюс партнерство в галузі безпеки iз США, є виграшною зовнішньополітичною формулою для російської модернізації. Щодо Іраку, національні інтереси Росії полягають у тому, щоб зберегти свій вплив у районі Затоки. І єдиний спосіб досягнути цього — дійти якоїсь згоди iз США з приводу майбутнього, що чекає на Ірак після Саддама.