Чим керується виборець?

Із часу муніципальних виборів минуло майже три тижня, а підсумковий віз і нині там. Зауважимо, що підсумки голосування належало оголосити до 10 листопада, проте через численні судові позови процес затягнувся. ЦВК досі не отримала від тервиборчкомів повні дані щодо явки виборців і підсумків голосування. Плюс до цього майже на 800 виборчих дільницях українці голосували повторно, переважно за кандидатів у депутати сільських або районних рад.

Незважаючи на відсутність офіційних підсумків виборів, у політичних та експертних колах активно обговорюють нові тенденції регіональної кампанії, що має в деякому розумінні загальнодержавне значення. Місцеві вибори, що відбулися, цікаві окрім іншого й тим, що вперше в історії незалежної України вони проходили окремо від парламентських.

Існує думка, що український виборець — надмірно консервативний, мовляв, знаючи, що від тієї або іншої сили прогресу в різних сферах життя чекати не доводиться, все одно голосує за неї. Пояснення просте: краще старе погане, ніж нове — можливо, краще, але невідоме. Разом із тим попередні підсумки регіональних виборів свідчать, що в правилах є виключення — деякі нові політичні гравці отримали солідний кредит довіри виборців.

Про причини успіху одних політичних гравців, провал інших, а також про орієнтири виборців «Дню» розповіли експерти.

Євген ГОЛОВАХА, заступник директора Інституту соціології НАН України:

— У цілому, я б не сказав, що підходи виборця на регіональних виборах, що пройшли нещодавно, істотно змінилися. Консерватизм присутній. Якщо не враховувати перемоги «Свободи» в кількох областях, усе залишилося як і раніше. Адже влада належатиме переважно Партії регіонів, «Батьківщині». А результат «Свободи» — це результат радикалізації жителів західних регіонів, ідеологічним установкам яких деякі дії президентської влади не відповідають. Це те, що Горбачов свого часу називав асиметричною відповіддю. Обрали найрадикальнішу з наявних силу. Проте парадокс ситуації в тому, що обрали силу, що найменшою мірою прийнятна для Західної України з точки зору її ідеалу, — вступу до Європи, а не до Росії. Адже в Європі не дуже добре ставляться до радикально націоналістичних партій. Це справді принциповий момент, що виявився в ході недавніх виборів.

А ось результат Партії регіонів — це ще один удар по опозиції, в якої був шанс об’єднатися і зміцнитися, якби пройшли їхні кандидати в мери. Особливо показовий у цьому сенсі Харків. Можна ще звернути увагу на провал Тігіпка. Виборець, як виявилося, не любить, коли той, хто йшов незалежним шляхом, перебуває у владі. Це цікавий момент. Тігіпку не пробачили його позицію погодження з владою. Він мав бути лідером опозиційних сил для мислячої частини суспільства, яка проживає на південному сході України. А він цю місію не виконав і отримав відповідні оцінки виборців.

Я вважаю, що Тігіпко й Яценюк — це більш європейська, більш пригладжена альтернатива класичного протистояння двох ідеологій: західної та східної. Таке протистояння в ідеалі зараз було б прийнятнішим, ніж традиційне жорстке протистояння Партії регіонів з одного боку та «Нашої України» та її колишніх союзників — з іншого. І я вважаю, що такий варіант був би прийнятнішим для Європи. Та й часу такий варіант більше відповідає, бо це вже представники нового покоління політиків (Яценюк за віком, Тігіпко за гнучкістю). Вони більше схожі на політичних функціонерів, ніж на рятівників і месій, що є актуальним для країни. Дуже важливим є рух від месіанських фігур, які обіцяють врятувати всіх і вся, до менеджерів, які мають певний досвід державного управління, а також управління макросоціальними процесами.

Костянтин МАТВІЄНКО, експерт корпорації стратегічного консалтингу «Гардаріка»:

— Перш за все хотів би сказати про кілька кардинальних відмінностей цих виборів від попередніх. По-перше, це рекордно низька явка. По-друге, унікально величезна кількість тих, хто проголосував проти всіх. По-третє, це знову-таки унікально високий рівень неприйняття прохідних кандидатів. Це означає, що рейтинги недовіри у більшості місцевих голів (за виключенням вінницького, черкаського) були вищими, ніж рейтинги довіри до них. Тобто виборець чітко зорієнтувався в тому, що він не вірить політикам.

Результатом цих виборів є також те, що в Україні вперше за всю її електоральну демократичну історію сформована найменш легітимна влада. Абсолютна більшість громадян спокійно може сказати новосформованій владі: «Ви не наша влада, бо ми за вас не голосували». Це влада абсолютної меншості. А легітимність влади в очах громадян — це вирішальна річ. Якщо владі не вірять, то в неї немає ресурсів для дії, а механізми примусу все-таки обмежені. Свідченням цього є, наприклад, протест проти Податкового кодексу, інші масові акції. Тож виборець на цих виборах показав не те, що він консервативний, а те, що він перестав довіряти електоральному способу формування влади. На цьому фоні партія «Свобода», висуваючи радикальні гасла щодо інших — бездарних, немічних політиків, — набрала значну кількість голосів. Це теж нове явище. Щодо Яценюка, то він зміг прикинутися третьою силою. Я б не перебільшував його успіху, оскільки це муніципальні вибори, але разом із тим не применшував би його ролі. Фіаско Тігіпка легко пояснити. Він не зумів (хоча дуже хотів) прикинутися третьою силою. Чому не зумів? Бо є членом Кабінету Міністрів Азарова. А оскільки рівень неприйняття уряду в суспільстві дуже великий, а дистанціюватися від КМУ для віце-прем’єра неможливо по факту, виникла така ситуація.

Отже, висновки. Вибори продемонстрували зневагу виборців до електоральних форм формування влади, фактично невеликий рівень довіри до державності як такої. Виборець не пов’язує вибори з якістю свого життя, міркуючи за принципом: «Усі вони там однакові». Ці вибори повернули нас до кінця 80-х, коли в суспільстві панувала парадигма: люди, народ — і вони, номенклатура. І для політиків та державних діячів це вже третій тривожний дзвінок. Не можуть проводити реформи ті, кому не довіряють, а їм не довіряють, і це показали вибори. До того ж, дуже величезний міграційний потенціал в Україні. Депресивні настрої, властиві найбільш суспільно, соціально, економічно активним верствам населення, величезні. З ким влада залишиться? З пенсіонерами? Недовіра до влади, до державності, прагнення залишити країну — це страшний дзвінок для влади, й вона має рятувати країну і себе зокрема. Проте поки що ми бачимо зворотні процеси. Ми бачимо Податковий кодекс, що ліквідовує залишки прав трудящих.

Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог, керівник соціологічної служби «Український барометр»:

— Знаєте, що показує глибока соціологія? Я не називатиму цифри, зупинюся на тенденціях. Так от, із різних параметрів я отримую відповіді, що можна кваліфікувати як глибоку соціальну апатію. Тобто дистанція між громадянином, який сформувався за останні 20 років, і між владою серйозно збільшується. Ми скотилися до 1991, 1992, 1993 років. І звідси соціальна апатія, населення не відчуває, що може на щось впливати. Разом із цим фіксуються дуже різкі, сильні показники з соціальної агресивності. Ось, наприклад, запитують: «Суддю зловили на хабарі. Як ви вважаєте, які заходи до нього потрібно застосовувати?» Пропонуються різні відповіді: віддати під суд, випустити на поруки тощо. Є й різкі варіанти. Наприклад: нічого не робити, хай собі краде. І ось провокаційний варіант: ніколи не допускати до роботи, розстріляти. Дуже велика кількість відповідей, що стосуються саме жорстких, негативних наслідків. Респондент вибирає крайні позиції. Дуже різко зростає рівень агресивних побажань щодо бюрократії й працівників влади. І тут не стільки терпець у людей уривається, скільки влада провокує. Згадайте, в ході президентської кампанії тривала боротьба двох архетипів: енергійна й некерована Тимошенко і стабільність, порядок від Януковича. Люди ж на місцевих виборах не побачили ні порядку, ні стабільності, й це їх сильно розсердило. Ці вибори показали, що люди мало звертали уваги на факти можливих фальсифікацій і таке інше, а більше втрачали самовладання через відсутність порядку. Українець чудово розуміє: якщо порядку немає на виборах сьогодні, значить завтра і ціни будуть не ті, і влада поводитиметься інакше. Адже українець досить політично компетентний. Причому компетентний від Луганська до Львова. У нього однакова політична компетенція, незважаючи на різні політичні погляди. І це незважаючи на бар’єри, інформаційну локшину тощо.

Тепер про, як ви кажете, солідний кредит довіри до нових політичних гравців. Почну з Тігіпка. «Сильна Україна» — це телевізійна партія, що підтримується однією людиною. І якщо завтра Тігіпко виїде на Канарські острови, партії не буде. І який тут ще нюанс?! Розумієте, в період криз не можна називати партію «Сильна...» Це те ж саме, що людина важко хвора, а ви їй показуєте глянсовий журнал із красивими м’язистими чоловіками, які бігають по шість кілометрів не задихаючись, і кажете: «Ось, дивися, давай до цього йти». «Фронт змін» — так, тут більше попадання. Ну, а в цілому, багато що переплуталося. Назва політичної сили Яценюка більше личить Тягнибоку як радикальнішому політикові. А ось партія «Свобода» більше личить для ліберала, колишнього банківського робітника, інтелігента. Те, що населення бачить альтернативу й підтримує нові сили, — це бажання не залишитися один на один на 20 років з однією політичною силою. Це добре і в цьому сенсі ми нічим не гірші, скажімо, від норвежця, француза або німця. У мене є стара теза, що підтвердилася і 2004-го, і 2010 року: населення мудріше, ніж наша еліта.

Юрій ЯКИМЕНКО, директор політико-правових програм Центру ім. Разумкова:

— Справді цікаве запитання: консервативний чи ні, український виборець? Тут є дві частини. Присутні досить-таки консервативні орієнтації виборців, але також існує й менший консерватизм у тому сенсі, в яких саме політичних силах втілюються ці симпатії. З одного боку, ми справді давно спостерігаємо за значущістю регіонального поділу, тобто симпатіями, заснованими на соціокультурних відмінностях. Це основний поділ, що завжди відбивався в партійній системі, симпатіях до різних політичних сил. Проте з іншого боку, на різних етапах носіями комплексів ментальних орієнтацій були різні політичні партії. Спочатку громадяни на південному сході голосували за комуністів, соціалістів, «Селянську партію» тощо. На заході — за Рух, УНП, КУН тощо. Потім відбувалася зміна цих репрезентантів. З одного боку, з’явилася Партія регіонів, а комуністи певною мірою маргінізувалися. З іншого боку, з’явилися БЮТ та «Наша Україна». Зараз ми проходимо ще один етап зміни репрезентантів, але розділення залишається, й це є найактуальнішим питанням. Формується запит на нові політичні сили, що втілюються частково у «Фронті змін», частково у «Свободі». І головне тут не радикалізм «Свободи», а те, що це ідеологічно зрозуміла партія, позиція якої відповідає запитам жителів західних регіонів, а головне — не є дискредитованою участю в реальній політиці на найвищому рівні.

Те, що на цих виборах була низька явка, свідчить про розчарування людей у політиці в цілому. Невиправдані очікування 2005—2010 років, а тепер уже настала черга розчаруватися прибічникам Партії регіонів і політичних сил, представлених у правлячій парламентській більшості. Ми бачимо падіння рейтингу ПР і особисто Президента. Загалом, ми спостерігаємо те, що громадяни дистанціюються від політики, а рівень недовіри до політичних партій, представників органів влади як був на надзвичайно високому рівні, так і залишається. Якби влада дотримувалася європейських традицій, вона б мала вивчити, а чому на виборчі дільниці прийшло менше громадян, а ті, хто прийшов, у великій кількості проголосували проти всіх. Але, з іншого боку, тут виникає спокуса для влади заохочувати такі тенденції.

Головною несподіванкою цих виборів стало те, наскільки швидко громадяни центральних і частково західних регіонів підлаштувалися під цю владу, різко ставши симпатиками Партії регіонів. Висновок? Або ціннісних позицій не було, а був чистий прагматизм, або вони перебувають у далекій глибині особистості.

Тетяна КОНОНЧУК, експерт Українського незалежного центру політичних досліджень:

— На мою думку, про загальнодержавне значення регіональних виборів, що відбулися недавно, можна говорити в тому сенсі, що проведення місцевих виборів на партійній основі допоможе партіям більшою мірою укорінитися в суспільстві. Чому? Бо хай як вони критично ставляться до самої ідеї організації органів місцевого самоврядування саме за партійною ознакою, для самих партій такий принцип піде на користь. Щоправда, лише в тому випадку, якщо вони зможуть скористатися корисними для себе умовами. Чи зможуть? Це вже інше питання. Виборець також побачить, якою буде тактика «нових» партій (таких, скажімо, як «Фронт змін», «Свобода») в місцевих радах. Якщо стане очевидно, що в якихось питаннях ці партії підтримують регіональну більшість, звичайно ж, довіра до них зменшуватиметься. Проте якщо ПР із деяким рівнем успіху зможе реалізувати свої ініціативи (аби не погіршувався добробут людей, аби не придушувалися права громадян) навіть у випадку співробітництва нових партій із регіональною більшістю, вони й надалі зможуть отримувати підтримку суспільства. Я б сказала, що визначальною для багатьох виборців і надалі буде політика, яка формується партіями у Верховній Раді.

У цілому ж, я не казала б про якийсь особливий консерватизм українського виборця. Електоральне посилення на цих виборах нових партій, а також повернення з небуття багатьох партій, про які ми й не чули, свідчать не про консерватизм виборця, а навпаки — про готовність іти за лідерами певної ідеї, за політичними та громадськими діячами. Тому, на мою думку, так само, як ми говоримо про консерватизм, ми можемо говорити й про готовність виборця до змін. І успіх нових політичних партій, я вважаю, був досягнутий завдяки не консервативному порядку, а проактивному, такому, що вимагає змін. Безумовно, Партія регіонів продемонструвала приріст свого потенціалу, проте ні для кого не таємниця, що цей приріст сформований за рахунок адміністративного впливу й одномандатників. Про консервативність, гадаю, говорити немає підстав. Якби була консервативність, то, швидше за все, виборець пішов би за відомими партіями, які, на жаль для них, втратили на цих виборах.

ДО РЕЧІ

Переважна більшість українців (76%) і росіян (84%) вважає себе патріотами. Про це свідчать оприлюднені вчора дані опитувань, проведених соціологічною групою «Рейтинг» (в Україні) та Всеросійським центром досліджень громадської думки (у Росії).

У нашій країні назвали себе патріотами в першу чергу жителі центру, півночі та заходу. В Росії — москвичі й петербуржці. Лише кожен десятий зізнався в тому, що не відчуває патріотизму до своєї країни. У РФ це переважно жителі малих міст, в Україні — жителі Донбасу.

При цьому жителі українських міст менш патріотичні, ніж жителі українських сел. Як в Україні, так і в Росії менше почувається патріотами молодь, разом із тим найбільш патріотичні — люди старшого віку.

Головним приводом для гордості за країну для українців є місце, де вони народилися й виросли (33%), а також земля, на якій вони живуть (31%). Більшість опитаних росіян головним приводом для гордості за свою країну назвали її історичне минуле (47%). Серед українців таких виявилося удвічі менше (25%).

В уявленні 45% українців і 48% росіян справжній патріотизм проявляється в повазі до традицій. Для 46% росіян і для 36% українців — у зміцненні сім’ї та вихованні дітей. Для 22% наших співвітчизників і лише 14% росіян патріотизм проявляється в голосуванні на виборах за патріотичні партії й політиків, для 18% жителів України і 9% росіян — в участі в патріотичних організаціях, для 14% українців і 10% росіян — в конструктивній критиці недоліків у своїй країні.

13% росіян і 9% українців вважають, що справжній патріотизм проявляється в розмовах і бесідах зі знайомими на патріотичні теми. Крім того, 29% українців і 26% росіян вбачають прояв справжнього патріотизму в роботі з повною віддачею за своєю спеціальністю, 22% українців і 19% росіян — у святкуванні історичних подій.

Дослідження були проведені соціологічною групою «Рейтинг» (Україна) у вересні 2010 року (опитано 2000 респондентів, погрішність не перевищує 3%) і ВЦДГД (Росія) в червні 2010 року (опитано 1600 респондентів, погрішність не перевищує 3,4%).