«Паризький красень, богеміст ще й маляр»

У вересневі дні 1901 року в містечку з давніми козацькими традиціями Новомосковську на Катеринославщині (нині Дніпропетровська обл.) народився майбутній живописець Микола Глущенко. Після навчання в малювальному класі Комерційного училища в м. Юзівці (тепер Донецьк) 1918 року у час складних революційних перипетій в Україні, він вступає до українського війська і навіть не встигнувши повоювати потрапляє до табору військовополонених у Польщі, звідки наприкінці 1919 року «без документів і будь-яких засобів до існування» вісімнадцятилітній Микола Глущенко потрапляє до Німеччини.

І незабаром стає учнем приватної берлінської художньої школи Ганса Балушека, де знайомиться з творчістю німецьких художників-експресіоністів К. Кольвіц та А. Менцеля. Наступним щаблем стають заняття у приватній школі професора Артура Кампфа, де Глущенко знайомиться з працівником Генерального консульства УРСР у Берліні, майбутнім кінорежисером Олександром Довженком.

1921 року молодий художник успішно складає іспити до Берлінської Академії образотворчого мистецтва й разом із земляком із Херсонщини Іваном Бабієм розпочинає навчання в майстерні професора графіки Вольфсфельда. Захоплення творчістю А. Цорна позначилося на портреті О. Довженка (1922), а вплив майстрів італійського та нідерландського Відродження відобразилося на «Жіночому портреті» та «Автопортреті» 1923 року.

Німецька критика, рецензуючи портрети Глущенка, що експонувалися на виставці в берлінській галереї «Каспер» в травні 1924 року, відзначала, що «перше враження, нібито ви потрапили у відділ старого італійського живопису якого-небудь музею, у часи кватроченто», а  «його портрети і з технічного, і з художнього боку яскраво показують, що це значний талант з великим інтелектуально-естетичним комплексом».

Успіх митця дав йому змогу разом із І. Бабієм  та європейськими митцями-авангардистами О. Діксом, Г. Гроссом, Дж. Северіні взяти участь у загальнонімецькій виставці «Нова речевість» у музеї Мангейма 1925 року. «Сам факт, — писала мистецтвознавець В. Сусак, — що вчорашніх випускників, не німців, включили до складу такої виставки, засвідчує визнання їхнього таланту».

«АВТОПОРТРЕТ ІЗ КВІТКОЮ», 1923 р.

«Після жебрацького Берліна, який гнітить кладовищенською тишею, Париж приголомшує», — так словами В. Маяковського можна описати враження молодого Глущенка 1925 року від Мекки європейського авангарду — від імпресіонізму до дадаїзму — десятки різних шкіл і стилевих напрямів!

Париж непросто здивувати. І все ж постать Миколи Глущенка не губиться в стихійному мистецькому натовпі — його твори експонуються в залах «Осіннього салону», «Салону незалежних», галереї Тьюїльйрі.

1928 року в Парижі видали альбом літографій М. Глущенка «12 ню» з зображеннями дванадцяти оголених моделей. Французький критик Ф. Фельс, порівнюючи жіночі образи молодого українського майстра з творами А. де Тулуз-Лотрека, писав: «Жінки Лотрека мають завжди присмак бульвару і кабаре. Жінки Глущенка є просто милими подругами, що запрошують до задоволення».

Водночас «паризький красень, богеміст ще й маляр» Глущенко (як характеризував його мистецький критик В. Ласовський) працював головним художником торговельно-промислових виставок СРСР за кордоном, оформляв радянські відділи на виставках у Ліоні, Брюсселі, Мілані, Парижі, Марселі.

На початку 1930-х років художник створює галерею портретів французьких політичних та літературно-мистецьких діячів «прогресивного спрямування» — «друзів СРСР» А. Барбюса, Р. Ролана, П. Сіньяка, В. Маргеріта та інших, що вирізняються тонкою психологічною характеристикою образів.

Помітним явищем європейського мистецького життя стали персональні виставки М. Глущенка у Римі, Стокгольмі, Празі, Бухаресті, Львові.  1933 — 1934 роках вийшли друком монографії про творчість мистця — А. Пулея в Парижі, П. Ковжуна та Св. Гординського у Львові. 

Під впливом «комуністичних ідей» М. Глущенко 1936 р. переїжджає на стале проживання до Москви. Однак не все стає зрозумілим художнику в мистецтві пануючого соцреалізму. Й своєрідною віддушиною стають щорічні  творчі відрядження в Україну — так постають поетичні пейзажі «Дніпро біля Канева», «Київ. Берег Дніпра», «Вид на Дніпро з Володимирської гірки».

1944 року, після визволення України, художник переїздить до Києва. Віддаючи перевагу пейзажу, зокрема в техніці акварелі та монотипії, створив серію ліричних образів рідного краю — «Березень на Дніпрі» (1947), «Київська осінь» (1950), «Піски одягаються лісом» (1950), «Відлига» (1956), «Весна на перевалі. Карпати» (1957).

У середині 1960-х років відбувається раптовий, водночас творчо переосмислений, переворот у мистецьких концепціях художника: широкий енергійний мазок, локальні спалахи чистих барв, буяння енергії у дзвінких, несподіваних композиціях, підвищена декоративність живопису. Тим й вирізняються  полотна-пейзажі  «Трипілля» (1967), «Травневий цвіт» (1971), натюрморти «Квіти у глечиках» (1971), «Квіти» (1971), «Блакитний натюрморт» (1971), жіночі акти «Оголена» (1971), «Модель з альбомом» (1971), «Біля дзеркала» (1971).  За значні досягнення в жанрі українського живопису Миколу Глущенка було удостоєно звання лауреата Державної премії України ім. Т. Шевченка 1972 року.

Й водночас зауважує: «Найкраща моя картина ще не створена. Я шукаю ту жар-птицю, яка не дається до рук». Ці слова художник щиро сказав на відкритті персональної ретроспективної виставки. Однак не судилося — 31 жовтня 1977 року мистця не стало. Похований на Байковому кладовищі у Києві.

Фоторепродукції картин надано автором