«Я намагаюся зафіксувати позачасові реалії»

Влітку торік документальний фотограф із міста Вальпараїсо Ніколас Валь (Nicolas Val) несподівано вирушив до Авдіївки з гуманітарною місією. У цю поїздку його запросила Сандра Бріонс з ICW Latina — організації жінок, які живуть з ВІЛ. Сам Ніколас раніше понад вісім років співпрацював із цією організацією. Фотограф, який до цього мало знав про Україну, зокрема про війну на Донбасі, швидко погодився. Місія полягала у волонтерстві у невеликій місцевій церкві, дослідженні, як організація може допомогти жінкам з ВІЛ, що живуть у зоні військових дій, просвітницькій роботі. Ніколас допомагав волонтерам і збирав матеріали для кількох своїх проектів. Хоча «збирав» звучить надто формально — фотограф намагався стати своїм у місті, щоб дати погляд на його життя зсередини, а не через оптику туриста чи журналіста. Як цього досягав і чому планує повертатися до Авдіївки знов, Ніколас Валь розповів «Дню».

«СПОЧАТКУ Я ЗНІМАВ ЯК ТУРИСТ, ЯКИЙ ГУЛЯЄ ВОЮЮЧИМ МІСТОМ»

— Ніколас, у вашому інтерв’ю читала, що ви поїхали до Авдіївки спонтанно, з гуманітарною місією. Що стало головною причиною, щоб погодитися податися туди?

— Справді, я планував робити дослідження та фотопроект у Центральній Америці, але отримав повідомлення від приятельки, яка працювала зі мною в організації для ВІЛ-позитивних жінок у Чилі. Вона розповіла мені про конфлікт у Східній Україні й запитала, чи хочу я поїхати туди з нею, щоб допомогти. Також вона сказала, що у мене буде можливість займатися своєю роботою. Я обмірковував це десять хвилин, скасував свій проект у Центральній Америці і відповів: «Так, давай зробимо це».

Але головна причина, чому я погодився, полягала в тому, щоб продовжувати розповідати історії своїми зображеннями і намагатися трохи допомогти ними світу.

— Наскільки важко було знайти спільну мову з жителями Авдіївки? Адже ви живете у зовсім іншій культурі, реальності, також існує мовний бар’єр.

— Культурні зіткнення завжди цікаві, думаю, вони дають поштовх, щоб розпочати новий проект, адже доводиться реконструювати себе і шукати й мислити в різних напрямках, намагаючись пристосуватися до нової культури. Гадаю, єдиним бар’єром був мовний, але з часом і він почав руйнуватися. Людей, які намагалися вчити мене, я вважаю дуже приємними і терплячими. Тепер я можу трохи говорити російською, висловити свою думку.

— Як ви поєднували волонтерство і роботу з фотопроектом?

— Завдяки допомозі, яку ми надали жителям Авдіївки, мені вдалося наблизитися до нового світу, до якого, думаю, наодинці я ніколи не зміг би увійти. Наприклад, ми приносили їжу людям, які не можуть готувати або виходити з дому через різні причини, пов’язані з війною. Завдяки цьому я зміг відчути і побачити багато реалій та історій, які допомагають мені зрозуміти війни, що тривають у цьому суспільстві, яке живе під звуки війни 24/7. Я кажу про ментальні війни, які спричиняють таку ситуацію більше, ніж соціальна та політична війна. Коли я зрозумів це, то почав робити свої фотографії. А спочатку я знімав як турист, який гуляє воюючим містом, нічого не розуміючи.

— Чи підтримуєте зв’язки з жителями Авдіївки зараз?

— Практично постійно. Це місце я продовжу відвідувати тривалий час. Я познайомився там із дуже гарними родинами, у мене є задуми по багатьох проектах. 

«СТАТИ НЕВИДИМИМ В АВДІЇВЦІ — НЕЛЕГКЕ ЗАВДАННЯ»

— Знаю, що ви хочете зробити фотокнижку про Авдіївку та проект із портретами її жителів. Вже розробляли концепцію книжки?

— Зараз я у процесі її створення. Фотокнижка буде далекою від військового світу, а також від насильства та війни, ідея — передати енергію щоденного життя на сході України та перемістити читача від зображень до місця дії. Нині я шукаю кошти на реалізацію цього проекту.

— Ніколас, ви зазначали, що не хочете показувати страждання чи смерть. Що ви хочете висловити цим проектом?

— Це особистий проект, який є спробою зануритися у повсякденне життя міста в зоні війни. Завдяки фотографічним вправам зі швидкої та інтуїтивної зйомки я намагаюся зафіксувати позачасові реалії, в яких живуть люди в Авдіївці останні чотири роки. Ці реалії зумовлені непевністю, через яку люди проходять щодня, оскільки не знають, що станеться далі або коли це закінчиться. Через ці вправи я потрапляю до спільноти як один із її членів, без наміру сприйматися як турист, журналіст чи хтось чужий.

Стати невидимим у цьому місті — нелегке завдання, але треба робити це, щоб документувати зсередини сум’яття у повсякденному житті. Відтак я намагаюсь винаходити себе з кожним новим досвідом, розмовою чи чимось побаченим, що допомагає мені робити спроби розповісти цю історію без явного насильства, бомб і журналістської оптики.

«У ЧИЛІ ТА ЗАГАЛОМ У СВІТІ ЛЮДИ НЕ ЗНАЮТЬ ПРО ТЕ, ЩО ВІДБУВАЄТЬСЯ У СХІДНІЙ УКРАЇНІ»

— Ви плануєте показувати цей проект у Чилі? Де ви хочете його представити?

— У цей момент я живу в Німеччині і хочу показати цей проект в Україні та Європі загалом, а в Чилі — поки ні. Наразі я у процесі планування того, щоб показати проект у деяких місцях також.

— Взагалі що у Чилі знають про ситуацію в Україні?

— У Чилі та загалом у світі люди, яким я розповідаю про ситуацію в Україні, нічого не знають про те, що там відбувається. Серед них — і люди з України. 

Загалом у Чилі люди не дуже знають про цю ситуацію. Коли я розповідаю про свій проект, вони думають, що це про Крим або революцію на Майдані, але вони не знають, що відбувається у східній Україні.

— Наприкінці 2017 року ви розповідали про плани відвідати Авдіївку знову на початку 2018-го. Вам вдалося це зробити?

— Так, я повернувся з моєї останньої поїздки до Авдіївки місяць тому. Там я провів два місяці, спілкуючись з місцевими жителями, зараз    — моїми друзями. Я хочу повернутися туди наступної зими, хочу зробити там більше проектів, про які поки не розповідатиму. Бо, знаєте, якщо ви багато говорите про свої задуми, вони не втілюються. Взагалі у мене є ідеї та реальні проекти на майбутнє, пов’язані з дітьми.

«МЕНЕ ЦІКАВИТЬ ПОВСЯКДЕННЕ ЖИТТЯ»

— Які теми вам взагалі цікаві? У яких країнах ви працювали?

— Переважно мене цікавить повсякденне життя. Те, що відбувається у вас перед очима день за днем, захоплює, і не треба долати багато кілометрів, щоб знайти цікаві світи. Зараз я працюю з проектом про околиці мого району в Берліні.

Минулого року я завершив свою першу книжку, також пов’язану з повсякденним життям міста, в якому мешкав у Чилі.

— Ми живемо в шаленому вирі потоків зображень в інтернеті й на вулиці. На ваш погляд, якими сьогодні є важливість і сила фотографії?

— Справді, ми живемо у час, коли зображення оточують нас усюди. Сьогодні гарні картинки для мене на другому плані, не так важливі. Цікавіше побачити фотографію і запитати себе про багато речей, поцікавитися, хто її зробив і чому він обрав цю сцену, а ти, побачивши її, припиняєш дивитися все більше і більше фотографій. У цьому для мене сила фотографії. І краще, коли ви бачите більше одного зображення, щоб глибше зрозуміти історію, перенестися в іншу реальність.