Учні за Вчителя

Синя зала Будинку кіно не вмістила всіх бажаючих побачити дипломні роботи молодих режисерів — цьогорічних випускників Національного університету театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого. Не знайшовши вільних місць, люди залишалися стояти, щоб подивитись усі п’ять короткометражних фільмів — «Політ» Владислави Чекмарьової, «Кров» Ірини Правило, «Тризуб Нептуна» Івана Канівця, «На службі режиму. Ріфеншталь» та «Дурочка» Ірини Громозди.

Представлені стрічки показали, що молоде покоління українських режисерів — люди з цікавим, глибоким світоглядом і нестандартними підходами. «Таке враження, що формується нове покоління українського кінематографу, з’являється почерк», — стверджує ведучий радіо «Культура» Василь ШАНДРО.

Ігровий фільм «Дурочка» — це екранізація оповідання Антона Чехова «Хористка». «На службі режиму. Лені Ріфеншталь» — документальна історія про режисера всесвітньо відомих фільмів «Тріумф волі» та «Олімпія», створених на замовлення Адольфа Гітлера.

— Багато людей — архітектори, диригенти, які працювали на агітку Гітлера, пройшовши процес денацифікації, повернулися до своєї роботи. Натомість Лені Ріфеншталь 53 роки «несла свій хрест». Їй було заборонено знімати кіно, коли вона виходила на вулицю, її закидали камінням. Суспільство переклало на неї свою вину. Ми досі не вивчаємо її роботи у навчальній програмі, тому що вона під забороною. Але з точки зору режисури Лені Ріфеншталь — геній. У своєму фільмі я хочу показати, що не можна все сприймати однобічно, — розповідає Ірина ГРОМОЗДА. Водночас фільм «На службі режиму. Ріфеншталь» не включив у свою програму жоден український фестиваль. На одному з них відповіли, що фестиваль транслюватиметься на українському каналі, а тому «вони не хочуть сваритися з Путіним». Можливо, причина такої відмови в тому, що у стрічці є виразні паралелі з російською дійсністю, зокрема творчістю Нікіти Міхалкова.

Стрічка «Політ» Владислави Чекмарьової — це історія людських взаємин під час створення вистави «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша на курсі телережисерів — цьогорічних випускників Інституту екранних мистецтв. Після перегляду глядачі відзначили, що сучасна інтерпретація твору дуже талановита і змушує іншими очима подивитися на творчість Куліша. Фільм «Політ» присвячений пам’яті вчителя курсу, режисера, народного артиста України Миколи Мерзлікіна, адже цьогорічні випускники Інституту були його останніми учнями. До речі, на показі був присутній син режисера Михайло Мерзлікін. У коментарі «Дню» він зазначив, що у душах, серцях і, напевно, у творчому малюнку молоді режисери продовжують майстерність Миколи Мерзлікіна: «Необхідно, щоб таке мистецтво існувало. У наш час все настільки зубожіле, примітивне, що якщо не буде цього стрижня, загубиться все. Ці паростки, безумовно, дадуть свої плоди. Головне, що їх побачили і почули в Україні. І, безумовно, треба віддати належне Василю Вітру і Віталію Савчуку, які після батька навчали його учнів».

Ігрове кіно Ірини Правило «Кров» є, можна сказати, ексклюзивом. За весь час існування Інституту екранних мистецтв це перший міжнародний проект. Екранізація автобіографічного оповідання грузинського письменника Нодара Думбадзе — історія 11-річного хлопчика, який після смерті батьків постав перед вибором, із ким йому жити — батьком тата чи мамою мами, — викликала бурхливі емоції у глядачів. До речі, на показі були присутні родичі письменника і представники Посольства Грузії в Україні.

— У нашій країні фільм передавали з рук у руки, — стверджує Георгій СІГУА, голова представництва торгово-промислової палати Грузії в Україні. — Настільки це грузинське кіно — і за внутрішньою ритмікою фільму, і за менталітетом, і за музичним супроводом, і за вдало підібраними кадрами! Якби мені сказали, що цей фільм знімав досвідчений режисер, я б повірив. Робота пророблена фантастична. Я знаю, наскільки важко, якщо не неможливо, для студента зняти фільм у Грузії. Уявіть: кілька разів разом із оператором привезти техніку, працювати в абсолютно незнайомому середовищі, з непрофесійними акторами — звичайними сільськими людьми, які перед камерою зазвичай не можуть сказати й двох слів. Талант і школа цієї дівчини надзвичайно серйозні. Для мене було важливо, що в Україні ця школа не вмерла і продовжує свої традиції. Я щасливий, що в українського кіно є таке майбутнє.

Повторний показ фільму «Кров» відбудеться 22 грудня у Посольстві Грузії в Україні. До речі, Ірина Правило планує зняти ще два фільми за мотивами творів письменників різних країн, зокрема Степана Васильченка «Мужицький ангел», й об’єднати всі три стрічки у повнометражний цикл.

— Сьогодні здебільшого знімають кіно про дитячі проблеми, а не про те, якими чистими й добрими є діти. Натомість такі роботи, як «Кров», відкривають серця. А це важливе завдання кінематографу. Я сподіваюся, що перший фільм підштовхне людей згуртовуватися навколо українського кіно. Тому що у нашій справі важливо гуртуватися. Незважаючи на труднощі, надія є, треба працювати і доводити все до кінця, — вважає Ірина ПРАВИЛО.

Про документальну стрічку «Тризуб Нептуна» Івана Канівця «День» писав після її прем’єри у київській обсерваторії. Нагадаємо, що це документальний фільм про те, як українські моряки у Севастополі під час визвольних змагань 1917—1919 років спромоглися власними силами створити український флот на Чорному морі. Надалі Іван КАНІВЕЦЬ планує створювати як документальні, так й ігрові фільми:

— Зараз я веду переговори щодо екранізації спогадів генерала Всеволода Петріва. Він брав участь в українізації царської армії, у створенні українського національного полку, був військовим міністром УНР, особисто знав усіх діячів української революції й залишив дуже цікаві спогади. Також я хотів би приділити увагу сучасному флоту. У 1996 році наш флот провів перші оперативно-тактичні змагання. Це була важлива подія, тому що вона допомогла українським дипломатам зайняти більш жорстку позицію в територіальних питаннях навколо острова Зміїний, коси Тузла. Для того щоб провести ці навчання, українські моряки за власний кошт купували паливо та запчастини до кораблів. До речі, у попередньому фільмі я використовував комп’ютерні технології, які в Україні не відомі. Не тому, що надто складні, просто люди звикли працювати за сталими схемами і не намагаються вигадати щось нове. У кращому випадку копіюють голівудські елементи. Тому якщо повертатися до питання бюджету, режисер, який добре володіє комп’ютерними технологіями, працює з оператором, розуміється на комп’ютерних спецефектах, має більше шансів написати сценарій, який можна втиснути у виправданий бюджет. З огляду на ситуацію в українському кінематографі, розуміння цих речей важливе.

Також вже давно виношую ідею зняти фільм про українську нечисту силу. Мені видається, що світ української нечистої сили дуже цікавий — на відміну від західної нечистої сили, яку ми бачимо в романах Толкієна, вона більш гумористична, артистична. Але чомусь продюсери кажуть: давайте ми будемо робити те саме, тільки для Росії. Скоріше за все реалізовувати ідеї доведеться в такому порядку, в якому вдасться знайти фінансування. З одного боку, складно, тому що немає схеми, за якою бізнесу було б цікаво з нами співпрацювати. Я думаю, що це не просто так. Щоб бути режисером в Україні, треба, якщо образно, на життя дивитися в рожевих окулярах. Звичайно, проблем багато, але якщо ми не зробимо українського кіно, то хто для нас буде його робити?

Про те, що в країні чекають на справжнє українське кіно, «День» писав ще півроку тому, коли у квітні відбулася прем’єра документального фільму «Богдан Хмельницький» режисера Василя Вітра — викладача Інституту екранних мистецтв, наставника і старшого колеги молодих режисерів. Вочевидь, це поволі починають розуміти і на телебаченні. Після Різдва , як повідомив Василь Вітер, презентовані у Будинку кіно документальні фільми покаже «5 канал», усі стрічки можна буде подивитися на каналі «Культура». А режисер Андрій БЕНКЕНДОРФ у коментарі «Дню» запевнив, що транслюватиме роботи молодих режисерів і Перший Національний: «Перший канал робить програму з найкращими студентськими фільмами, у рамках якої будуть показані й ці стрічки. Такі картини — це хороше, якісне кіно». Фільми молодих режисерів із Інституту екранних мистецтв можна побачити в проекті Першого Національного «Телеакадемія», який виходить щодня близько 14.00. До речі, проект співпрацює з Національним університетом театру, кіно і телебачення та є дискусійним майданчиком, де можна обговорити представлені стрічки та обрати найкращі.

Те, що фільми випускників української кіномайстерні транслюватимуться на телебаченні для масового глядача, — свого роду прорив у національному кінематографі. Адже передчасно дискутувати про те, чи є українське кіно, якщо його немає в інформаційному просторі країни. Як зазначила Ірина Правило, українському кінематографу бракує масовості виробництва — лише коли в країні виробляється багато різних фільмів, спрямованих на різного глядача, можуть з’явитися нові українські шедеври.

Про наявні проблеми — відсутність державної підтримки, нерозуміння потреби інвестувати у власний кінематограф із боку бізнесу — йшлося і під час прес-конференції, яка передувала показу фільмів, тим більше, що частина представлених робіт відзнята коштом самих випускників. Але головне, що про всі труднощі молоді режисери згадували без трагізму чи приреченості. Тому презентація фільмів, окрім того, що мала на меті привернути увагу до проблем українського кінематографа, несла в собі ще декілька смислів. По-перше, як зазначив Василь Вітер, це прагнення спростувати поширену думку, що українське кіно — неповноцінне. Водночас — це своєрідний підсумок роботи Інституту екранних мистецтв, якому наступного року виповнюється п’ятдесят.

— Ми хочемо переконати глядача, що в нас є професійні українські митці. Те, що вони талановиті, в мене немає сумніву. Моя справа була навчити їх професії й не зробити схожими на мене, Віталя Савчука чи Миколу Мерзлікіна, залишити їхнє світовідчуття, погляд, не поламати їхнє художнє мислення. Тому сьогодні вони й показали такі різні роботи, на межі нових жанрів. Фільм Івана Канівця взагалі зроблений на основі таких технологій, які в нашому університеті не викладаються і в Україні не використовуються. Тобто іде пошук на рівні майстерні й викликів часу, — зазначає Василь ВІТЕР. — Але Україна потребує відлагодженої кіноіндустрії. Ця індустрія у нас скоро повинна з’явитися. Ми маємо йти в ногу з сучасним світом. Якраз такі молоді люди готові до цього.