«Написав роман «Троль», бо сам був жертвою тролінгу»

Один із найвизначніших письменників молодого покоління словацької літератури, сформованого після 1989 року, відомий інтелектуал, публіцист Міхал ГВОРЕЦЬКИЙ є автором двох збірок оповідань — «Silny pocit cistoty» (1998) та «Lovci & zberaci» (2001), а також романів: «Posledny hit» (2003), «Plys» (2005), «Eskorta» (2007), «Trol» (2017), збірки фейлетонів «Pastiersky list» (2008). Гворецький одержував різні літературні нагороди та стипендії, серед яких — Literary Colloquium у Берліні, MuseumsQuartier у Відні, стипендія від Goethe-Institut у Мюнхені. Також брав участь у резиденції International Writing Program у США.

Щупальця російської пропаганди душать не тільки Україну, а й наших сусідів. Путінська пропаганда працює на повну силу, провокуючи різного штибу конфлікти, в тому числі міжнародні. В хід ідуть всі методи: створення пропагандистських ЗМІ, підрив авторитету суспільних лідерів, дискредитація діяльності громадських активістів, підкуп політичних діячів. Один із методів гібридної війни та засобів для розхитування човнів — тролінг — Міхал Гворецький майстерно описує у своїй книжці «Троль». Це антиутопічний роман, роман-застереження про небезпеку, яка чатує на нас, якщо до влади прийдуть ті, що породили цілі фабрики тролів. При написанні роману автор досліджував тролінгові центри. За словами Міхала Гворецького, свою антиутопію він задумував як фантастичний роман про майбутнє.

— У книжці «Троль» дуже багато ситуацій, наче взятих із реального життя. Це вони надихнули на написання роману-антиутопії?

— Першим поштовхом до написання цієї книжки став мій досвід. Бо сам був жертвою тролінгу. Я публічна людина у Словаччині, пишу для різноманітних часописів, беру участь у дискусіях на телебаченні. Почалося з того, що в мережі з’явилися мої фотографії (знаходили найгірші), під якими ставили фейкові цитати, приміром, що буцімто я радо вітаю мільйон емігрантів на Словаччині, та багато інших брехливих дурниць. І розганяли це інтернетом. У такий спосіб вони (тролінгові центри) намагаються знищити людей з іншим поглядом на речі, дискредитувати. Я спробував дослідити, як це все робиться, як функціонує, який має вплив. І це неможливо спинити! Ви можете спробувати спростувати ті брехні чи навіть написати, що ніколи не казали подібних речей, та у вас немає жодних шансів, вас просто знищать. Ви напишете один коментар, а вам у відповідь — сотню. Я усвідомив, що тролінг — вбивча річ. Тож роман «Троль» народився з мого власного досвіду, як це бути жертвою подібних маніпуляцій. Мета тролінгу — спровокувати конфлікт, поширити в суспільстві ненависть до тих чи інших речей, до когось конкретного чи до групи людей, нацькувати одне проти одного.

— На вашу думку, що має змінитися в суспільстві й у людях, аби можна було протистояти пропаганді та інформаційним маніпуляціям?

— Це найскладніше питання. Гадаю, люди повинні змінюватися передовсім у душах. Щодо суспільства загалом, то найголовнішим методом вважаю освіту. Освіта, освіта і ще раз освіта. Майбутні покоління повинні знати, як діє і впливає пропаганда та маніпуляції, повинні навчитися відрізняти правду від брехні. Мені здається, що декотрі просто не усвідомлюють, що читають брехню, що відвідують фейкові веб-сторінки, ковтають брехливі новини, навіть не відрізняючи їх. Люди починають вірити пропагандистським джерелам, коли в країні слабкі медіа, коли відсутні якісні ЗМІ або коли в останніх дуже малий тираж. Часом мені здається, що тим, хто читає брехні, байдуже, що ті новини — суцільна брехня.

МАЛЮНОК ВІКТОРА БОГОРАДА

Я дуже поважаю людей, котрі намагаються застерегти інших, щоби ті не вірили всьому, що написано, читали між рядками, щоби перевіряли джерела, дивилися, хто автор, щоби шукали релевантні лінки. Не варто відразу вірити тому, що бачите. Ми живемо в досить складному світі, де розуміння декотрих проблем, скажімо, конфлікту на Донбасі чи гібридної війни, є речами, які для більшості суспільства — фрустрованої, зневіреної, розлюченої, обдуреної, з малою зарплатнею, — є занадто складним. Важко заробляючи собі на життя, людина не має ані часу, ані здібностей, ані бажання перевіряти достовірність інформації...

— Ви говорите, що написали книжку «Троль», бо вірите в те, що література може спонукати до критичного мислення.

— Може. Звісно ж, це не гарантовано. Але це один із гарних способів спонукати людей до роздумів за допомогою оповідань, розповідей. Знаю, як висвітлити ті чи інші події не журналістськими способами, без публіцистики чи репортажів. Сила літератури полягає в тому, що вона збуджує фантазію, уяву, може показати людям, що з нами може статися і що нам загрожує.

— Але люди дедалі менше читають книжки й дедалі більше сидять біля телевізорів.

— Така ситуація скрізь, у всіх країнах. Але коли бачу, скільки людей тут, на «Книжковому Арсеналі», яка зацікавленість, і скільки публікується книжок... Це свідчить про те, що люди таки читають! Потрібно мотивувати решту читати, допомогти їм «знайти шлях» до книжок. Звісно ж, я не живу в ілюзіях. Звісно ж, інтернет доступніший. Тому я пишу й для онлайн-видань, і у «Фейсбуці», «Твіттері». Намагаюся й такими способами привернути увагу до своїх книжок і до того, що пишу. Та людей, котрі читають, все ж таки чимало.

— Як ви гадаєте, у Словаччині присутня російська пропаганда та її агенти?

— Звісно ж, присутня! Це не є таємницею. Російське посольство визнає, що оплачує білбордові кампанії за вихід із НАТО, кампанії проти ЄС. Проплачують видання, зокрема часопис Zem&Vek, що відкрито поширює пропутінську пропаганду. Наприклад, вони викладають спільні світлини з російськими дипломатами в приміщенні посольства. Думаю, що це не є аж такою таємницею. Питання в тому, наскільки Росія впливає на наші політичні партії, скількох політиків, лідерів політичних партій та функціонерів їй вдалося купити. До речі, наш голова парламенту Андрей Данко та його Словацька національна партія — російські лакузи. Говорить те, що йому наказують. У нас багато таких політиків. Мушу визнати, що антиукраїнська пропаганда в нас дуже сильна й, на превеликий жаль, успішна. У нас це вже стало мейнстрімом. Є такий ресурс Hlavne sprбvy з мільйонною аудиторією, який щодня поширює тільки брехню, і це при тому, що публікуються безграмотні матеріали. У комуністичні часи хоча б матеріали були без граматичних помилок, дотримувались якогось рівня. (Сміється.)

ФОТО МІХАЛА ГВОРЕЦЬКОГО

Та попри все це, словаки раді, що є частиною Європейського Союзу.

Якщо повернутися до тролів, то найкомічнішим є ще й те, що «наші» пропутінські маніпулятори взагалі не знають Росії, її історії, не знають жодного російського письменника, ані самих росіян, анічогісінько! Вони люблять ілюзію, фантасмагорію, а не реальну країну чи росіян. Це величезна бульбашка. Раджу їм для початку з’їздити в Росію, спробувати там пожити, поїздити по тій країні, насамкінець, прочитати хоч одну російську книжку! Та їх це не цікавить, їм подобається те, що говорить Путін. Такий самий Віктор Орбан (прем’єр-міністр Угорщини. — Прим. І. П.). Диктатор нового зразка. Феноменально, та це перший диктатор у демократичній європейській країні, яка є членом ЄС. В Угорщині знищено суспільне мовлення. Створили такий собі острів, витворюють таку собі християнську демократію. А що це означає в їхньому розумінні? Це означає — жодних євреїв, ромів, геїв, лібералів. На щастя, у Словаччині краща ситуація. Не дозволимо, щоб і в нас зайшло так далеко, як в Угорщині чи Росії!

— Чи є в Словаччині люди, які не користуються взагалі соціальними мережами? В Україні починають свідомо відмовлятися від соцмереж.

— Важко сказати, поки що ні. Знаю, що такий рух набирає обертів у Німеччині, де люди масово відмовляються від «Фейсбуку» й не користуються соціальними мережами. Особливо після тих скандалів, пов’язаних із доступом до персональних даних. У Словаччині біда в тому, що наші власні медіа слабкі, а «Фейсбук» дуже популярний.

— Яким ви бачите суспільство майбутнього?

— Якщо будемо більше цінувати свободу, яку маємо, права, які собі вибороли, якщо будемо прагнути жити в демократичній країні й докладатимемо до цього зусилля, то й будемо таку мати. Бачу гарні перспективи. До того ж, ми живемо в дуже сприятливій частині світу. Проблема в тому, що зараз такий період, коли люди не цінують того, що мають. Виросло покоління, яке не знає, що таке війна, живе в добробуті, не цінує свободу. Для них свобода — це можливість подорожувати, фотографувати й викладати світлини в соціальних мережах, от і все. Для них це очевидність. Уже маємо приклад Угорщини. Бачимо, як легко все може змінитися. Я довго над цим роздумував. Мені здавалося, що це феномен Східної Європи, що це можливо тільки в країнах колишнього соцтабору: Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччині. Але, як з’ясувалося, імунітету до пропаганди не мають навіть демократичні країни, такі як Австрія та Німеччина. Складається враження, що люди потребують влади твердої руки, обмеження прав і свобод. Здавалося б, якщо люди живуть у добробуті, то й мають цінувати демократичні цінності. Та з’ясувалося, що ні. На жаль, зараз живемо в негативному медійному середовищі, яке ширить ті негативні емоції й живиться ними. Але я оптиміст. Ми всі маємо багато роботи — протистояти таким тенденціям, настроям та впливам.

— Ви й раніше бували в Україні, та в Києві вперше. Що вам тут подобається, а що шокувало?

— Маю визнати, що я зачарований цим містом. У Словаччині живемо таким собі турбокапіталізмом, люди поведені на безкінечному споживанні, купівлі, приворожені Заходом. А тут просто щось неймовірне... Офіційно Україна вважається бідною країною, у людей низькі зарплати, та цього не видно. Принаймні, не видно тут, у Києві. Також мене здивувала динаміка цього великого міста, цієї величезної столиці, її пульсації, розмаїта культура. Тут є Оперний театр і багато інших театрів, галерей, музеїв, взяти хоча б цей книжковий ярмарок — «Книжковий Арсенал». Так, я приємно вражений і водночас шокований. Я не очікував такого, мене це ошелешило.