Ми не шпигуни, шпигуни не ми

В останні дні минулого року «День» підводив підсумки https://day.kyiv.ua/uk/article/media/pro-mediamed-ta-mediadogot і склав короткий список з п’яти позитивних та п’яти негативних подій з точки зору впливу на майбутнє українського медіаринку та української журналістики.

У перелік негативів року увійшла розповідь про те, як спецслужби Росії та Білорусі воюють з українськими журналістами.

Йшлося, зокрема, про власного кореспондента «Укрінформу» у Франції Романа Сущенка, заарештованого у вересні 2016 року в Москві, куди він прибув з приватною поїздкою. Журналіста помістили в московське СІЗО «Лефортово» і висунули звинувачення в шпигунстві. У ФСБ РФ заявили, що Сущенко є співробітником Головного управління розвідки Міноборони України і полковником ГУР. В основу обвинувачення лягло твердження російських спецслужб про те, що кореспондент «Укрінформу», приїхавши до Москви, намагався дізнатися у «колишніх військових» РФ,  чи можливий «новий наступ «ДНР» на Маріуполь». Про це згодом написала газета «Коммерсантъ» із посиланням на власні джерела.

Адвокат Сущенка — Марк Фейгін — тоді повідомив журналістам, що на журналіста чинять психологічний тиск з метою добитися визнання вини. «Моєму підзахисному сказали: «Романе Володимировичу, вам треба добре подумати — ви «йдете» на 20 років або почнете співпрацювати зі слідством?» — розповів юрист. На думку Фейгіна, слідство намагається добитися визнання вини, щоб далі діяти за «схемою Шаройка».

«Схема Шаройка» — це визнання своєї вини (нехай вигаданої, неважливо) взамін на нібито помягшення покарання, була застосована до іншого працівника українського ЗМІ — власкора «UA: Українське радіо» в Білорусі Павла Шаройка. Його було затримано 25 жовтня 2017 року в Мінську і пред’явлено обвинувачення в шпигунстві. У КДБ Білорусі журналіста звинувачували у «створенні в республіці агентурної мережі».

Головне розвідувальне управління Міноборони України підтвердили, що Шаройко працював у відомстві на посаді глави прес-служби, але ще в 2009 році звільнився. Втім, сам журналіст, на відміну від Сущенка, майже відразу після затримання нібито зізнався, що «є співробітником розвідки і працює під прикриттям у званні полковника». Саме так, принаймні, стверджував КДБ Білорусі. Білоруські спецслужби також повідомили, що при затриманні у Шаройка нібито знайшли «копії розвідувальних повідомлень «Центру».

Розгляд справ Романа Сущенка та Павла Шаройка завершився в першій половині вже поточного, 2018 року. В обох випадках з негативним для України, української журналістики та персонально для двох громадян України результатом.

4 червня Московський міський суд виніс Роману Сущенку вирок у 12 років колонії суворого режиму за обвинуваченням у шпигунстві. Журналіст своєї провини не визнав.

Павла Шаройка в лютому 2018 року було засуджено білоруським судом на вісім років ув’язнення (мабуть, це і є те саме «пом’якшення покарання»).

Верховний суд Білорусі розглядав справу в закритому режимі, тому подробиці не відомі. Показова деталь — про сам вирок українська громадськість дізналася наприкінці травня завдяки заявам посла України в Білорусі Ігора Кизима та голови Комітету державної безпеки Білорусі Валерія Вакульчика. Тобто це відбулося через чотири місяця після відповідного рішення суду і за кілька днів до оголошення вироку Сущенку.

Тепер всі пишуть про відсутність належної реакції з боку світової спільноти, недостатні зусилля журналістських та правозахисних організацій по захисту бранців із журналістськими посвідченнями... Але, насамперед, хотілося б констатувати трошки інші речі, які, в принципі, давно були відомі, але зараз уже є очевидними та безперечними.

Перше. Силові структури, спецслужби Білорусі та Росії працюють як єдине ціле. З точки зору журналістської діяльності тут можна зробити небагато висновків, скоріше, це якось мають взяти до уваги вітчизняні спецслужби та дипломати. Наприклад, після вироку Шаройку зібрання контактної групи по Донбасу саме в Мінську виглядає, скажімо так, трохи дивно. Вже не кажучи про демонстративно приязні відносини українського та білоруського державного керівництва.

Друге. Абсолютно ясно, що оприлюднення подробиць по справі Шаройка напередодні суду по Сущенку було спеціальною інформаційною операцією, яка, в першу чергу, мала мотивувати Романа до визнання своєї вини. З другої — її завданням було пов’язати ці дві справи в публічному просторі і зробити Сущенка «колегою» Шаройка, який — і це, безумно, козир російсько-білоруських спецслужб — погодився вважати себе шпигуном.

Можна бути впевненим, що матеріали справ з «переконливими доказами» «розвідувальної діяльності» кореспондентів «Українського радіо» та «Укрінформу» надіслані в усі правозахисні та журналістські організації світу, в іноземні дипломатичні представництва в Москві та Мінську, а з деякими ключовими спікерами по темі проведена спеціальні роз’яснювальні бесіди. Всі доробки щодо проведення подібних спецоперацій СРСР часів холодної війни, про які ми знаємо тільки з кінофільмів, нинішня Російська Федерація та її союзники активно реалізують на практиці.

Здається, журналістська спільнота наразі не має чітких правил та інструкцій щодо того, як діяти, коли тебе звинуватять в шпигунстві всього лише за збір відомостей про поточний стан справ або за наявність т.зв. «джерел інформації». За великим рахунком, будь-якому кореспонденту, що працює в новинному ЗМІ, можуть висунути подібні звинувачення. І, очевидно, настав час розібратися, як журналістика має функціонувати в таких умовах. Саме цим було б доцільно зайнятися всім цим численним організаціям із захисту прав журналістів та свободи слова, а не тільки транслюванням обурення, яке, як демонструють справи Шаройка та Сущенка, Росії та її союзникам відверто «до лампочки».