Валерій Шевчук: Ліпше бути ніким, ніж рабом

З нагоди 70-річчя від дня народження видатного українського письменника та дослідника літератури Національний музей літератури України підготував експозицію, присвячену творчості Шевчука.

Твори Валерія Олександровича — своєрідні дослідження природи речей. Але центром досліджень письменника завжди залишається людина — чи то людина в замкненому просторі, чи то людина, яка мандрує широким світом у прагненні пізнання. Тематичний діапазон творів Валерія Шевчука широкий, але, зрештою, увесь він — добро і зло, життя і смерть, прекрасне й потворне — сходиться на людині, бо саме людина є мірилом усього. І які б мотиви не переважали у творах письменника — чи складні концепції медієвістичного світогляду, чи народно-поетична фантастика, уся сила таланту майстра звертається до єдиного — людини. А все, що навколо неї, є лише способи відтворення складного світу людської душі в її стосунках зі світом людей, із природою, з Богом і чортом.

Подібно до того, що, як вважає В.Шевчук, рідко в житті зустрічаються виключно лихі чи добрі люди, у творах його боротьба розгортається не між окремішнім абсолютним добром з одного боку та абсолютним злом з іншого, а між злом і добром, поєднаними в одному цілому. Такою найчастіше є внутрішня боротьба людини за власне «я».

Взагалі, існує необхідність саме внутрішнього сприйняття героїв. Не оболонка, яку ми носимо, а душа, що формується всередині — ось що є визначальним показником людської цінності для письменника. Проза Валерія Шевчука є прозою духу, прозою душі, в якій і відбуваються головні перипетії. Мабуть, треба прожити не одне життя, щоб розкрити усі грані людської екзистенції. Валерій Шевчук проживав їх героями своїх книг. Його творчість примушує кохати, ненавидіти, вірити, боротись і, головне, — жити, хотіти жити й відчувати.

Він автор книг: «Набережна 12», «Середохрестя», «Пізнаний і непізнаний Сфінкс», «Григорій Сковорода сучасними очима», «Вечір святої осені», «Книга історій», «Син Юди», «На полі смиренному», «Дім на горі», «Маленьке вечірнє інтермеццо», «Барви осіннього саду», «Три листки за вікном», «Камінна луна», «Птахи з невидимого острова», «Мисленне дерево», «Дзиѓар одвічний», «Панна квітів. Казка моїх дочок», «Стежка в траві. Житомирська сага», «У череві апокаліптичного звіра», «Юнаки з вогненої печі: записки стандартного чоловіка» та ін.

На виставці «Дню» вдалося поспілкуватися з паном Шевчуком, який дуже неохоче дає інтерв’ю, але для нашої газети зробив виключення. Письменник із недовірою дивиться на диктофон (свої твори пише не на комп’ютері, а на друкарській машинці), а почали ми розмову зі спогадів про дитинство письменника.

— Дитинство в мене було досить багате подіями і враженнями, — розказує Валерій Олександрович. — Малим весь час кудись ходив і постійно губився. А ще мене тоді називали брехунцем за буйну фантазію та вигадки.

— Саме буйна фантазія підштовхнула вас до літератури чи щось інше?

— Інтерес до літературної творчості виник спершу в мого старшого брата. Дитиною він часто хворів (мав ревматизм і уроджений порок серця), через що йому доводилося місяцями лежати в ліжку. Батько носив із бібліотеки книжки і то були дорослі книжки: він перечитав усього Е. Золя та О. Бальзака, потім докладно мені ті книжки переповідав. У сьомому класі, в апогеї своєї хвороби, брат написав повість із дитячого життя. Ми обговорювали разом із ним кожен епізод, визначали, що писати наступного дня, писав, правда тільки брат. У дев’ятому класі я захоплювався поезією Генріха Гейне. Спробував навіть писати вірші, які брат справедливо висміював, бо там не було ні ритму, ні образів — відверто кажучи, я не знав, як треба писати вірші. А вже в десятому класі я «пішов» у прозу. Написав оповідання про історію рідного краю — Житомира. Ось так починалися мої перші кроки в літературі.

— А кого б ви назвали вчителем свого життя? Григорія Сковороду чи Василя Чумака, який, за вашими словами, в юності справив на вас величезне враження?

— Я почав вивчати Сковороду з 18-річного віку, тому його вчення справило на подальшу мою творчість незабутнє враження. Що ж до Василя Чумака, його вірші мене просто потрясли — вразила молодеча проникливість, несподівані образи, свіжість, це була нестримна стихія слова, притому слова українського. Моїми вчителями були класики української літератури — Тарас Шевченко та Іван Франко... Вони навчили до останньої краплини віддавати свій талант і працю рідній землі — Україні.

— Ви називаєте себе бароковим письменником. Чи актуальний цей напрям нині для вашої творчості?

— Моїм першим захопленням, першою любов’ю була художня творчість, якій я віддав так само багато, а може ще й більше енергії, часу, вогню, поринання, як і науці — епохам ренесансу та бароко. Я належу до тих людей, які вживають барокові традиції, але в сучасному, модерновому освоєнні. Я хочу пізнати людину. Максимально, наскільки зможу. І радий, якщо інша людина зможе зробити те саме з моєю допомогою.

Дуже довго побутувала думка, що наша література бере свій початок від Григорія Сковороди. А що ж було до того? Чи це була культурно гола земля? Ці питання свого часу бентежили мою душу. До Сковороди в нашій літературі був величезний пласт на той час неоціненої культури, якій ім’я — українське бароко. Його ми бачимо в Софії Київський, у Києво-Печерській лаврі, на Подолі. І постає запитання — а звідки воно прийшло і що являє собою? Бароко не італійське, не польське, а саме українське — автентичне і водночас частина європейської культури. Я захопився цією літературною течією і почав із перекладів. Сьогодні маю цілу полицю наукових розвідок у досковородинську епоху — починаючи від українських билин і закінчуючи монографією, що присвячена Григорію Сковороді. Виявляється, що у тій давній літературі було все: високе і низьке мистецтво, дивовижна музика, поезія, дивоглядна архітектура, графіка (так звана київська школа графіки. — О.Р.). Усе те, чого в тоталітарні часи нас позбавили. Пригадую один знаковий випадок, який стався зі мною, коли я намагався видати книгу, присвячену поетам ХVІІ—ХVІІІ століть. Тоді один київський чиновник пояснив мені відмову від друку тим, що росіяни такого не знають. Мене завжди дивувало те, що ми чомусь завжди мали бути дурніші за росіян, а наше мистецтво — гірше за російське. Кожний підлеглий Росії народ відчув себе рабом. А які ж були багаті та своєрідні культури, приміром, Вірменії, Грузії, середньоазіатських народів! Крізь усе моє творче життя проходить і досі триває це безмежне захоплення течією бароко. Ось так потекла моя наукова та творча доріжка.

— Окрім літератури ви захоплюєтесь театром та кіно...

— Театр мене вабив ще з дитинства. Я сам — житомирянин. У місті в нас був старий театр, а поруч із ним висока червона вежа, на якій працювала моя мати. Театр був невеличкий, із маленьким фойє, а в дії тоді було по п’ять чи вісім картин, тому вже після першого антракту глядачі виходили на двір. І тоді ми з братом змішувалися з юрбою й безкоштовно потрапляли на вистави. Я полюбив театр. І якщо театр я шукав, то кіно мене саме знайшло. Проте я вирішив відійти від нього, навіть сценарій відмовився писати до своїх творів — це масовий вид мистецтва і він мені нецікавий.

— А як ставитеся до сучасних медіа?

— Сучасне телебачення — суцільний жах. Верх несмаку, верх вульгарності та антиукраїнськості.

— А до молодої гвардії сучасних письменників?

— Розумних голів немає. Є лишень творці текстів, немає великих письменників. Мені здавалося, що молоді почнуть творити серйозну літературу, а не лише епатаж — «блеснул соплей на солнце».

— Валерій Олександрович, чи продовжуєте ви зараз писати?

— І досі продовжую писати, проте вже не такі великі твори, схиляюсь більше до так званого малого роману. Головний мій інтерес — не прославити себе за допомогою літератури, завдяки мистецтву, щоб увічнити себе в позі холодного каменю.

— Ви людина не публічна — чому, із чим це пов’язано?

— Не люблю трибун і мікрофонів. Я відчуваю, що тоді мене неначе вкладають у футляр. Само слово «трибуна» нагадує сумну споруду. Вважаю, що серйозний письменник не може бути популярним.

— Ви маєте в своєму доробку понад сотню творів. Чи виникають труднощі з пошуком нових тем?

— Проблем із пошуком тем у мене не виникає, є проблеми з фінансуванням та друком творів.

— За останній час відбулася якась подія, що вразила до глибини душі?

— Нещодавно прочитав статтю в «Літературній Україні» про шістдесятників. Мені — людині, яка була в самій серцевині цього дійства, було дивно читати, що автор статті абсолютно не розуміє, що це був за період, не знає предмета своєї «розвідки». Тоді панував тоталітарний радянський режим, і єдино правильним напрямом у мистецтві був штучно створений соцреалізм. Це був час ідеологічного одурманення народу. Що ж зробили шістдесятники? Ми заперечили тоталітарну естетику, а натомість виступили на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Ми намагалися відродити, пробудити своїми творами та активною громадською діяльністю національну свідомість. Література ХХ століття — це панування модернізму, який мав дві форми прояву: ранній — це Стефаник, Чупринка, Хоткевич, Коцюбинський — орієнтувалися на висоту загальноєвропейських начал, основ; розвинений — Плужник, Підмогильний, Микола Куліш, Хвильовий, ранній Тичина, який перейшов у пізній модернізм. Усіх було вистріляно, а тих, хто лишився, перетворено на маріонеток. Шістдесятники вирішили повернутися до світових тенденцій модернізму, який був заснований на загальногуманістичних ідеях, на пізнанні, занурення в людину.

— Ви нині цікавитеся політикою?

— Вважаю, що письменник мусить мати дистанцію від політики. Інакше партійна заангажованість заважатиме його творчості.

— Ви пишете казки: хто спонукав до їхнього написання?

— На це мене надихнули мої доньки, які допомагали вигадувати сюжети, героїв. Ці казки написані для того, щоб дорослі читали їх дітям.

— Ви отримуєте насолоду від своєї праці?

— Праця тоді солодка, коли нею захоплений до глибини душі. Моя доля як митця не складалася безхмарно, але я ніколи на неї не нарікав. Ніколи не шукав слави для себе, а шукав слави для народу і нашої літератури. Кожен із нас — гість у цьому житті, але кожен у ньому, як уміє і як може, будує свій храм. Той храм і є душею нашою — чистим серцем. Усе минає, все зникає та нищиться, одна тільки любов вічна. Вона живильна сила нашого духу, вона спонука праці нашої та життя.

— Ви відчуваєте себе щасливою людиною?

— Я сковородист за духу, тому сповідую його філософію життя. Щастя не потрібно шукати, воно всередині кожної людини. Людина має себе збагнути і зрозуміти, безпомилково обрати ту справу, яка їй природжена, й віддатися їй — така людина вважається добротворною. Не закопати, а приростити і дати якесь світло у цей світ — оце і є щастя, і я щаслива людина.