Утопія на киті

Вчора у прокат вийшов фільм «Віддана» (режисерка — Христина СИВОЛАП) — повнометражна екранізація роману Софії АНДРУХОВИЧ «Фелікс Австрія».

Поза будь-яким сумнівом, цей текст, виданий 2014 року, став одним із найпомітніших літературних експериментів останніх років. Події роману розгортаються на межі століть, близько 1900 року, в місті Станіславів, фактично створеному авторкою наново. Живе, повне яскравих подробиць міське середовище — чи не найцікавіша сторона «Феліксу Австрії». Вихід фільму є чудовою нагодою, щоби запропонувати нашим читачам розмову з Софією про створений нею Станіславів і про те, наскільки він відрізняється від реально існуючого міста, яке колись мало таку саму назву.

***

— Софіє, чому ви вирішили оселити своїх героїв у цьому місті?

— Мені йшлося не лише про те, щоб розповісти історію, а й про спробу створити світ — виписати його так, щоб читач міг повірити в нього. Станіславів підходив для цього з багатьох причин: я народилась і виросла в цьому місті, а тому відчувала його інтуїтивно, водночас його історія, розташування, приналежність до різних імперій у різні часи, його мультикультурність створювали багатошаровість та багатовимірність. У ширшому сенсі Станіславів ніколи не був у центрі уваги: це невелике, спокійне, провінційне містечко — що також виявилось для мене дуже виправданим. Це не норовисте місто — воно піддається описові, дозволяє себе ліпити, це місто доброзичливе — воно співпрацює. Його натура перегукується з історією моїх героїв: зовні все гладко, добродушно і благопристойно, під поверхнею ж наростає напруженість, накопичуються таємниці, снуються незвичайні сюжети.

— Яку частку в побудові романного Станіславова складали вже реально існуючі образи, а яку — ваша уява?

— Це складно визначити точно, оскільки реальні образи одразу ж обростали вигаданими. Практично вся архітектура або збереглася донині, або точно існувала в 1900-х роках — я послуговувалась довідниками та історичними монографіями для її опису. Лише одна будівля — цілковито вигадана: вілла, яку Петро збудував для своєї дружини Аделі, — будівля зі скляною стелею і мармуровою статуєю біля димаря.

Реальними є назви крамниць, адреси різних закладів, установ, а більшість імен — імена справжніх людей, віднайдені в газетах. Я не писала про видатних історичних осіб, не враховуючи одну-дві згадки про Шептицького. Натомість більшість імен нічим не примітних візників, аптекарів, крамарів — це імена людей, які жили у Станіславові в 1900-х роках, займалися своїми справами, прославилися на кілька днів, потрапивши до місцевої газети, а потім просто зникли, розчинились у товщі часу. Страшенно зворушливо отак доторкатись до них, перешіптуватися з ними.

— Пам’ятаєте мить, коли місто вже набуло чітких обрисів?

— Це не був якийсь конкретний момент. Коли я тільки приступала до роботи, то просто тонула в безмірі інформації. Мені страшенно бракувало якогось підґрунтя, надійної основи, на яку я могла б спиратись. Було таке враження, ніби я бреду глухими болотами серед густого туману — невідомо, в який бік рухатися. Може, я трохи перебільшую. Пам’ятаю, як я почала з того, що ретельно описувала вулиці й площі, не оминаючи жодної деталі, промальовуючи всі ці «карнизи, пояски та сиґнатурки», на яких і в ті часи мало хто зосереджував увагу — навіщо вони могли здатися сучасному читачеві, взагалі було незрозуміло. Найбільше цих описів потребувала я — вони виконували роль того суходолу, на якому можна було селити людей. Це було схоже на медитацію. Описуючи форму і колір цегли, фактуру тканин, фасони спідньої білизни, в яку одягнута театральна публіка, я відчувала, як розсіюється туман, і сама починала вірити в реальність міста. Що ближче до середини роману, то менше уваги приділяється описам — бо місто вже існує, персонажі вже кохають і ревнують, їздять вулицями на роверах і дрожках, купують рибу на ринку. Мій досвід ілюструє відому літературознавчу закономірність: хронотоп сам по собі здатен диктувати сюжетні повороти, поведінку героїв. Будь-який опис місця тягне за собою розповідь. Сюжет виник у мене раніше. Коли ж вдалося звести докупи сюжет та місце, текст почав набувати форми.

— Отже, яким є простір Станіславова?

— Станіславів округлий, він має форму витягнутого еліпса, якщо дивитися з висоти пташиного лету, і спірально розкручується від площі Ринок з Ратушею в центрі. Ратуша облицьована білим мармуром і має напівсферичний купол. Це порівняно невисоке місто, поруч із кількаповерховими кам’яницями темніють старі сільські обійстя, яким вдалось урятуватися під час пожежі 1868 року. Тут є парки та сквери з фонтанами і майстерно вистриженими кущами, а є — городи і садки, є блискучі ошатні вітрини з товарами високої вартості, а є — нетрі, багнюка і купи сміття. І над усім стирчать шпилі, куполи і дахи різних храмів: церкви, синагоги, кірхи. Станіславів лежить між двома річками — Бистрицею Солотвинською та Бистрицею Надвірнянською, а ясної погожої днини вдалині можна розгледіти Чорногірський хребет.

— Що б ми побачили або відчули, якби опинилися там, припустімо, весняного ранку?

— Мабуть, звернули б увагу насамперед на щось для нас незвичне. Відчули б сильний аромат кінського гною. Почули б постукування кінських копит, свист батогів, прицмокування візників. Взагалі відчули би багато «сільських» запахів і звуків, адже в 1900-х Станіславів багато в чому залишався рустикальним. Оскільки каналізація в ті часи доволі часто виходила з ладу, нас огорнули б також пахощі нечистот і карболу. Проходячи повз вхідні двері кам’яниць, ми могли б зауважити запах гасу (нафти) — не так від ламп, як від сходів, які чистили в такий спосіб. Оскільки це весна, домішувались би приємніші запахи вологи та рослин, було б чути цвірінькання пташок. Візуально ми спостерегли б куди більше вільного простору, відстаней між будівлями, побачили б чимало дерев’яних низьких хат, багато з них критих ґонтом і соломою. Від пішоходів (панове в темному, пані в кремовому) пахло б тютюном та квітковими водами. А в повітрі витав би пряний дух дріжджів із спиртово-дріжджової фабрики Лібермана.

— Власне, про пішоходів. Хто там живе? Що це за люди, які їхні звички й характерні особливості?

— Оскільки Станіславів мультикультурний, строкатий, типового мешканця не так уже й легко виокремити. Може, основною характерною рисою є своєрідна невибагливість, здорове ставлення до амбіцій — кому важливо ці амбіції реалізовувати, подались туди, де для цього існує більше можливостей. Містяни цінують плинний хід життя, близькість до гірських курортів та природи — але водночас і можливість користуватися плодами науково-технічного прогресу й культури.

У Станіславові живуть представники польської шляхти, німецькі аристократи й німецькі переселенці-протестанти (скажімо, дуже відомою постаттю, яка вплинула на розвиток міста, був пастор Цьоклер), єврейські крамарі, підприємці й робітники різних національностей, трохи інтелігенції, серед якої українців не аж так багато, і селяни, серед яких українців було таки більше. Стосунки між різними верствами традиційно натягнуті: багаті зневажають бідних, бідні ненавидять багатих, панує нетерпимість між представниками різних вір і культур. Але механізм все одно працює, взаємодія відбувається, пристрасті часом вдається приборкати, хоча подеколи вони вибухають. Місто живе як єдиний організм.

— Важлива риса книги — мова. Як ви її створювали, з яких джерел брали?

— Я не брала слова звідкілясь спеціально. Ця мова виникла природним чином, коли з’явилась моя героїня і почала розповідати історію. Вона говорила мовою, знайомою мені з дитинства — так говорили старші жінки, прабабці, прадідусі. Я навіть не можу чітко відстежити цих людей — мова ніби просто була розлита в характерному для них світі, залишки якого можна ще розкопати на старих горищах, у старих помешканнях, де вбиральня містилась у вологій пивниці з низькими стелями, де пахло коренеплодами та грибком і куди доводилося спускатись незручними крученими сходами. На мову впливали творчість Івана Франка, Ольги Кобилянської, Ірини Вільде, путівники, довідники і газети того часу.

— Чи є у Станіславова риси подібності до міст, у яких ви бували? Що зближує його з сучасним Івано-Франківськом, а що — відрізняє?

— Мої порівняння не оригінальні: Станіславів чимось трохи схожий на Львів, чимось — на Краків. Зрештою, саме в Кракові я починала працювати над романом. Тільки Станіславів менший, спокійніший і м’якший, сонливий і досить неповороткий. Він не намагається бути якимось іншим, він природний. Мабуть, це зближує його з сучасним Івано-Франківськом. А відрізняє Станіславів від Франківська значна спотвореність останнього — крикливі вивіски, потворна реставрація, несмак. Це проблема багатьох українських міст.

— Чи змінилася реальність довкола вас після появи Станіславова?

— Так. Мабуть, мені вдалося відшукати чи створити всередині себе таке місце, куди немає потреби повертатись, бо воно завжди тут.

Відколи вийшов роман, відчутно змінився мій спосіб життя. Мені довелося багато в чому виховувати себе, вчитися більше бути назовні. Час став більш насиченим, пришвидшився темп, розширились обрії. Таке враження, що туман, про який я говорила на початку, продовжує розсіюватись і за межами Станіславова — навіть після того, як я поставила крапку в тексті.

— Буваєте у Станіславові нині?

— Буваю досить рідко, і це мене засмучує. Мої ритми збігаються з ритмами цього міста, я почуваю себе в ньому комфортно: воно якраз доволі повільне, щоб можна було встигнути багато зауважити, спостерегти й відрефлексувати, але при цьому свіже і не застояне. Воно змінюється, оновлюється й росте, добре відчуває свою ідентичність. Застійні явища існують, але існує і справжнє зацікавлення життям.

— Мені здалося, що місто у «Феліксі Австрії» — це утопія навиворіт, утопія, розміщена в минулому. Чи ви згодні з цим?

— Можна назвати це і ретро-утопією, і вправою у стилі. Можна підібрати багато епітетів. Це не зовсім утопія з огляду на те, що в романі я, власне, демонструю ілюзорність утопії, оманливість щастя. Це утопія, яка, зрештою, набиває оскомину сама собі.

— Тож чим є місто у «Феліксі Австрії»?

— Одним із персонажів. Таким островом, оброслим лісами, будівлями та людьми, які відходять покоління за поколінням, не здогадуючись, що живуть на велетенському сонному киті, який погойдується під хвилями, ловлячи сонячні промені й зазираючи у глибину вод.