Скромну чарівність соцреалізму

Про один такий спосіб некримінального роблення грошей я дізнався ще в 1990 році. Уявіть собі географічну карту України. На ній вказано точки... ні, не залягання скарбів — розташування великих міст. Їх у нашій країні близько 50. У кожному такому місті є декілька палаців культури, науково-дослідних інститутів, інших громадсько-виробничих будівель. У ті часи, коли без перебоїв діяли численні закупівельні комісії Міністерства культури, роботи номенклатурних художників придбавалися сотнями — їх треба було кудись дівати. Музеї всього вмістити ніяк не могли. Тому згідно з ленінським планом пропаганди і наочної агітації шедеври плодовитих вітчизняних живописців розміщувалися в залах, коридорах, кабінетах радянських держустанов. У такт лозунгу: «Мистецтво — в маси», вищезгадані приміщення прикрашалися не тільки картинами пропащого соцреалізму, але й пейзажами, натюрмортами таких класиків українського мистецтва як Трохименко, Шовкуненко, Лопухов, Пузирков, Глущенко, Шишко, Яблонська, Дерегус, Пламеницький. Згодом ці картини немовби вростали в стіни і на них вже не звертали ніякої особливої уваги.

Минули роки. Перебудова принесла й гіперінфляцію. Пам’ятаєте, коли квиток до Москви коштував 2 долари? У пік невідповідності цін в Україні й в світі кілька досить відомих у художніх колах людей вирішили, що їхній час настав. Вони почали їздити містами, відвідувати різні державні установи й шукати ті самі, колись «розподілені» твори мистецтва. Домовитися про їхню купівлю з директором, у якого голова йшла обертом від проблем, що навалилися, було питанням навіть не часу — техніки. Справа в тому, що більшість картин знаходилася, за іронією долі, на тому ж балансі що й, скажімо, столи та стільці, і списати їх не становило ніяких труднощів. Скуповуючи в середньому по 25 доларів за одиницю шедеври європейського значення, новоспечені моршани через три роки, коли курс долара і українського карбованця стабілізувався, змогли продати ці ж картини вже в середньому по 1000 доларів за штуку.

За деякими попередніми підрахунками, з колишніх радянських установ у різних містах, у тому числі й у Києві, в пору смутного часу (1990—1993 рр.) зникло в невідомому напрямку близько 2 тисяч творів мистецтва.

Продавали національне надбання в основному за кордон, західним колекціонерам через спеціальних агентів. За готівку, звісно. На Заході зараз дуже популярний соцреалізм, та й просто добротний академічний реалізм у них у великій ціні. А як вивезли? Питання наївне: виявляється, не існує обмежень на вивіз творів мистецтва, створених після 1945 року.

Ви ще можете встигнути прикупити пару-трійку «Леніних за роботою» де-небудь у провінції за дві сотні зелених. Але колишньої «шари» вже не передбачається. До речі, ті хто прокрутив «дільце з соцреалізмом», нічого протизаконного (за кодексом) не зробили.