«Счастливый жребий дом мой не оставил...»

Для легендарного Будинку-музею М.О. Волошина, що є серцевиною Коктебельського еколого-історико-культурного заповідника «Кіммерія М.О. Волошина», який відіграє виняткову роль у художньо-літературному просторі як України, так і Росії, 2012-й — рік особливий за своєю значимістю.

28 травня (за старим стилем 16 травня, в Духів день) виповниться 135 років з дня народження всесвітньо відомого поета, художника, перекладача, історика і критика мистецтва, письменника і філософа Максиміліана Олександровича Волошина (1877—1932).

Колектив славетного музею на чолі з його директором — великим ентузіастом і відомим волошинознавцем Наталією Мірошниченко — вже сьогодні напружено готується до ювілею творця знаменитого Будинку поета, пройнятого і сьогодні чарівністю Срібного сторіччя.

Будинок-музей М.О. Волошина (БМВ) дбайливо зберігає 55 тисяч раритетних експонатів, що володіють справжньою історичною пам’яттю, разом із меморіальною бібліотекою, яка нараховує 9254 одиниці, і науковою бібліотекою, що містить 4 тисячі книг (багато з дарчими написами), а також обширним архівом поета. Унікальність музею полягає і в тому, що він повністю зберіг вікову автентичність інтер’єрів.

«Будинок поета» — так називали його видатні особистості ХХ сторіччя , які довго гостювали і працювали в ньому, — поети і письменники М. і А. Цвєтаєви, В. Брюсов, А. Бєлий, В. Ходасевич, О. Мандельштам, І. Еренбург, В. Вересаєв, М. Пришвін, К. Паустовський, П. Воронько, П. Тичина (пізніше Й. Бродський, В. Некрасов, В. Аксьонов), художники А. Бенуа, Е. Лансере, А. Остроумова-Лебедєва, А. Лєнтулов, К. Петров-Водкін, Б. Кустодієв, В. Полєнов, Р. Фальк, П. Кончаловський, К. Богаєвський, композитори О. Спендіаров и В. Ребіков, піаністи Г. Нейгауз і Св. Ріхтер, авіаконструктори С. Корольов і О. Антонов, співачки Н. Обухова и З. Лодій і багато-багато інших.

У 1903 році Волошин як людина універсальних знань спроектував власноручно «будинок-корабель». І тоді ж почав зводити його за своїм ескізним проектом і кресленнями на ділянці землі в 1302 кв. сажнів, придбаній його матір’ю Оленою Оттобальдівною Кирієнко-Волошиною. 1913 р. на березі Коктебельської бухти завершилося будівництво гармонійної за пропорціями, оригінальної за своєю композицією і архітектонікою триповерхової споруди з вибіленого дерева у поєднанні з диким каменем, складеної з різновеликих архітектурних об’ємів, з виразним чергуванням великих і малих віконних отворів, опоясаних блакитними терасами-палубами з вежею-містком.

Про свою «обитель» у Коктебелі, що поступово перетворилася із задуманої спочатку дачі на гостинну художню колонію для людей мистецтва і науки, завжди відкриту для мирянина, 25 грудня 1926 року Волошин у автобіографічному вірші-сповіді «Дом поэта», який сьогодні сприймається справжнім шедевром світової антології поезії, пише:

«Дверь отперта. Переступи порог —
Мой дом раскрыт навстречу всех дорог.
В прохладных кельях, беленных известкой,
Вдыхает ветр, живет глухой раскат
Волны, взмывающей на берег плоский
Полынный дух и жесткий треск цикад.
А за окном расплавленное море
Горит парчой в лазоревом просторе...»

«Коктебель», що в перекладі з тюркської означає «країна блакитних пагорбів», — невід’ємний від історії древньої Кіммерії, про яку складали легенди Гомер (V—IV ст. н.е.) і Геродот (V ст до н.е.).

У природі Кіммерії (східна частина Криму від древнього Сурожа (Судака) до Босфору Кіммерійського (Керченської протоки)) Волошина приваблювали біблейські пагорби, порослі бідною рослинністю, містичні у своїх контурах титанічні скелі-скульптури Кара-Дагу — згаслого вулкана, що приголомшує своєю величчю, неповторний пляж, всіяний сердоліками і халцедонами.

Волошин, який був відомий до 1917 року як знаменитий мандрівник, що відвідав такі країни, як Італія, Швейцарія, Німеччина, Франція, що виходив пішки Іспанію, Грецію, Андорру, Балеари, Корсику, Сардинію, Константинополь, висловив у своїх передсмертних записах 1932 року наступну думку: «Я все ж цілком серйозно думаю, що коктебельський пейзаж — один із найкрасивіших земних пейзажів, які я бачив... Він дуже пустинний, водночас вельми різноманітний. Ніде, в жодній країні я не бачив... такого поєднання морського і гірського пейзажу зі всією різноманітністю широких передгір’їв і степової далечіні. Розташування його на кордоні морських заток, степу і гір робить єдиним у сенсі місцевості. Його розташуванню, можливо, відповідає розташування Неаполітанської затоки...».

У колекції Будинку-музею — понад 1500 графічних і 150 живописних робіт М.О. Волошина — музично-елегійних композицій з нарочито приглушеними колірними поєднаннями і панорамним поглядом автора на космічну безмежність кіммерійського пейзажу.

Учасник дореволюційних виставок художніх об’єднань «Мир искусства», «Жар-цвет», Одеського товариства Костанді і двох персональних прижиттєвих виставок у Москві і Петербурзі, Волошин, який назавжди повернувся 1917 року з Європи до Криму і більше ніколи не покидав його, він регулярно — щоранку — пише по 2—3 акварелі, умовно вважаючи їх сторінками свого художнього щоденника, де перепліталися всі теми його усамітнених прогулянок в околицях Коктебеля.

Безперечно, Максиміліан Волошин — людина-глиба, що володів величезними енциклопедичними знаннями, в натурі якого органічно поєднувалися оригінальність мислення з багатобічною обдарованістю, був неймовірно привабливий для спілкування з найрізноманітнішими творчо неординарними особистостями у Будинку поета. Усі разом вони і породжували в ньому насичену творчу атмосферу, завдяки якій виник духовний образ мало кому відомого тоді Коктебеля, який Андрій Бєлий вважав «одним із найбільш культурних центрів не лише Росії, але і Європи».

Ні революція, ні війна не злякали мужнього Волошина. Як стверджував сам поет — «він чекав їх давно й у формах ще жорстокіших...». Він нікуди не емігрував, навпаки — протягував руку допомоги всім, хто її потребував. У своєму коктебельському будинку з таємним приміщенням на даху літнього кабінету Волошин переховував як білих, так і червоних.

Він творив під гуркіт знарядь військових кораблів пронизливі вірші, близькі умам і душам одних і інших. В урядових листівках на обох фронтах вони поширювалися тисячами по Росії. Але сміливого і безкомпромісного у своєму громадянському слові майстра, неймовірно популярного в офіцерських колах, не наважувалися публікувати ні по один, ні по інший бік фронту. Так Волошин став одним із перших російських поетів самвидаву.

У середині 1920-х років Будинок поета знову оживає, наповнюючись голосами «прийшлих мешканців» (до 600 за літо!). Про цей час поет теж повідав нам:

«...Счастливый жребий дом мой не оставил:
Ни власть не отняла, ни враг не сжег,
Не предал друг, грабитель не ограбил.
Утихла буря. Догорел пожар —
Я принял жизнь и этот дом как дар
Нечаянный — мне вверенный судьбою.
Как знак, что я усыновлен землею...»

У 1923 році Волошин оголошує про відкриття «Коктебельської художньої науково-експериментальної студії». У Будинку-студії режим був незмінним: до обіду творчий — неодмінно радісна інтелектуальна праця, після чого збиралися в майстерні або на вежі будинку, читаючи і обговорюючи написане — вірші, прозу, картини, дискутуючи з тих чи інших проблем творчості, влаштовуючи літературні конкурси, шаради, дотепні розіграші, захоплюючі прогулянки. «Згідно з моїм принципом, — писав М.О. Волошин у «Автобіографії» 1925 року, — корінь усіх соціальних бід лежить в інституті заробітної плати — все, що я виробляю, я роздаю безоплатно. Свій дім я перетворив на притулок для письменників і художників, а в літературі й живописі це виходить само собою, бо все одно ніхто не платить... Живу на «забезпеченні» ЦЕКУБУ («Центральная комиссия по улучшению быта ученых» заснована 1921 р. — З.Ч.) — 60 рублів на місяць...».

У Радянському Союзі, як це не парадоксально, вірші, публіцистичні статті-роздуми, мистецтвознавчі праці Волошина були заборонені до друку, хоча всі думки, що там містяться, і сьогодні не втратили своєї актуальності, як, наприклад, наступна: «Мистецтво ніколи не звертається до натовпу, до маси, воно говорить до окремої людини у глибоких і прихованих тайниках її душі. Мистецтво має бути для кожного, але зовсім не для всіх. Лише тоді воно збереже ставлення індивідуальності до індивідуальності, що і складає сенс мистецтва, на відміну від інших ремесел, які обслуговують смаки і потреби багатьох...» (М.О. Волошин «Демократизація мистецтва»).

Наприкінці 1920-х М.О. Волошин не раз відчуває посягання на житло, що законно належить йому, з боку місцевої влади, після чого вимушений ухвалити доленосне рішення: передати будинок з флігелем О.О. Кирієнко-Волошиної (побудований 1908 року біля Будинку поета) і перший поверх свого будинку Всеросійському союзу радянських письменників для влаштування Будинку творчості. Після цього кроку, що дався йому нелегко, будинок М.О. Волошина отримав казенну назву «Корпус №1», а дім матері — «Корпус №2» Будинку творчості ВСРП.

Глибокі душевні переживання і хвилювання, пов’язані з невизнанням його офіційною літературою, принизливістю свого становища у власному будинку, безпардонним ставленням з боку літературних чиновників, що таємно від нього передали будинок в оренду Партвидаву, в результаті і стали причиною крововиливу в мозок, після якого Волошин вже не зміг повернутися до себе колишнього.

Великий Максиміліан Волошин, який помер у 55 років 1932 року, був похований за його заповітом на вершині приморського пагорба Кучук-Янишар.

Ангелом-охоронцем Будинку поета залишалася протягом довгих років його вдова — Марія Степанівна Волошина (уроджена Заболоцька, 1887 р.н.), яка проживала на 2-му і 3-му поверхах Будинку. Їй і вдалося зберегти меморіальну обстановку кімнат їхнього господаря аж до її відходу з життя 1976 р.

Дійсно, щаслива доля не залишила Будинок-музей М.О. Волошина: на початку ХХІ століття це споруда, що єдино збереглася, уціліла в дачному селищі Коктебель, яке виросло на узбережжі наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст.

У 2004—2007 рр. за підтримки Кабінету Міністрів України, але переважно за рахунок коштів меценатів будівлю музею було відреставровано й укріплено. Зараз у Будинку-музеї під егідою лідера його колективу Наталії Мірошниченко ведеться плідна науково-дослідна, екскурсійна, експозиційно-виставкова, видавнича діяльність. На базі музею регулярно проводяться міжнародні культурологічні акції: конференції, літературні фестивалі, художні пленери, творчі зустрічі, що стали традиційними ще за життя М.О. Волошина.

Останніми роками музеєм здійснюється великий міжнародний проект «Електронна каталогізація меморіальної бібліотеки Максиміліана Волошина», вишукуються джерела фінансування будівництва на території музею втраченої будівлі флігеля, де планується розмістити фондосховище Музею і конференц-виставкову залу.

Майбутня головна подія 2012 року, як уже згадувалося, — це широке святкування 135-річного ювілею М.О. Волошина, що заплановано музеєм в межах Х Міжнародного науково-творчого симпозіуму «Волошинський вересень», який передбачає (вже традиційно) літературний фестиваль, відкритий літературний конкурс в інтернет-форматі, художній пленер, міжнародну науково-практичну конференцію «Волошинські читання», вручення Міжнародної Волошинської премії.

Щорічний симпозіум у Коктебелі проводиться Будинком-музеєм М.О. Волошина спільно з КРУКЕІКЗ «Кіммерія М.О. Волошина» (Феодосія), Спілкою російських письменників (Москва) і журналом «ШО» (Київ) за сприяння Міністерства культури і мистецтва АР Крим. Талановитими і перспективно мислячими творцями цього симпозіуму, який з’явився на світ 2003 року одночасно з культовим Коктебель-джаз-фестивалем, є директор БМВ Наталія Мірошниченко, московський поет, культуртрегер Андрій Коровін і генеральний директор КРУКЕІКЗ «Кіммерія М.О. Волошина» Борис Полєтавкін.

За роки проведення Коктебельського симпозіуму «Волошинський вересень» у ньому взяли участь 1500 літераторів, художників і представників інших творчих професій. 2011 року у проектах ІХ симпозіуму брали участь представники 26 держав: Росії, України, Грузії, Білорусі, Казахстану, Вірменії, Молдови, а також Великобританії, Австралії, США, Канади, Ізраїлю тощо — усього більше 200 осіб.

Неабияк зацікавили учасників симпозіуму майстер-класи української делегації художнього пленеру «Коктебель 2011», що представляли художників секції декоративно-прикладного мистецтва і членів секції критики Київської організації Національної спілки художників України: Наталії Гронської (авторська техніка розпису на шовку), Галини Дюговської (авторська техніка традиційної ляльки-мотанки), Віри Томашевської (авторська техніка керамічної пластики), Володимира Балибердіна (гаряча емаль), за участю мистецтвознавців Тамари Придатко і Зої Чегусової.

Яскраве враження справив майстер-клас з плетіння лози керівника польської делегації художнього пленеру — Президента Загальнонаціональної творчої спілки «Вікліна» Станіслава Дзюбака за участю художниць Ганни Зелінської, Олександри Зуба-Бен, Станіслави Захарко.

Проте найбільш резонансним арт-проектом за своєю естетикою і за чисельністю охоплених у ньому учасників виявися українсько-польський художній перфоманс «Дерево бажань», який об’єднав у єдиному творчому пориві художників, літераторів, жителів і відпочивальників Коктебеля (автори ідеї Н. Мірошниченко, В. Балибердін, Г. Дюговська, куратори — В. Балибердін, С. Дзюбак, координатор — Г. Дюговська).

Спільними творчими зусиллями художників української і польської делегацій упродовж декількох днів на території будинку-музею «на очах у здивованої публіки» в техніці художнього лозоплетіння творився арт-об’єкт — «Дерево бажань», що сягнув у результаті 3-метрової висоти.

За декілька днів до встановлення «Дерева» музей розповсюдив серед літераторів і коктебельців сотні символічних деревовидної форми листочків з глянцевого паперу, де пропонувалося записати від руки свої побажання — у будь-якій формі, включаючи віршовану і графічну.

На задану тему «Дерево бажань» було навмисно влаштовано турнір експромтів поетів, що породило потік чудових за своєю романтичністю ліричних рядків. Жителі ж Коктебеля, які абсолютно, здається, повірили у можливість звершення дива, від малого до старого зі всією серйозністю строчили тексти з більш прозаїчними бажаннями: просили у Дерева про здоров’я для близьких, про щасливе кохання, про вдале заміжжя, про успішну роботу. Особливо зворушливо сприймалися «листочки» з мріями дітей: аби тато повернувся в сім’ю, аби мама одужала і ніколи не хворіла, аби з улюбленою подружкою помиритися.

Сотні зібраних «листочків» для Диво-дерева, списаних полярно різними почерками, українські і польські майстри мистецтв надійно прикріпили до гілок, де кожне з бажань мешканців Коктебеля знайшло своє місце, аби потім бути посланим у Космос.

Що стосується нас, членів делегації українських художників і мистецтвознавців, ми, як і росіяни, щиро вважаємо Максиміліана Волошина «своїм» — «нашим», киянином. Адже його родинне коріння сягає у глибину київського культурного ґрунту. Батько поета Олександр Максимович Кирієнко-Волошин (1838—1881) — юрист, колезький радник, що служив членом Київської палати кримінального і цивільного суду, закінчив Київський університет Св. Володимира. Мати Олена Оттобальдівна Кирієнко-Волошина (уроджена Глазер) (1850—1923) — навчалася у Пансіоні шляхетних панянок у Києві. Макс народився у Києві, у будинку купця А. Сніжка, на розі Бібіковського бульвару і Пироговської (нині бульвару Т. Шевченка і вул. Пирогова 24/9), який, на щастя, зберігся, і на фасаді його 2007 року було встановлено пам’ятну дошку відомого майстра в цьому жанрі, скульптора, заслуженого художника України Миколи Рапая.

У Києві також Максиміліана хрестили 7 липня (25 липня за новим стилем) 1877 року в церкві Іоанна Златоуста. І хоча в Україні Волошин прожив зовсім недовго — сім’я незабаром виїжджає до Таганрога, а після смерті чоловіка Олена Оттобальдівна разом із чотирирічним сином переїжджає до Москви, де вони проживають більше десяти років, — Максиміліан Олександрович ніжно любив Київ. Гени брали своє, що підтверджує «Автобіографія» М.О. Волошина, де читаємо: «Народився я в Києві і корінням роду пов’язаний з Україною. Кирієнко-Волошини — козаки із Запоріжжя. По материнській лінії — німці, що обрусіли з XVIII століття, переселилися на Волгу...».

Відомо, що Волошин присвячував свої ранні вірші Києву, дружив з відомим київським літературознавцем і філологом, професором Олександром Білецьким, з поетами, які стали українськими класиками, — Платоном Вороньком і Павлом Тичиною, що бували у Волошиних у Коктебелі, куди мати з сином переїхали 1893 року.

Але, безперечно, по-справжньому відчути «культ» цієї видатної особи можна лише у його коктебельському «храмі» — у Будинку поета, стіни якого й зараз випромінюють щирість і гостинність господаря, особливо під час проведення міжнародних симпозіумів «Волошинський вересень», який за своїм характером і змістовністю абсолютно відповідає історичному призначенню Будинку-музею М.О. Волошина.

Потрібно віддати належне не лише ентузіазму, але й далекоглядності Н. Мірошниченко і Б. Полєтавкіна. Значне місце у їхній роботі сьогодні відводиться підготовці до 100-річчя Будинку Волошина (нагадаємо, споруда його завершена 1913 року), яке планується також широко відзначати в 2013 році. У зв’язку з цим прийнята постанова Ради Міністрів АР Крим від 31 березня 2009 року №196 «Про проведення в 2009—2013 роках заходів, присвячених 100-річчю Будинку М. Волошина в Коктебелі». Чудово, що Опікунською радою, створеною при Будинку-музеї, розроблений і реалізується масштабний міжнародний проект «100-річчя Будинку М.О. Волошина — знаменна подія в культурному просторі України, Росії, Європи».

Безумовно, поряд із підтримкою кримською владою, партнерами, меценатами, друзями у музею, що природно, все одно залишаються невирішені проблеми. Одна з них — Будинок-музей «задихається» від браку експозиційної і виставкової площі. Цю проблему можна було б давно, хоча б частково, вирішити. Так, 1991 року, після розпаду Союзу, Корпус №2 (колись будинок з флігелем О.О. Кирієнко-Волошиної) залишився у власності Спілки письменників України. Будинок-музей два десятиліття звертається з проханнями у всі вищі інстанції про необхідність передачі музею цієї будівлі, що колись складала єдину садибу з Будинком поета. Проте чиновники СПУ ігнорують всі аргументи працівників музею, продовжуючи здавати меморіальні приміщення пам’ятки культури, де мешкав «цвіт» Срібного сторіччя у суборенду приватному готелю, господарі якого не пощадили євроремонтом автентичності інтер’єрів.

Та все ж духовний образ Будинку поета на початку ХХI ст. залишається незмінним. І це відбувається не випадково, не стихійно, а завдяки невпинній діяльності конкретних людей — колективу Будинку-музею, його меценатів і партнерів.

ДОВІДКА «Дня»

З ініціативи вдови поета Марії Степанівни Волошиної 1975 р. було розпочато роботи зі створення Будинку-музею М.О. Волошина (БМВ). Наказом Міністерства культури УРСР №313 від 7 травня 1975 р. БМВ став літературно-художнім сектором Феодосійської картинної галереї імені І.К. Айвазовського. З 1976 по 1984 р. БМВ був на реставрації. Його офіційне відкриття відбулося 1 серпня 1984 р. У 1991 р. музей передано у Феодосійський відділ культури, а потім в Управління Міністерства культури АР Крим.

Кримську республіканську установу «Коктебельський еколого-історико-культурний заповідник «Кіммерія М.О. Волошина» (КРУКЕІКЗ «Кіммерія М.О. Волошина») створено за рішенням Верховної Ради АР Крим від 18.10.2000 р. Основою заповідника стали меморіальний Будинок-музей М.О. Волошина у Коктебелі, а також літературно-художній музей у Старому Криму, у складі якого на правах сектору є Будинок-музей О.С. Гріна. У 2005 році відкрився Музей Костянтина Паустовського у Старому Криму, де в 1950-х зупинявся відомий письменник, а в 2009-му у Феодосії — Музей Марини і Анастасії Цвєтаєвих.