Мова «Еллочки» для нашої «еліти»
Усі пам’ятають, як казав Чехов: «Люди просто обідають, а в цей час ламаються їхні долі та руйнується життя». Ввечері ми сідаємо перед телевізором, не помічаючи, як крізь нас безшумно мчить історія. Найточніше сказав про це філолог Михайлов: «Люди початку XIX століття (епоха тут не має значення. — Авт.), сідаючи вечорами за ломберний столик, граючи у фанти й усілякими іншими способами виявляючи свою невинну дитячість, звісно ж, не помічали, як у такі миті відносить їх своїм вихором історія, втягуючи — і причому якнайсуворіше — у свою неповторність, у безповоротність того, що відбувається».
Зараз мені хотілося б спокійно поговорити про слово. Наближаються вибори — чергове викидання грошей і популізм, коли макаронні фабрики працюють наповну, а словами смітять, вітер носить слова вулицями, в них завертають оселедці... Твердження, буцімто політик не потребує слів, буцімто гарна, нехай навіть вишукана, мова йому зовсім не пасує, що за нього нібито «говорять» його справи, — докорінно помилкове. Перш за все, мова — це показник у тому числі й того, як ідуть справи. Якщо політик або бізнесмен висловлюється завченими у штабі фразами або, конструюючи речення, зводить очі до стелі, певно, його стеля невисока. Крім того, хороша мова — це гарно, це викликає довіру, а для політика головне питання — це питання довіри. Політики, проте, звикли завойовувати довіру грубішими, більш тягловими засобами — а між тим, таким дієвим засобом могла б стати інтонація, мова. Біда в тім, що цього не можна навчитися, технології тут безсилі, це йде зсередини. І якщо в Раді регулярно доходить до бійок, яке вже тут мовлення, яка мова? Все, на жаль, просто — наші українські політики дуже погано виховані; причому сьогоднішній стан мови є результатом виховання попередніх поколінь. Культура гарного усного слова — зникома цінність; так зараз небагато хто говорить. Ми настільки відвикли від пошани до себе, що терпимо, не помічаючи лайку, крики, терпимо весь цей гаєрський тон політиків по відношенню до нас.
Мова — дуже потужний засіб, аби змінити себе, і ми справді міняємося. Культура з певним запізненням, за інерцією відгукується на те, що відбувається з особистістю. Те, що на наших очах розгортається в культурі останніх двох десятиліть, із надзвичайно різкою зміною, наприклад, інтересів молоді, свідчить, мабуть, про такі самі різкі зміни в особистості, про її внутрішню перебудову, яка поки що виявляється не по зубах жодній науці — ні психології, ні соціології. Зрозуміло одне: зараз людина вже навіть не та, що була в середині 1990-х. Мови — і російська, й українська — стрімко позбуваються благородної плісняви — таких необхідних для культури надмірностей, усього, що може завадити проскочити нехитрому значенню, частину якого складає емоційно забарвлений узус, на кшталт: «Привіт! Як справи?» — «Нормально»; або: «Ну, як?» — «Супер». І хоч у мову — порівняно хоч би з пізньорадянськими часами — міцно ввійшли запозичені слова «бутік», «спойлер», «тюнінг», додалося знань на, наприклад, сексуальну тему, — кількість значень, схоже, поменшала в рази, а смислова палітра усної мови збідніла внівець. Був навіть такий анекдотичний випадок. У Російському музеї, що на Терещенківській вулиці, — виставка картин Бурлюка. Молодь підходить, стоїть перед черговою роботою — і лише одне слово чуєш: «Прикольно». Йдуть далі — і знову: «Прикольно».
Спілкування на подібному рівні відбувається у 80% випадків, і не лише у молодіжному середовищі. Очевидно, що активний, дійовий словниковий запас нинішніх української та російської мов, на жаль, у багато разів поступається їхньому потенціалу. У Старому Заповіті — 5 642 слова, у Новому — близько 4 800. У Гомера — приблизно 9 000. Американські вчені підрахували: зараз вистачає кількох сотень слів, аби висловитися і зрозуміти одне одного — що політику, що студенту, настільки обмеженим став набір можливих дій: робота або бажання її отримати (до 60% наших співвітчизників зайняті як менеджери, тобто більше половини — це управлінці, а не виробники), музика, клуб, телевізор, бутік, супермаркет... Мобільний телефон, одяг. І, звісно, політика — нескінченний серіал, у якому акторствуємо всі ми, а режисирує хтось інший. Мені як глядачу буває боляче дивитися навіть політичні ток-шоу, де ступінь мовної новизни занизький, де набір обумовлених мовних конструктів розкладається в певному порядку, згідно з заявленою роллю політика, кольором його партії. Як правило, можна передбачити навіть інтонацію: виявляється, вона також — частина бренду. Про розважальне шоу, про більшість серіалів навіть не йдеться! У новин — та сама проблема...
«Якщо ми хочемо забезпечити себе власним газом, то ми повинні припинити транзит, бо газ рухатиметься зовсім у протилежному напрямку, ніж зараз», — ось приклад мовного повідомлення працівника Секретаріату Президента в ефірі одного з центральних телеканалів (цитується дослівно). Можна було навести й переконливіші приклади — та я навмисно не хочу цього робити: достатньо ввімкнути телевізор! Хоча ні, ось, будь ласка: «Коли ми робили це на початку року, в нас у сховищах було більше 30 млрд. кубометрів, і тиск, який був у сховищах, дозволяв робити цю схему — забезпечувати нас газом, який ми накопичили». Що ж, так говорять у Секретаріаті Президента. Я без жодної злоби, без баламутства навожу ці слова; це просто факт, до якого багато хто звик і за яким для багатьох без великих зусиль вгадується значення. А краса... кому вона потрібна? Нею будинок не обігрієш, інша річ — газ!
Зараз піднімаються одна за одною хвилі «порнографічних» скандалів; так ось, я хочу сказати, що до заборони порнографії треба ще дорости, а для початку — заборонити недорікуватість і суржик. Порнографія — явище вищого порядку, ніж наше мукання; це свобода тіл. Безумовно, свобода з негативним знаком, але якщо немає ніякої... Озирніться довкола: люди забобонні, забиті, живуть страхом і міфами. Пропускають через себе міфи, даючи на виході якусь подобу державності, державного устрою. Політики хамуваті й безграмотні, чимало таких у журналістському середовищі. Якщо виникає проблема, її не вирішують, а лише роз’ятрюють рану спільними зусиллями, доки на сморід не злітаються мухи. Повторюю, до свободи треба дорости. Та «свобода», що спостерігається зараз, позбавляє нас... та якого там божеського — людського вигляду, самої можливості говорити людською мовою. І якщо порнографія — змія, котра кусає саму себе за хвіст, то у випадку з недорікуватістю ми спостерігаємо активний поступальний рух, що завойовує все нові галузі: у нас недорікуваті преса, література, страшенно недорікувата естрада; та що там, навіть серед вітчизняних симфонічних оркестрів і камерних ансамблів відчутна недорікуватість, хоча музиканти не «говорять» зі сцени.
Все вищесказане справедливе, крім священної недорікуватості, — коли людина свідомо важко, з подоланням певних невидимих перешкод, вибудовує свій особистий етикет висловлювання, не погоджуючись із цим і не приймаючи, не використовуючи того, що надто гладко проситься до слова, — наче душа намилена! Свята недорікуватість, як і свята простота, — явище доволі рідкісне, а в політиці нинішній, здається, просто немислиме.
Вивченням етикетних систем займається, зокрема, прагмалінгвістика. Так, учений Г.П. Грайс виділяв чотири принципи мовного спілкування: 1) кількості (вимога інформативності висловлювання); 2) якості (вимога істинності); 3) відношення (вимога відповідності темі), 4) способу (вимога зрозумілості). Існують також принципи ввічливості, сформульовані Дж. Лічем: 1) постулат такту (щонайменше, незручностей для партнера у спілкуванні); 2) великодушності (турбота про інтерес партнера замість власного); 3) схвалення (звести до мінімуму негативну оцінку партнера у спілкуванні); 4) скромності (мінімально хвалити себе); 5) згоди; 6) симпатії. Звідси дві концепції: негативної ввічливості — надання партнеру свободи, та ввічливості позитивної — схвалення партнера, демонстрація солідарності. Вважається, що негативна ввічливість реалізовується частіше на персональній дистанції, позитивна — на соціальній, тобто — в тому числі й у політиці. При цьому негативна ввічливість більш характерна для індивідуалістських культур (англійці), а позитивна — для колективістських (українці, росіяни, поляки). Але розрізнити їх «за поверхнею» не так легко — багато новоявлених етикетів якраз і суперечать ввічливості — навмисно й демонстративно, причому носіями таких етикетних традицій це, мабуть, не сприймається як неввічливість.
З цієї точки зору цікава контамінація стратегій. Старі критерії скромності, зазначені вище, входять у суперечність із новими правилами — «сам себе не похвалиш — ніхто...» та «продавати себе»; звідси ярмарковий стиль (достатньо ввімкнути будь-яке політичне ток-шоу), розписні самовари переконань, убивча серйозність без жодної самоіронії. Ми говоримо рідною мовою без зусиль — і в цьому сенсі за нас працює наша свідомість, над якою, в свою чергу, також потрібно працювати — бодай для підвищення якості мови, оволодіння повним значенням вимовлених слів, посилення відповідальності за кожне несене слово.
Я хочу зараз говорити про слово, про цінність слова... Філологи оперують поняттям «перформатива» — слова як дії, слова, яке вже не є просто словом, а є безпосередньою прямою дією: сказав — зробив. На одному полюсі цього поняття знаходиться клятва, обітниця, присяга, на іншому — прокляття, лайка. Наприклад, обітниця вірності, дана у таїнстві вінчання, має силу прямої дії. Можна пригадати інші приклади, пов’язані з висвяченням, хіротонією тощо — всі вони по-різному характеризують слово як дію, слово як таке, що діє у таїнстві й тому має вже не номінальну, не потенційну, а реальну й об’єктивну силу. На протилежному полюсі перформатива знаходиться сороміцька лексика, нецензурна лайка. Парадокс у тому, що лайливе слово, будучи словом-дією, є перформативом-навиворіт — це слово-фікція, слово, якого не існує, яке можна замінити чим завгодно — вигуками: «Е-е-е», «М-м-м», шумом дощу, пощипуванням вусів або борідки. Немає таких ситуацій, таких життєвих обставин, у яких дозволено було б застосовувати по відношенню до іншого лайливе слово. Лайка накладає на людину, на адресата тонку плівку, що паралізує потенції, закупорює канали. Однак не лише від лайки повинна бути очищена мова. Вона ще зобов’язана містити в собі культуру, бути вкритою рятівним шаром культури, як лаком, що оберігає живопис від розсихання. Раніше цього вчили, це вбиралося з молоком матері. Академік Дмитро Сергійович Лихачов згадує, що ще на початку ХХ століття столичних дітей спеціально навчали мистецтву триматися, вести бесіди — за столом, у суспільстві; при цьому про жодну награність або нещирість не могло бути й мови — прищеплювалася жива цікавість до іншої людини, цікавість, яка ѓрунтувалася на повазі до свободи іншого, що відсікало будь-яке амікошонство та нав’язливість.
Високе спілкування в ідеалі відбувається між двома полярними установками: повною та цілковитою безстрашністю і страхом Божим. Не буде безстрашності перед земним — будуть зміїні звивання, судоми й лукавство; не буде страху Господнього, віри в особливу реальність слова — смітитимеш словами. Знов-таки, біля воріт голосових зв’язок, піднебіння, губ, язика на варті випущеного на волю слова добре б стояти страху — але страху особливому, в розумінні благого віяння, обережності. Що я маю на увазі, добре передають слова Антонія Сурожського: «Боятися Бога не значить страшитися Його. Страшаться раби, страшаться люди під’яремні, бояться образити свого володаря ті, кому страшно від нього отримати покарання, й ті, котрі бояться залишитися без винагороди. Але не такий синівський, дочірній страх... Як страшно буває засмутити дорогу нам людину, з яким трепетом ми думаємо про те, що кохана нами людина може бути зраненою словом, поглядом, учинком... Кохана людина — святиня для нас, і боїмося ми, як би цієї святині не осквернити, цієї людини не принизити».
Спілкування прямо пов’язане з проблемою розуміння, розкриває проблему розуміння. Ущиплива іронія, те, що називається «стьобом» (кривлянням, знущанням, баламутством), є незасвоєним розумінням. Краса мови навіть обличчя робить вродливим — завдяки непомітним, але частим мікровпливам на мімічні м’язи.
Нині багато слів загублено, від багатьох лишилася тільки оболонка. Інтенсивне поневолення мови варваризмами: замість «Спасибі» («Спаси, Боже») або російського «Благодарю» («Дар во благо») говорять «Сенкс», а замість «Здрастуйте» (побажання фізичного й духовного здоров’я) — безбарвне «Привіт». Ба, більше. Як відомо, слово несе дві функції: творчу, будівничу і комунікативну, транспортну — функцію каналу зв’язку. Ця остання може вкрай обіднюватися, до цілковитої нездатності втілитися. Жива людина здійснює акт спілкування, книга здійснює акт спілкування, але інтернет — ні, sms — ні, icq — ні; навпаки, ці явища являють собою якраз потужний засіб роз’єднання. Парадокс, який не місце розглядати в рамках цього матеріалу.
Тут ми підходимо до головної проблеми. Є діалектика мови — один її полюс розширювальний, консервативний, збагачувальний, прагнучий до ємного, але багатомірного символу, з якого в усі боки пучками стирчить значення; інший — комунікативна одиниця, що відводить до моносмислового знака, який усе спрощує. Слово руйнується тому, що подібна функція працює на якому завгодно матеріалі — наприклад, на пунктуаційних знаках. Її діяльність лежить точнісінько в полі візуального сприйняття, кванта інформації, який сумірний з обхватом ока, однозначний і швидко читається, позбавлений поліфонії значень. Слово, у якому здійснена перевага другої функції, втрачає ознаки слова. Це смайлики, різні скорочення, прийняті й в усній, і в нарисній (письмовою її вже не назвеш) мові (наприклад, IMHO, ASAP). Це різноманітні операції зі словом: спотворення, перекручення (надзвичайно цікавий феномен «мови покидьків», що набув широкого розголосу), перестановка, підкреслення та перекреслення слів, маніпуляції з кеглем; усе, що робить мову комунікації більш випуклою, кодованою, залученою до вузькогрупового контексту. Слово зараз перебуває під загрозою зникнення, будучи витісненим ситуативно-комунікативною сферою, що повідомляє світу, мов азбука Морзе, хвилинні стани троглодита: «прикольно», «мені нудно», «я сміюся» і так далі.
Питання вже не стоїть про те, аби врятувати культуру мови, питання в можливості зберегти саму мову. Мова, пластична та гнучка, в якій є своя краса, зазнає дуже сильного впливу «домовної» — візуальної культури. Відбувається тотальна візуалізація сприйняття, яка може деградувати за шкалою цінностей цілком вільно, аж до «наскельних малюнків». Уже в недалекому майбутньому люди зіткнуться з тим, що їм усе важче й важче буде висловлювати деякі складніші, ніж зазвичай «заведено», думки й емоції; лексика спілкування може і справді обміліти аж до мукання. Емоційне життя у людей мляве вже тепер, людям постійно потрібен електрошок у вигляді телепрограм і газетних пліток; що буде далі — покаже час.
Які б усмішки стосовно цього не «звучали», порятунок мови, гігієна мовна та душевна вбачаються у читанні й перечитуванні класичної літератури.
Нещодавно, відкривши — вкотре — п’єсу Антона Павловича Чехова «Вишневий сад», я був здивований цього разу її лексичним змістом. Уся п’єса побудована на словах простих, повсякденних, але — вищої категорії; ось послухайте: «любимый», «милый», «славный», «нежный», «прекрасный», «хороший», «изумительный», «благолепие»... Слово «люблю» повторюється у першій дії дев’ять разів, це дуже немало для економної чеховської оповіді! Раневська любить вишневий сад, вона любить свій будинок, любить дочок і прислугу; за Раневською скучили і її люблять дочка Варя, брат Гаєв, купець Лопахін, слуга Фірс... У поєднанні з фізичним відчуттям аромату, що лине від білопінявого саду, квітучих гілок у відчинених вікнах, відкрита й ніжна мова чеховських персонажів справляє ефект особливої цноти, чистоти, до якої ніякий бруд не береться.
«Добрый, прекрасный, изумительный»... І при цьому не нудно, та що там — захоплююче читати. Я дуже хотів би поглянути на сучасного автора, який зміг би вибудувати захоплююче читання на подібній лексиці!
Але головне, що дарує нам класична література, — енергоємність слова, яке, наче губка, яка ввібрала інформацію, переростає саме себе, стаючи незамінним у спілкуванні, коли необхідно висловити найтонкіші, найпотаємніші душевні переживання, що роблять людину людиною. Й іншого шляху немає. Все дуже просто: слід любити свою мову, інакше зовсім скоро ми почнемо вимірювати словниковий запас нашої еліти в «еллочках».