Ласкавий тиран

У липні відомий російський актор і беззмінний художній керівник театру «Сатирикон» (Москва) Костянтин Райкін відсвяткував 60-річчя. Пропонуємо вашій увазі інтерв’ю з ним, опубліковане на сайті itogi.ru.

— Заради цікавості зазирнув на сайт театру: на його головну сторінку потрапляєш, заздалегідь проїхавши довгим і звивистим тунелем, а потім раптом — бац! — і спливає логотип «Сатирикону»...

— Нічого про це не знаю. Не відповідаю за сайт, його оформлення й начинку. Не я його робив. На жаль... Мабуть, мені належить бути в курсі будь-якої дрібниці, що стосується театру,— від стану туалетів до зовнішнього вигляду афіш, але в реальності так не виходить. На все не вистачає сил і часу...

— Шкода! Образ гарний: театр як світло в кінці тунелю.

— Так, це цілковито в руслі розуміння нашої вітчизняної культури. Її ролі й місця.

— Куди домішана неабияка доза ілюзії.

— Як без неї? Енергія помилок! Піднесений обман необхідний, щоб вижити. А ось той, хто говорить абсолютну правду, він і є абсолютна сволота, кат, убивця!

— Навіть так?

— І не інакше! Голість факту бездушна й холодна, вона ріже по живому, не визнаючи вигинів і відхилень. Істина ж багатовекторна, здатна розрізняти напівтони й відтінки, тому веде до Бога. Мистецтво, як і релігія, служить істині. Навіть через помилки. На тому стоїть світ, усе найпрекрасніше створене людством завдяки цій сліпучій енергії.

— І ви обманюватися раді, Костянтине Аркадійовичу?

— Коли йдеться про ремесло, яким займаюся, про рукотворну ілюзію театру. А мудрість, що здобувається з віком і досвідом, вчить, як продуктивно досягати результату, не витрачаючи зайвих сил і емоцій. Адже мені доводиться керувати людьми...

— З акцентом на слові «доводиться»?

— Театр — справа колективна, отже, хтось має бути ведучим. У «Сатириконі» цей обов’язок лежить на мені.

— Всупереч бажанню?

— Як сказати? Я командувати не люблю, виховувати дорослих людей. Заняття це, знаєте, таке...

— Пусте?

— Скоріше гидке. Не отримую від нього задоволення. Хоча знаю: у мені є лідерські начала. Ще в дитинстві відчував, що можу повести за собою, захопити. Не всіх людей — якусь групу. Але це лише перший імпульс. Варто продовжити його в часі, й неформальному лідерові, який став, скажімо так, узаконеним, офіційним керівником, доведеться не лише заохочувати підлеглих, а й здійснювати безліч інших — не дуже приємних — речей. Так, вважав би за краще, щоб це робив хтось інший, залишивши мені чисту творчість. На жаль, так у житті не буває. Не лише в медалі дві сторони, а й у театральних лаштунків. Людям потрібна зовнішня дія у вигляді батога або пряника.

— Що використовуєте частіше?

— Розумієте, хотілося б, аби все й завжди здійснювалося по любові, але... Демократія — страва для мене не дуже їстівна, в ній не вистачає важливих інгредієнтів. Адже театр — це абсолютний «відколок» суспільства, крапля, що відображає океан життя. І я на особистому досвіді зрозумів, що будь-яке керівництво передбачає ніжну, але диктатуру, ласкаву, але тиранію. Якщо до демократії не додати відчутну частку страху, пиши пропало! Коли тебе тільки люблять, фіг що вийде! Обов’язково мусять боятися, хоч би інколи тремтіти від жаху, що можуть боляче випороти.

— От і називають вас артисти позаочі біснуватим...

— І мерзенним, і ще якимось. Усе знаю й чую! Але насправді вважаю себе дуже хорошим керівником театру. Точно вам кажу!

— Скромно!

— Чого мені кокетувати? Пізно вже! Повторюю: я дуже хороший керівник. Саме цього театру. Про інші не скажу. Проте тут яка штука... Бетонна глиба, крізь товщу якої пробивається настирливий і зухвалий паросток, упевнена, що в цього нахаби огидний характер. А героїчна стеблинка не сумнівається, що на світі немає нічого тупішого за плиту, що душить усе живе. Хто правий? Залежить від ракурсу.

— Так і виходять театри суворого режиму.

— Інших просто не буває! Чи, гадаєте, в «Майстерні» Фоменка» інакше? Петро Наумович — геніальний, розумний, дуже тонкий... деспот. Як і Марк Анатолійович, Юрій Петрович. Але момент творення обов’язково перемагає, якщо трупа живе спільною метою! Хороший театр нагадує висококласний клуб, де ідея виношена й реалізована, а гравці-артисти —згуртовані. Тоді в будь-якому матчі-виставі гарантовано гідний результат. Національні ж збірні подеколи схожі на зіркові антрепризи. У «Сатириконі» мало чвар, підстав, підлоти й інших руйнівних течій. У нас головне все-таки не страх, а любов. Тому, будь ласка, не робіть з мене цербера! Так, інколи гарчу, хоча за вдачею я людина дуже делікатна, і це мені неабияк шкодить. Не вмію в спокійному стані говорити людині різкі слова, лише «на взводі» й при підвищеному кров’яному тиску. Так я влаштований.

— Шкодуєте потім про гарячковість?

— Зазвичай ні. Адже я все обмірковую, зважую, збираюся з духом. Внутрішня боязкість не дозволяє. Хоча не лише вона. Я залишаюся актором і граю з підлеглими, перетворюючись на сцені на їхнього партнера. Доводиться оголошувати тимчасове перемир’я. З ворогом працювати на сцені не можна. Я грав любовні колізії з партнерками, які в повсякденному житті не віталися зі мною. І подібних прикладів безліч! Адже ми зараз говоримо не про професію, а про спосіб життя, служіння мистецтву. Я вважаю його богоугодною справою, про що давно веду внутрішню полеміку з окремими представниками Російської православної церкви. Чому перевтілення вважається гріхом, коли мову заводять лише про артистів? У будь-якому занятті є місце й божественному, й диявольському. Ось у цей кабінет, де ми сидимо, заходили люди, за якими зачиняв двері на ключ і говорив їм жорсткі слова. Позамежні. А інколи одразу бив морду. Без передмов.

— За що?

— За аморальні вчинки! І вважав, що роблю правильно. Одразу не можна прощати. Людина заради особистої вигоди або через дурість підвела товаришів, поставивши їх у безвихідне становище! Уявіть номер повітряних акробатів, де двоє ловлять третього, який літає між ними. І раптом один із «ловців» йде, заявляючи, що терміново захотів випити кави. А партнер у цей час літає без страховки... Вам потрібні конкретні «сатириконівські» приклади? Актор, який працював у виставі без заміни, несподівано сказав, що завтра не прийде. І через тиждень теж, оскільки він летить на кінозйомки до Англії. Надовго. Пропозицію, мовляв, дуже вигідну отримав.

— І ви по пиці?

— Ні, влупив, коли через півтора місяця він повернувся і ввалився сюди з розрахунком, що знову гратиме. Поманив його в кабінет і сказав: «Гадаєш, я таке ж лайно, як і ти? Забудь до нас дорогу! Ще раз побачу тут — понівечу!»

— Актор хороший?

— Та я про нього говорити не хочу! Язик бруднити! Актор для мене — високе звання. Вище, ніж зірка або якесь схоже поняття.

— Так, пам’ятаю, як вас кликали до Спілберга, обіцяли гонорар 17 мільйонів дол., а ви гордо відмовилися. Так би мовити, «через ялинки». Не лукавили, коли говорили про це?

— Чому, власне? Не розумію суті питання.

— Ну як? Той гівнюк поїхав до Лондона, а я, такий-сякий, знехтував Голівудом. Гординею не пахне?

— Я обрав шлях. Він не кращий і не гірший за інші, він мій. Адже я й без Спілберга міг би заробляти набагато більше, ніж маю зараз. Достатньо було б продовжувати займатися концертною діяльністю. Може, так і робив би, але в якийсь момент стало нудно. Напевно, став дорослішим. І абсолютно щиро вам кажу, що не прагну всесвітньої слави. Навіть всеросійської! Мені цілком вистачить маленького кола театральних глядачів. Хочу займатися тим, від чого отримую задоволення. Відвоював собі право. Тут немає гордині. Це мій вибір. Так, з погляду ортодоксального християнства не можна навіть вживати займенник «я», слід бути покірливим, але мені подібне не дано. Я був і залишаюся світською людиною, хоча ношу на шиї православний хрест. З релігією і з протиріччями, що виникають, мене примирив священик, якого зустрів певний час тому. Ця творча й талановита людина, по суті, стала моїм духівником.

— Аркадій Ісаакович був віруючим?

— Так, хоча не належав до жодної з конфесій.

— Ви якось розповідали, що батько знав ідиш і міг читати Тору.

— Цього не бачив, зате був свідком, як батько розмовляв з Марселем Марсо. Той приїхав у 1961 році на гастролі до Ленінграда, й батько запросив його до нас додому. Знаменитий француз прийшов із перекладачкою, подарував мені на пам’ять афішу, написавши на ній: «Кості з побажанням щасливих снів». Он вона висить на стіні... Словом, після процедури знайомства мене відправили вчити уроки, щоб не крутився під ногами. Через півгодини я визирнув із дитячої й побачив розгублену перекладачку: вона безпорадно дивилася на Марселя з батьком, які розмовляли невідомою їй мовою... Потім я ще кілька разів зустрічався з Марсо. Коли займався в Щукінському училищі, відстояв чергу з акторів, які хотіли показатися метру. Марсель несподівано впізнав мене. Я показував звички тварин, повзаючи навкарачки. Марсо раптом завівся, теж сів на підлогу, включився в гру... Мама розповідала, потім він телефонував батькові, говорив, який у нього талановитий син. Більше того, Марсо за особистою ініціативою оголосив у Міністерстві культури СРСР, що хоче запросити мене на стажування до Паризької школи пантоміми. Хоча, як це дивно, в Мінкультури погодилися, але затявся Захава, ректор «Щуки». Борис Євгенійович сказав: «Це інший вид мистецтва. Якщо виїде, потім йому доведеться повторно вступати до нас». Звісно, я залишився, не покинув навчання, оскільки дуже дорожив ним.

— Жалкуєте про упущений шанс?

— Шкоди та поїздка не завдала б жодної, а користь могла бути. Утім, тоді це виглядало дикою екстравагантністю: вісімнадцятирічний хлопчик сам їде до Парижа...

— Довгий у вас список подібних втрат, Костянтине Аркадійовичу?

— Якось ніколи не рахував. Не скажу, що дуже через щось досадую. Як є, так і є.

— Фаталіст, словом.

— Не сказав би. Гадаю, доля твориться за нашої безпосередньої участі. Бог розставляє на шляху людини якісь перешкоди й дивиться зверху, вивчаючи нас у міру життя. Якщо справляємося з випробуванням, заохочує, коли ні — може покарати. Інколи втрачає цікавість... Завжди треба залишатися вірним собі, не метушитися, не намагатися догодити або вгадати за іншого. Пусте! Ось чому до нас ходить публіка? Ми пропонуємо добротну домашню кухню. Це не смажені в жовчі скаженої мавпи коники, а хороша картопелька з оселедчиком під правильною олією. Обов’язково з помірною випивкою...

— Та ви гурман, батенько!

— Віддаю перевагу приготовленій власноруч їжі, а не безликому й несмачному фастфуду. Ми довго й ретельно печемо вистави, нечасто їх випускаємо. Зате вони штучні, живі.

— Новий сезон відкриєте прем’єрою «Костянтин Райкін. Вечір із Достоєвським», яку ставить Валерій Фокін за «Нотатками з підпілля». Можна назвати цю роботу ремейком вашої ж вистави, показаної колись у «Современнику»?

— Авжеж ні! Адже 33 роки минуло. Усе інше — я, Валера, світ довкола. Лише твір великого Федора Михайловича вічний. Але і його ми читаємо інакше. З Фокіним у нас це буде вісімнадцята чи дев’ятнадцята спільна робота. Багато! Утім, не знаю, що вийде з нового досвіду, завжди сумніваюся до останнього дня, понад усе боюся провалу. Хоча за вдачею я творець. Не страждальник. Від неприємностей, які неминуче трапляються, в мене руки не опускаються, навпаки, це додатковий стимул ще швидше міркувати, рухатися, виправляти...

— Чому у вас штори в кабінеті щільно запнуті?

— Не люблю сонце в театрі. Тут воно руйнівне. Усе одно що до натюрморту додати свіже яблуко або приклеїти живий лист. Театр — рукотворний світ, де все своє — атмосфера, світло, звук, запах. Якщо, звісно, ми не хочемо спеціально запустити сонячний промінь на сцену, але тоді це треба спеціально будувати. А так я маю увійти до кабінету й зануритися в інший стан, відмовившись від часу й погоди на вулиці. Не люблю... Театр — місце без вікон і дверей.

— Але зі світлом у кінці тунелю.

— А як без нього? Ми ж займаємося позитивною справою. Може, найпозитивнішою з усіх, що є на Землі. Самоудосконалюємося й допомагаємо іншим...