Селянський революціонер

Iсторичні згадки про заселення селища Тетлега на Слобожанщині, нині Чугуївський район Харківщини, відомі десь із середини ХVII століття. У метричній книзі Іоанно-Богословської церкви залишився запис про народження 19 жовтня 1886 року Григорія Федоровича Толмачова. Ріс хлопчина в небагатій родині, мав трьох братів та двох сестер. Скінчив початкову школу, а потім, як і більшість селян орав, косив, молотив. А ще мав пристрасть до книголюбства. Григорій перечитав усе, що міг знайти в бібліотеках i у знайомих, але бажання здобути знання спонукало шукати кращого. Навесні 1903 року юнак потайки кидає дім і подається на Далекій Схід із метою — шукати вільної праці, заробити грошей і таки дістатися до середньої школи. З батьківськими 12 карбованцями, мандрував він під лавкою залізничного вагона за півціни до уральської Уфи, де зайця висадили. Тут випадково зустрів земляка, той дав йому трохи грошей і запропонував навчання в учительській семінарії на заводі у Благовещенську.

Звістки про народні виступи 1905 року повернули свідомість Г.Толмачова до революційного руху. Хоч і вчився він відмінно, але за шкідливий вплив на семінаристів керівництво виключило Григорія з учбового закладу. На це семінарія відповіла дружнім страйком. Поновили. Навесні наступного року скінчив семінарію, отримав — за тими часами — звання народного вчителя. Улітку вступив до місцевої партії соціалістів-революціонерів, був агітатором, членом бойової дружини. Перебував у багатьох уральських поселеннях, розгубив частину друзів, багато з них потрапило до в’язниць. Очікуючи на неминучий арешт, на початку 1908 року Григорій подався до Петербурга.

Подорожуючи до російської столиці, дізнався, що важкоатлет Іван Піддубний вразив світ борців, щорічно здобуваючи перемоги. Може тому й вибрав собі псевдонім видатного українця. Під новим ім’ям улився в організацію есерів столиці. У наступному році Г.Толмачов вступив до Петербурзького психоневрологічного інституту. Протягом семестру був вільним слухачем і членом студентської організації. З літа цілковито «віддався революційному натхненню» — перебував у місцевому комітеті партії есерів. За його участю видана нелегальна газета, у першому числі якої він опублікував свою статтю (боронив ліву течію), але тієї газети так і не побачив, бо його скоро заарештували. Юний арештант мав тоді лише 22 роки. Його тримали в одиночній камері понад рік. Суд відбувся 19 листопада 1909 року. З 17 звинувачених 11 було засуджено на заслання до Сибіру з позбавленням прав. Через каторжний Олександрiвський централ Толмачова відправили до Іркутська. Григорій відбував заслання у місті Кіренську на півночі Сибіру. За декілька місяців вивчив більше половини курсу німецької та французької мов. Улаштувався на поденну роботу до місцевих селян. Навесні 1911 року був зарахований вантажником на пристань у Кіренську, а взимку працював теслярем у пароплавних майстернях.

Толмачов-Піддубний організував у місті гурт робітників та інтелігентів, одночасно заснував українську книгозбірню. Пожертвами назбирав близько сотні книжок. У лютому 1912 року влаштував Шевченківське свято, на якому з піднесенням читав вірші Кобзаря.

Навесні 1912 року розстрілом кількасот учасників мирного ходу завершився страйк на Бодайбо (відомий Ленський розстріл). З гуртом симпатиків Г.Толмачов організував в Кіренську страйк, а за ним вибухнула й пристань. На цій підставі поліція заарештувала 12 душ, та охранка наполегливо шукала організатора. Г.Толмачову вдалося втекти. З першим пароплавом травня баржа вивезла із заслання українського втікача. Різними шляхами йшов він на захід, але добрався лише до Новомиколаївська (нинішній Новосибірськ). Проживав там майже рік нелегально. Навіть почав публікуватися в газеті «Обская жизнь» під псевдонімом Преображенський. Поліція знову почала вистежувати, і йому нічого не залишалося, як продовжити шлях на Схід. У Харбіні дістав інформацію про те, як перетнути кордон і опинився в Японській Маньчжурії. Під загрозою арешту поспішив від’їхати до Австралії. У новій країні сподівався на повернення до Європи, лагідно називаючи її «Галичиною». Та розпочалася Перша світова війна, що затримала біженця більше ніж на 4 роки в сонячній країні. Працював він у мідяних копальнях, на будівництві залізниць, на тартаках у лісі, столяром, рубав цукровий очерет, корчував пні тощо. Зароблені гроші надсилав сестрам на шкільне навчання в Україну. Брав участь у роботі соціалістичної партії, скоріш епізодійну, бо в містах проживав мало.

В Австралії ближче познайомився з Томом Сергєєвим — більше відомим під іменем Артем. Заробив деякі кошти на дорогу й на виплату боргів і навіть мав чималенький запас про всякий випадок. Якось, йдучи з мідяної копальні, міркував про раптові зміни своєї долі: «...я сам кую свою дальшу долю, ...дивна доля людська». Та доля розпорядилася іншим чином...

Настав 1917 рік, вибухнула лютнева революція. Тимчасовий уряд Керенського, за словами нашого мандрівника, дав квиток на зворотну дорогу. Разом із групою політемігрантів Г.Толмачов через Японію та Сибір повернувся на неньку-Україну, із якою розлучився десяток років тому. Приїхав він до Києва на початку липня 1917 року, якраз у той час, коли місто бентежилося спробою Українського полку ім. гетьмана П.Полуботка перехопити владу.

Після лютого Київ знав багато форумів, але суспільство найбільше хвилювала проблема територіальної автономії України. Стрімке піднесення національної свідомості народів колишньої імперії захопило й Г.Толмачова. Він брав участь у Робітничому з’їзді, що проходив у липні, й активно працював у його комісіях задля якнайшвидшої реалізації програми запровадження власної держави.

Пізніше виїхав на Донбас, щоб провідати родину, яка проживала в Макіївці. Невдовзі, за пропозицією місцевих керівників Бахмуту (нині м.Артемівськ на Донеччині), працював інструктором по підготовці Українських Установчих Зборів. Як політичному активісту, йому було відомо, що рішення про скликання цих зборів було прийнято ще в серпні, але у вирішальний час жовтневого зламу влада розгубилася, певної позиції не виявила.

Г.Толмачов повернувся у Київ. Спостерігав: за рік двох російських революцій хід історичних подій перевернувся — на початку 1918 року вони стрімко нагромаджувалися, руйнуючи елементарне уявлення про логічну послідовність чи взаємну обумовленість. Господарське безладдя, вакханалії погромів та грабунків між тим підтримувалися аморфністю влади, міжпартійними суперечками й браком організованої політичної сили, здатної вивести суспільство з державного розпаду. В Київській «Просвіті» на той час діяло більше ста різних просвітницьких товариств. Легальними можливостями цих організацій користувалися різні революційні функціонери. До них приєднався і наш народний учитель.

Декілька нотаток щодо партійного вибору Г.Толмачова. Події 1917 року дійсно активізували зусилля політичних партій, але, як йому здавалося, більшовики зупинили нормальний хід розвитку революції у країні. Він керувався власним скептицизмом, тому ніяка українська партія його не задовольняла. До більшовиків не йшов, визнаючи їх більш російською організацією, хоча їх гасла вважав найдоцільнішими. Між тим, у рядах українських соціалістів-революціонерів він знайшов багато подібних елементів радикалізму. На думку Г.Толмачова, більшовики хотіли використати есерів, ігноруючи при цьому «інтереси місцевої революції». На цій підставі він наважився вступити до Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР). У Донбасі йому вдалося організувати кілька есерівських організацій. Одна з них направила Григорія Федоровича на III з’їзд УПСР (відбувся у кінці листопада 1917 року), його обрали до складу ЦК. Г.Толмачов брав участь у підготовці й прийнятті рішень з’їзду щодо побудови суверенної української влади, але запропонована схема була порушена навалою московських військ.

У дні жовтневого перевороту УПСР нараховувала (істориками визначено) близько 75 тисяч членів. Саме українські есери порівняно швидко набирали політичну силу. Їхнiй успіх пояснюється насамперед тією обставиною, що головні сили партії було кинуто на селянське середовище. УПСР вдалося швидко підкорити своєму впливу Селянську спілку, що була у країні наймасовішою, найавторитетнішою та класово професійною організацією. Ще на II з’їзді УПСР затвердила курс на соціалізацію землі. Таким чином, на думку Г.Толмачова та інших партійців, селянство природно ставало тією силою, для котрої повнiсть збігалися очікувані революційні прагнення українців — національного визволення і соціальної справедливості. М.Грушевський, який довгий час головував в УПСР, стверджував, що українська революція йшла іншими стежками, ніж на Заході, у першу чергу тому, що мала своєю підставою інтереси трудового селянства. За його словами, українське селянство мало переважно індивідуалістичну психологію.

Сучасні історики ототожнюють платформи багатьох соцпартій, але розглянемо лише дві із них: УСДРП і УПСР. На з’їзді останньої протокольно обмірковувалося питання про злиття в одну соціалістичну партію. Слідкуючи за фортуною Г.Толмачова-Піддубного, спробуємо створити партійний зріз суперечливої політичної доби, в якій відбилися панівні тенденції Української революції 1917—1920 років, коли виявили себе взаємопов’язані чинники класових, політичних, національних, військових сил, що призвели до суспільних потрясінь. Час вимагав очевидних кроків або до реформ, або до радикалізму, але ЦР коливалася.

На початку 1918 року рупором лівих українських есерів була газета «Боротьба». Г.Толмачов товаришував із її керівниками В.Блакитним та Г.Михайличенком. Газета опублікувала ряд його журналістських роздумів. В архівах збереглося мало документів, що характеризують практичну діяльність УПСР, тому в загальному плані виокремимо роль Г.Толмачова в діяльності цієї партії. І ось чому. В газетній інформації про засідання ЦК УПСР, що відбулося 15 квітня 1918 року, повідомлялося, що Г.Толмачов був секретарем партії, в інших публікаціях, що йому доручалося розглядати організаційні, погоджувати фінансові питання тощо. ЦК УПСР прийняв рішення щодо проведення чергового Всеукраїнського з’їзду партії у травні 1918 року. Секретареві ЦК Г.Піддубному доручено підготувати відповідні доповіді щодо «Справоздання ЦК» у порозумінні з А.Приходьком та щодо «Проблем влади, соціалістичного руху й тактики партії» у співдоповіді з Г.Михайличенком та М.Шаповалом.

Квітень 1918 року став переломним у державотворенні України. О 12 годині 28 квітня ЦР скликала Комісію по підготовці Конституції УНР. Крім з’їзду УПСР (запланованого на 8 травня), на 10 травня також готувався Всеукраїнський селянський з’їзд. Політична напруга у країні зростала...

Наведене робить передбачення секретаря ЦК УПСР Г.Піддубного, опубліковані в тижневику «Боротьба» за 21 квітня під заголовком «Організація партії», програмними — у них наголошувалися тези партійного будівництва. Підкреслимо лише, що ці тези подавалися на початку ХХ століття, навіть перший з’їзд КП(б)У відбувся пізніше. Тобто секретар есерівського ЦК зовсім не володів тим досвідом, який отримали нинішні партійці, що на практиці повторюють партбудівництво пам’ятної компартії України.

Учитаймося в міркування Г.Піддубного (за оригіналом): «...п.с.-р. (партія соціалістів- революціонерів. — Авт .) в цю хвилину не є справжньою політичною організацією. Хоча влада належить їй, але апарат для підтримки тієї влади є так погано зорганізований, що коли б якась слабша кількістю й співчуттям класова група схотіла б його захопити чи змінити, то партія, не дивлячись на величезну перевагу в кількості, лише при надзвичайному напруженні могла б зробити опір, ...політична партія повинна бути тим механізмом, який від найменшого колесика до найголовнішого центру мусить бути одноцільним, ...є зараз Ц.К. — збір людей, які про те чи се говорять. Зрозуміло, що коли б хто запитав, що зробив Ц.К. за останні три місяці, то окрім резолюцій нічого не можна привести, ...першим кроком мусить бути організація партії з центру, ...необхідно також направляти окремих членів Ц.К. на місця робити доповіді, ...посилити контроль над політиками, ...повинна бути утворена ревізійна комісія, ...тоді можна буде слідкувати за дисципліною, за дотриманням усіх постанов, зробитись, одне слово, живою силою, а не аморфним тілом, нездатним до акції, армією, а не купками людей есерівського напрямку...» тощо. Партсекретар ЦК акцентував не квапитися, бо вважав, що «...маса трудящого селянства і робітництва опиниться в тому ж самому стані, як було колись під час Хмельниччини. Повстали всі, стали вільні і без пана, але заснули й прокинулися з паном і царем. Коли згаємо час, то при виборах ... ми будем заслабі щось зробити, маси кинуть і підуть кудись інде, як це не раз траплялося. Наші вороги мають вже силу, організацію i гроші. А скоро вони здобудуть людей — боротьба буде заважна, гасла Землі й Волі опиняться в смертельній небезпеці».

Г.Піддубний саме таким чином убачав причинно-наслідкові зв’язки доленосних змін, що не могли не відбутися: 28 квітня центральною владою в Україні оволодів гетьман П.Скоропадський. Але, чи відчули провідні партії революції УСДРП та УПСР відповідальність за появу в країні гетьманської держави, австро-німецьких окупантів, як сили, що, хоча й іншим чином (ніж більшовики), але знов затримала природний розвиток українського революційного руху? Через це надзвичайно складним виявився подальший процес пошуку платформи для УПСР. Одночасно ці зміни повернули й колесо фортуни до секретаря її ЦК Г.Толмачова. IV з’їзд партії під Києвом проходив нелегально через численні арешти за вказівкою Гетьманату. Стався розкол: ліві і праві розбилися навпіл, тому узгодженого рішення не досягли. Якщо стисло виокремити напрями розколу УПСР, то праві були «за незалежну Українську державу», а ліві підтримували вимоги загальноросійської партії есерів, тобто зневажали національний аспект взагалі.

Як бачимо, запропонована Г.Толмачовим ідея партбудівництва УПСР була не на часі. Та його роздуми певним чином поділяв і гетьман Г.Скоропадський. Він стверджував, що серед українців, яких він знав із власного досвіду, здебільшого не було здатних «для вищих державних посад». На його погляд, заснований на сильній владі й виконавській дисципліні авторитарний режим давав більше шансів на продовження державотворчого процесу, ніж безсилі структури соцпартій, що мали схильнiсть до нескінченних дискусій.

Партійний злам залишав Г.Толмачова у складі УПСР, але він уже не був членом її ЦК. Між тим визнавав, що перелом ідеологічно змінив його світогляд.

Після приходу до влади Директорії УНР Голова В.Винниченко запропонував Г.Толмачову заснувати нову газету. Визначивши це доручення найважливішим, він навіть і назву тижневика придумав — «Трудова республіка». Разом із П.Христюком (член ЦК «Селянської спілки», відомий як колишній державний секретар ЦР) та Д.Ісаєвичем (член ЦК УПСР відомий як колишній член ЦР) за два дні організував газету, став її редактором. У першому номері тижневика опублікована його стаття «На переломі». За свідченням редактора, курс газети віддано було на совість П.Христюка, а той наполягав на нових завданнях УПСР. Оскільки партія була розколотою, то сторони перебували в запеклій боротьбі. На цій підставі група, яку підтримував член Директорії Ф.Швець, подала протест, після чого П.Христюка разом із Г.Толмачовим було усунуто з редакційних посад.

На початку 1919 року УПСР запропонувала Г.Толмачову виїхати до Парижа. В.Винниченко вважав за можливе мати поруч надійного політичного знавця і запропонував колезі в зарубіжжі посаду секретаря чи радника. Г.Толмачов погодився на пропозицію. Подався в закордонний пошук, маючи на меті отримувати інформацію щодо стану світових справ та повідомляти уряд. Доїхав до Швейцарії. Перебував там до весни 1920 року, а потім через Берлін та Прагу повернувся до Відня. Познайомився iз П.Дятловим,спільно із яким (1919 року) створив видавництво «Комуністичної бібліотеки».

Хитання Директорії УНР, за словами Г.Толмачова, «відбило» бажання брати відповідальність «за щось» на себе. Його особиста доля стала черговим прикладом частини партійців, що належали до різних партій на початку української революції, а потім поступово опинялися у лівому політичному таборі, докладаючи чимало зусиль до зміцнення саме радянської форми державності.

Зауважимо ще й про наступне. Задля консолідації двох партій — УПСР і УСДРП, наприкінці червня 1919 року в Парижі був підписаний протокол М.Грушевським та Д.Ісаєвичем (від керівництва УПСР) та П.Дідушком і Б.Матюшенком (із боку УСДРП). Весь наступний 1920 рік був присвячений підготовчій роботі. Наприкінці минулого року група В.Винниченка виділилася з УСДРП й створила окрему групу, що стала називатися «Закордонною групою Української Комуністичної Партії (УКП)». Заснувала власну газету «Нова Доба». До групи, окрім В.Винниченка, входили також наш Г.Толмачов, а за ними В.Мазуренко, В.Левинський, Г.Паламар, П.Дятлов тощо. У лютому 1920 року було укладено договір між цією групою УКП й закордонною групою УПСР про формування блоку з метою утворення незалежної української радянської республіки в етнографічних межах і за умови створення влади в особі рад робітничих та селянських депутатів. Влiтку того ж року В.Винниченко виїхав у Радянську Україну. Він очікував включення його до складу політбюро ЦК КП(б)У, та його намагання не підтримали. Зрозуміло, що згодом Винниченко повернувся за кордон, почав чергові антибільшовицькі виступи та разом із групою «Нової Доби» перейшов до компартії Австрії. В період закордонного відрядження Г.Толмачов фактично став підтримувати компартійну ідею із серпня 1920 року. Як секретар української секції компартії Австрії був присутній на її з’їздах.

Українсько-американське видавництво «Космос» запросило Г.Толмачова для участі у видавничій роботі до Берліна. У Відні він редагував центральний орган компартії Західної України «Наша Правда». Як представник цієї газети брав участь у п’ятому конгресі Комінтерну. Матеріали Російського архіву свідчать, що в кінці 1921 року в Празі було створене тимчасове закордонне бюро допомоги компартії Західної України, а з 1923 року бюро працювало у Відні і весь час до його складу входив також Г.Толмачов. Буковинці також пам’ятали його підтримку, бо у 1924—1926 рр. він був членом закордонного комітету компартії Буковини. Історико- літературна праця Г.Толмачова «Буковина, її минуле і сучасне» (1928 рік) є цінним джерелом для вивчення буковинської історії.

Перспективи радянської України у 20-х роках минулого століття здавалися обнадійливими. Десятки тисяч галичан перетнули прикордонний Збруч. Г.Толмачов позитивно відповів на особисте запрошення українського наркома освіти Ю.Коцюбинського і навесні 1926 року подався на терени СРСР, із натхненням їхав до омріяної України. У зв’язку з перебуванням в австрійській компартії його без труднощiв перевели членом КП(б)У в листопаді того ж року.

«Політичні сили колишньої української революції являли собою цілковиту загрозу для більшовиків. Сторони використовували весь можливий арсенал засобів для досягнення кінцевої мети — боротьба йшла за політичну владу в країні. Радянська держава схилялася до тоталітарних форм правління, тому будь-які форми протидії своєму пануванню, в тому числі й незадоволення існуючим режимом, розглядала як злочинні». Була створена відповідна система державних органів (у різні часи ВУЧК-ДПУ-НКВС-КДБ). Людей, що дотримувалися колись некомуністичних поглядів, природно визнавали соціально небезпечними за походженням, фахом, судженнями, розмовами тощо. Після пленуму ЦК КП(б)У з національних питань (1922 рік), рішуче йшов процес удержавлення громадських інституцій просвітянства. Компартія вважала просвіту «психологічним явищем», що відбивало особливий стан душі так званого свідомого українця, котрий, за стереотипами, кохався в співах, рідному театрі, рідній літературі, неньці-Україні і не визнавав нічого у світі, що не є суто українським та національним.

На українських теренах Г.Толмачов працював у Харкові в структурах Наркомосвіти: заступником начальника головного управління літератури, завідуючим відділом ліквідації безписьменності, потім директором видавництва політкаторжан, заступником директора видавництва «Література й мистецтво». Складовою операцій більшовицької влади проти української опозиції була й чистка партійних рядів. Наприкінці 1929 року Г.Толмачова виключили з партії «як баласт», але згодом поновили. У жовтні 1934 року, в часи чергової чистки, знову виключили з партії, тепер уже «за приховування минулого й відсутність боротьби з націоналізмом». Його апеляція залишилася нерозглянутою.

Більшовики пропонували іншим партіям колишньої соціалістичної орієнтації (до 1920 року) проводити спільну політику. Та поєднання реальної опозиційності з незадоволенням на національному грунті вже давало підстави московському центру розгортати репресії на українських теренах.

Підтримувала Г.Толмачова родина, яка складалася в той час із дружини Ерни Толмачової, доньки Ксенії 13 років та двох синів — Світозара й Роланда 10 та 5 років. Невдовзі сім’я отримала стан політкаторжної.

Заарештували Г.Толмачова 15 січня 1935 року за звинуваченням у приналежності до «Української військової організації». Наразі він не очікував, що його партійне минуле дуже скоро нагадає про себе. Звинувачення будувалося лише на свідченнях тих осіб, які проходили по інших справах. Формально існували свідчення про причетність Г.Толмачова до антирадянської організації. Правда, свідків навіть не допитали: вони відбували покарання, а чимало з них було розстріляно. Незважаючи на правову безпідставність звинувачень, слідчі (Бліока, Лисицький, Якушов, Каминський) визнали згадану причину поважною. Заарештований, за матеріалами справи, свою вину не визнав.

Репресії у побудованій Сталіним державі відбувалися згідно з відомою тезою про загострення класової боротьби. Вплив соціалістів-революціонерів давно став надбанням історії. Але за подачею ДПУ, колишні активні есери притягувалися до справ проти «антирадянської контрреволюції» (читай української). Компартія закінчувала судові процеси за участю есерів у каральній площині: право переслідувати опозицію повністю передавалося керованим держполіторганам.

Постановою особливої наради при НКВД СРСР від 14 вересня 1935 року Г.Толмачов був ув’язнений на 5 років до виправно-трудових таборів. Покарання відбував на 65 паралелі північної широти. На березі Білого моря очікував його та багатьох інших інакодумців Соловецький монастир. Перебував у нестерпних табірних умовах (деталі про них відомі лише тепер). Та він, мабуть, встиг схилити голову перед могилою Петра Кальнишевського, останнього кошового отамана славної Запорізької Січі.

Знайшлися додаткові звинувачення. Разом із відомими істориками М.Яворським, С.Грушевським, письменниками О.Курбасом, М.Кулішем, М.Зеровим, М.Ірчаном, колишніми політиками М.Полозом, С.Вікулом, братами Остапом, Антоном та Богданом Крушельницькими, згаданими в цій статті П.Дятловим та П.Дідушком Г.Толмачова звинуватили у приналежності до «Всеукраїнського центрального блоку» (чи не диво, у «найкращій» в’язниці радянської держави. — Авт .). Рішенням особистої трійки Управління НКВС СРСР Ленінградської області від 9 жовтня 1937 року (усього в постанові зазначена 251 особа) Г.Толмачова, а разом із ним ще 134 «украинских буржуазных националистов», засуджено до найвищої міри покарання — розстрілу. Начальник УНКВС Л.Заковський, його заступник В.Гарін, обласний прокурор Б.Позерн, секретар трійки Егоров ставили підписи під згаданою постановою № 83, не вагаючись. Для них це було «звичайне державне замовлення».

Трагічний вирок щодо Г.Толмачова виконано 28 жовтня 1937 року.

Оскільки при додатковій перевірці інкриміновані звинувачення не підтвердилися, постановою Харківського обласного суду від 27 листопада 1970 року Г.Толмачов-Піддубний реабілітований у судовому порядку.

Окрім того, про що читач дізнався iз публікації, Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника повідомляє про вилучену колись книгу мемуарних австралійських спогадів Г.Піддубного «Мідяні заграви». А всього перу журналіста Г.Толмачова-Піддубного належить майже 50 книг та інших публікацій. Хоч вони й були присвячені ідеям радянської країни, однак борців за волю та держава не підтримувала. Тернистим і трагічним був вибраний шлях українського журналіста до волі!