«Проект Горбачова»

Колись, за часів Давньоримської держави, знаменитий полководець Сціпіон Африканський, завойовник і переможець Карфагена, виступаючи в Сенаті, сказав таке: «Римляни! Варто вам оцінювати своїх ватажків не за тим, чого вони з якихось причин не спромоглися дати вам, а за тим, що вони дали нового у порівнянні з попередніми часами» (цікаво, що Ленін, згадавши знання, почерпнуті ним із класичної гімназії, неодноразово наводив ці слова — втім, без посилання на джерело!).

Думка славетного римлянина має безпосередній стосунок до Михайла Сергійовича Горбачова, ініціатора Перебудови, останнього Генерального секретаря ЦК КПРС (1985 — 1991 рр.), першого і останнього Президента СРСР (15 березня 1990 — 25 грудня 1991 р.). І досі цього лідера оцінюють, особливо в шовіністичній Росії, доволі безапеляційно: «Зрадник, розвалив велику державу!» (якби це справді зробив тільки особисто Горбачов — підстави для вдячності йому з боку українців направду були б безмежними...) Але якщо глибоко, дійсно об’єктивно проаналізувати значення Перебудови для радянської імперії та цілого світу (а такий аналіз, на глибоке переконання автора цих рядків, і нині є не менш потрібним та актуальним, ніж 28 років тому), то неупереджений дослідник має визнати: перед нами — постать глибоко суперечлива і, поза сумнівом, трагічна. Водночас і лукава, і безмежно наївна, з пророчим баченням майбутнього людства і в той же час із подиву гідною скутістю задавненими стереотипами...

1985 року новий Генеральний секретар оголосив, виступаючи в Ленінграді: «Нам усім треба перебудовуватися, від робітника до міністра!» А у липні 1986-го, перебуваючи у Владивостоку, радянський лідер вперше назвав задуману ним Перебудову «революцією» (на це мало хто тоді звернув увагу, а дарма...). Як зараз видається, вже тоді у Горбачова міцніло переконання, що (це потім було сказано) «так далі жити не можна». І Чорнобильська катастрофа, і важкі історичні гріхи Горбачова — замовчування масштабів того, що тоді трапилося, і страшна Першотравнева демонстрація, на якій він наполягав, — все це незбагненним чином стало в його свідомості поштовхом до активних змін.

Нам нікуди не подітися від основного, «базового» запитання: а за що, власне, українці мають дякувати Михайлу Сергійовичу? Взагалі — є за що дякувати? Адже практично всі шість років його правління зберігався «фундамент» соціалістичного ладу, більшість системоутворюючих ознак попереднього суспільства залишалися чинними. Це все правда. Додамо до цього, що аж до дня історичного Референдуму за незалежність 1 грудня 1991 року Горбачов «відмовляв» українців (можливі й інші, схожі за змістом слова, — суті справи це не змінює) від виходу з СРСР, пропонуючи їм натомість різні варіанти «м’якого Союзу», де Україна, маючи, як ніколи дотепер, розширені повноваження, «знайде своє гідне місце». Схоже, навіть у той момент Михайло Сергійович ще не розумів, що ж насправді відбувається... А з іншого боку, чи можна уявити собі, особливо в тих реаліях, президента СРСР, який офіційно дав би «добро» на вихід із Союзу ключової республіки — України? Важливо хоча б те, що Горбачов не хотів, або не мав змоги (радше за все, і перше, і друге), силою утримати Україну в імперії. Несправедливо було б забути про це!

Більше того — і нам варто це пам’ятати: незалежність України, яка була не раптовим «історичним спалахом», а доволі тривалим процесом, починати відлік котрого варто, в межах нашої розмови, щонайменше, з 1987 року (боротьба УПА, дисидентів-шістдесятників, в’язнів таборів, яких, до речі, звільнила оголошена Горбачовим Перебудова — то окрема неозора тема, ми зараз не про це) — ця незалежність стала частково непрямим, а подекуди й безпосереднім результатом Перебудови (або ж, якщо хочете, «доктрини Горбачова»). Одразу ж підкреслимо, що, оголошуючи свою доктрину, Генсек (це була його особиста ініціатива, а не «партії», як тоді не втомлювалися підкреслювати, — партія її схвалила й тим винесла собі вирок!) не мав чіткого уявлення про ту Систему, котру так сміливо наважився реформувати. Навіть не розумів тоді головного — Система не піддається реформуванню за визначенням! Її можна: а) зламати (це не був вибір Михайла Сергійовича); б) поступово демонтувати (фактично Михайло Сергійович саме це і робив — незалежно від його особистих намірів, а траплялося, і цілком свідомо); 3) законсервувати (на мій вік вистачить. Він розумів, що це цілком можливий, але згубний підхід).

І ось — «доктрина Горбачова». Що вона дала Україні? Аби дати чесну відповідь, порівняймо два «пункти» на карті історії. Один — березень 1985 року, коли новий лідер прийшов до влади; думаю, тут не варто вдаватися до багатослівних описів (пам’ятаю, як я, тоді студент Київського університету, щодня чув від викладачів та друзів-однокурсників: «Нічого цей Горбачов не змінить, нема чого від нього й чекати! Такий же партократ, як і всі вони!»). І другий — літо й осінь 1991 року, коли вже у повітрі відчувалася неминучість нашої Незалежності, коли вже рік, як діяла Декларація про державний суверенітет України, коли, між іншим, президент СРСР вів перемови у Лондоні про майбутній вступ Союзу (звісно, конаючого) до МВФ і Світового банку... Скажуть: а до чого тут, власне, сам Горбачов? Чи доклався він до цих змін? Дамо неупереджену відповідь на це запитання.

Чому з’явилися перші (чи не за 60 років) громадські, не контрольовані партією (тоді говорили «неформальні»), організації у глухо застійній УРСР Щербицького (недарма ж говорили : коли у Москві стрижуть нігті — у Києві рубають пальці!) — це було у 1987 році, приміром, «Український культурологічний клуб», «Товариство Лева», згодом, звичайно ж, Народний Рух України (зауважимо: «За перебудову» — так він називався на першому етапі)? Веління часу? Безперечно! Але хіба немає тут заслуги Михайла Сергійовича з його тезою про «соціалістичний плюралізм думок» (липень 1987 р.; ця думка не була оцінена тоді вічно вчорашніми сталіністами — і дуже добре, що не була!).

А постійні заклики Горбачова «вчитися демократії» (у відповідь на гарчання тих самих сталіністів: мовляв, «розперезались екстремісти», «настав час навести порядок» тощо). По-перше, це була блискуча ідея: не сперечатися з тими, хто волав, що «завоювання соціалізму — під загрозою», а тоном доброзичливого вчителя умовляти: не треба панікувати, усе йде як слід (це коли в більшості республік уже народні фронти), треба просто «вчитися демократії», бо у нас її не було багато десятків років (і це говорив Генеральний секретар ЦК КПРС, який пройшов усіма сходами номенклатурної ієрархії! Дивнії справи Твої, Господи! А з іншого боку, писали ж Іван Багряний та Іван Лисяк-Рудницький, що таку тоталітарну систему, як в СРСР, можна змінити лише «згори» — з найвищої «гори»). По-друге, це завдання — «вчитися демократії» — і зараз, у 2019 році, не втратило своєї актуальності.

Нарешті, потужного удару Системі всевладдя КПРС Горбачов завдав, висунувши ідею (доволі швидко ним реалізовану) про «тестування» перших секретарів партійних комітетів, від райкомів до ЦК союзних республік, на конкурентних загальних виборах. Зазнав поразки — не станеш головою відповідної Ради, отже, мусиш покинути посаду Першого секретаря (Горбачов говорив : «Ми передаємо владу від партійних комітетів у ради, як цього прагнув Ленін (?!— І.С.). А партія залишає за собою стратегічне керівництво». Система, яка трималася на монопольній владі КПРС, та імперія, яка трималася на тому ж самому, вже не могли далі існувати (принаймні, як виявилося, у старому, попередньому вигляді). Горбачов розірвав «непохитний зв’язок»: партія та покірні їй, безвладні ради.

Михайло Сергійович Горбачов прийняв свідоме, продумане рішення поділитися владою (принаймні, її частиною), котру мала монопольна партія і він особисто, з людьми. Це виділяє його зі «славетної» шеренги радянських керівників. Це уможливило й незалежність України. При цьому, заради історичної правди, ніколи не слід забувати ані серпневий путч 1991-го та його обставини (Президент СРСР недарма тоді сказав: «Усієї правди про те, що трапилося, ви від мене не дізнаєтеся ніколи»), ані Тбілісі — 1989, ані Вільнюс — 1991, ані неодноразові союзи Горбачова (хай вимушені) з реакціонерами-партократами, що, зрештою, й припинило його політичну кар’єру. І все ж, згадаймо слова Сціпіона Африканського...

Віддаючи належне тому, що зробив Михайло Сергійович для світу (людство, цілком можливо, ще повернеться до його концепції «нового мислення») і для України, маємо з цілковитою ясністю визнати: в тому, що «доктрина Горбачова», яка передбачала в тому числі курс на «гуманний, демократичний соціалізм» та перетворення СРСР на «справжню федерацію» (потім — на «м’яку конфедерацію»), залишилась на папері — провина не лише його політичних ворогів, а й особисто самого видатного політика. Горбачов потрапив у пастку там, де йшлося про реальну незалежність республік: за словами маршала Язова, «якщо одна з республік піде, Горбачову кінець, але якщо він  використає силу, аби цьому запобігти, — теж». Сказано ще у 1990 році, по-військовому прямолінійно, але точно. Так і сталося...

***

Відомий російський дисидент, політв’язень, емігрант Андрій Синявський дуже високо шанував Горбачова; 1996 року, коли колишній лідер СРСР здобув на російських президентських виборах лише 0,5%, Синявський публічно проголосував саме за Михайла Сергійовича у російському посольстві в Парижі. І пояснив це так: «Він зробив велику річ: відмовився від «таємниці» та «авторитету» — двох основ тоталітарної влади. Бо збагнув: і те, й інше за такої влади здобувається лише ціною злодійства. Ось таким був вибір Горбачова — і тому я підтримав його».