Перейти до основного вмісту
На сайті проводяться технічні роботи. Вибачте за незручності.

ПОРАЗКА УНР: причини, застереження, висновки-5

Нерозв’язаний «гордіїв вузол» української державності очима історика Олександра Доценка
10 лютого, 18:50
ЮЗЕФ ПІЛСУДСЬКИЙ ТА СИМОН ПЕТЛЮРА. ВІННИЦЯ. ФОТО 1920 Р. НА ВІДМІНУ ВІД ПЕТЛЮРИ, ПОЛЬСЬКИЙ ЛІДЕР БУВ НАДЗВИЧАЙНО ПРАГМАТИЧНИМ ТА ЖОРСТКИМ ПОЛІТИКОМ, ЯКИЙ РЕТЕЛЬНО ЗВАЖУВАВ КОЖЕН КРОК

Закінчення. Початок читайте «День» № 1-2, 3-4, 5-6, 7-8
   Найгірше, що може трапитися з народом та державою в історії, і в політиці також, — це потрапити в ситуації «зашморгу» (або, як сказали б шахісти, цугцвангу), коли кожен наступний крок неминуче призводить до погіршення загального становища, до множення і так занадто численних проблем. Причому в історичній практиці, на відміну від шахової партії, фігури або і цілу дошку не перекинеш — бо йдеться про долю нації, її державності.

Наприкінці 1919 — на початку 1920 років над УНР був міцно затягнутий оцей зашморг. Гостра потреба в пошуку союзників поставала дедалі жорсткіше, але хто міг бути тими союзниками? Ясна річ, що в жодному разі ні «червона», ні «біла» Росія (хоч ілюзії тут долалися надзвичайно довго, болісно й трагічно, але нарешті, здавалося, ясне розуміння дійсного стану справ було вироблено), ні місцеві отамани та «отаманчики» (надзвичайно, на лихо, численні), котрі «принципово» не бажали підкорятися будь-кому та дотримуватися будь-якої державної дисципліни (проте не така вже мала їхня кількість готова була йти на союз із більшовиками), ні іноземні експедиційні війська на півдні України (французькі, грецькі, румунські, що активно їх підтримували) — всі вони такими союзниками бути не могли. Хоч, на превеликий жаль, галичани ще деякий час зберігали сподівання на Денікіна.

А хто ж залишався? Головний отаман УНР Симон Петлюра, і цю думку поділяла частина його оточення, хоч і не всі, вважав, що союзником, партнером (як з’ясувалося, старшим, домінантним партнером, який в міру того, як слабла УНР, дедалі жорсткіше диктував свої умови) Української Держави в цій надважкій ситуації може бути лише Польща Юзефа Пілсудського. Адже на версальських переможців — держави Антанти, які фактично не бажали визнавати Україну, надії не було. Отож, як не раз згадував ад’ютант Головного Отамана Олександр Доценко, Петлюра багато разів із сумом, що межував із розпачем, запитував себе: «Хіба в нас є інший вихід? Немає його — доведеться домовлятися з поляками. Знаю, що перемовини з ними будуть страшно важкими, що галичани, які ненавидять поляків, не пробачать мені цього, але іншого шляху немає». Треба спробувати, додавав Петлюра, захистити хоча б ті позиції та здобутки, які у нас є.

Справді, як і передбачав Петлюра, керівництво Західно-Української Народної Республіки вороже поставилося до переговорів між УНР та Пілсудським, розцінило їх як «зраду» — і через це фактично був розірваний Акт Злуки 22 січня 1919 року, що мало вкрай згубні історико-політичні наслідки (ЗУНР зробила відповідні заяви вже у грудні 1919-го). Але Петлюра не мав наміру змінювати свій, як він ясно розумів, вимушений курс. При цьому конче необхідно усвідомлювати одну, вкрай важливу, річ: на відміну від Петлюри, у світогляді якого завжди був присутній достатньо вагомий романтичний (якщо не міфологічний) «сегмент», Начальник Польської держави Юзеф Пілсудський був великий реалістом у політиці, досконалим прагматиком, досвідченим гравцем, який чудово вмів розраховувати кожен свій хід наперед. Це, а також вражаючий політичний шлях польського лідера, котрий вже мав досвід 30-річної боротьби з російським імперським та «червоним» наступом і за відродження колишньої (великодержавної!) Речі Посполитої (хай він долав цей шлях, від початку перебуваючи на лівих політичних позиціях, на відміну від Маннергейма) — такий досвід, подібного якому Петлюра, на біду, й близько не мав, сильно вплинув на перебіг польсько-українських переговорів.

Повернемося, проте, до конкретної хронології подій. Ще влітку 1919-го, до вступу Денікіна до Києва, Варшаву відвідала напівофіційна делегація УНР на чолі з паном Пилипчуком (який, аби уникнути зайвої уваги всюдисущих журналістів, представлявся просто як «інженер»). Вже на початку переговорів досить рельєфно окреслилися позиції сторін, зокрема польської. УНРівці вручили своїм варшавським «візаві» доволі пафосну заяву, що містила в тому числі й такі тези: «1.Українська Народна Республіка героїчними зусиллями своїх синів під гаслом, спільним всьому цивілізованому світові, на протязі вже двох років провадить боротьбу з ворогом культури, державності і громадськості — большевізмом. 2. Провадючи криваву, жорстоку боротьбу за визволення рідного краю від наїзду московсько-большевицьких військ, Українська Народна Республіка бажає встановити дружні та добросусідські стосунки з усіма Державами і особливо з тими, які з нею межують і які зв’язані з нею спільністю свого походження; в першу чергу з Річчю Посполитою Польською, яка в минулому зв’язана з Україною узами спільної національно-політичної неволі, накинутої Російським Царством протягом останніх століть».

Проти цих загальних міркувань Юзеф Пілсудський, безперечно, нічого не мав. Але вже на першій стадії контактів (тоді, як зазначалося, напівофіційних) виявилося, що є вимога, котру Варшава, яка вже реально здійснювала суверенітет на цілій своїй території, буде відстоювати вкрай жорстко й непохитно. А саме: «...узнаючи за бажане створення союзу проти Москви для порозуміння з Польщею і вповні йому співчуваючи, пан Начальник Держави (Пілсудський. — І.С.) заявив, що йому цю справу можна буде вести і привести до благополучного кінця лише тоді, коли з боку українського Уряду буде заявлено про свою незацікавленість в справі Східної Галичини». Тобто фактично одразу Пілсудський, котрий, як відомо, мріяв про відродження історичної Польщі фактично в кордонах ХVІІІ століття, без жодних сентиментів заявив про свою мету . І надалі просував таку вимогу вже з позиції сили.

Не можна сказати, що різні українські делегації, що виступали від імені УНР (був час, коли переговори з поляками вів фактично самозванець і політичний авантюрист Борис Курдиновський, який нібито мав «мандат» від держав Антанти; потім, на щастя, його змінив професійний урядовець і дипломат Андрій Лівицький), були аж занадто поступливими. Але, як докладно й переконливо показує Олександр Доценко, внаслідок військової, інформаційної, зрештою фінансово-економічної катастрофи (бо, як пише історик, Петлюра «ніколи не цікавився грошовими справами, здався на других, а ті другі зруйнували нашу державну господарку») боронити позиції України ставало вже вкрай важко і доводилося робити дедалі більші поступки.

Після схвалення спільної польсько-української декларації 2 грудня 1919 року ситуація суттєво змінилась на користь Пілсудського. Згідно з цим документом, уряд УНР декларував: «Територія Української Народньої Республіки має бути установлена з такими кордонами: починаючи від Чорного моря по річці Дністру і від Дністра між Польщею та Україною по річці Збручу» (тобто фактично вимога Пілсудського щодо зречення УНР від Галичини була прийнята). Не дивно, що цей документ спричинив гострий розрив із галичанами! Далі в декларації читаємо, зокрема, таке: «Подальший кордон Української Народньої Республіки на території бувшої російської імперії має пройти на західно-північній Волині і остаточне вирішення тут кордону залежатиме від рішення Мирової Конференції в Парижі (а західні держави «тимчасово», а потім постійно окреслили кордони на користь Польщі. — І.С.). Окрім цього, уряд УНР особливо підкреслював кончу необхідність «допомоги Українській Народній Республіці в її боротьбі з ворогами — зброєю, набоями, амуніцією, військовим майном в розмірах, які будуть опріділені окремою згодою українського і польського Урядів», а також «необхідність відкриття дійсного і скорого транзиту з третіх держав через Польщу на Україну полонених українських вояків, належних Україні грошових знаків, військового знаряддя, одежі і всякого військового майна та матеріалів (ось із цим виникли поважні проблеми. — І.С.)».

І нарешті, завершальні рядки декларації, що їх наводить Олександр Доценко: «Декларація ця стане основою для нав’язання братніх і добросусідських стосунків між обома народами. Щиро домагаючись сталого миру і найтіснішого зближення між Польською Річчю Посполитою й Українською Народньою Республікою, ми сподіваємось, що обидва народи в спільному єднанню утворять могутню непереможну силу, яка буде основою ладу і спокою на Сході Європі та спричиниться до пишного розцвіту культури обох народів. Грудня дня 2, 1919 р., м. Варшава».

Наступна знакова подія — це підписання польсько-української Союзної Угоди (у Доценка — Умови) від 21 квітня 1920 року. Згідно з цим документом, дуже складний процес підготовки котрого докладно відтворює Доценко у своїй праці (існувало щонайменше 15 попередніх редакцій), «Річ Посполита Польська визнає Директорію Незалежної Української Народньої Республіки (навколо слова «Незалежної», згідно з Доценком, точилися гострі дипломатичні бої. — І.С.) на чолі з Головним Отаманом п. Симоном Петлюрою за Верховну Владу Української Народньої республіки». Далі — питання кордонів. Вони встановлювалися згідно з декларацією від 2 грудня 1919 року, зокрема, по річці Збруч. Було також зафіксовано, що «Уряд Польський признає Україні територію на схід від кордону, зазначеного в цій Умові, до кордонів Польщі з 1772 року (передрозборових), які Польща вже посідає або набуде від Росії шляхом збройним чи дипломатичним».

Після підписання цього документа «розпочалася спільна акція польсько-українських військ по очищенню України від большевицько-московської окупації» (Доценко). «Умова була підписана, — пише історик, — в ніч з 21 на 22 квітня, а в дні 8 та 9 травня польські та українські військові підрозділи вже вступали в столицю України — Київ». Наступні події доволі добре відомі: контрнаступ «червоних» військ, знаменита битва за Варшаву 14-17 серпня 1920 року (героїзм українців— бійців Марка Безручка, які суттєво допомогли відкинути армію Тухачевського, вплинувши цим на долю Польщі, а, може, і цілої Європи, має бути складовою нашої національної пам’яті), просування військ Пілсудського знову на схід — і той самий кордон по Збручу, зафіксований Ризьким мирним договором 18 березня 1921 року (вже як кордон між Польщею та УСРР).

Оцінки угоди «Пілсудський — Петлюра» й досі є вкрай суперечливими. Але головне — зрозуміти причини поразки самої УНР. Тим більше, що оці вади (м’яко кажучи), що про них пише Доценко, поза сумнівом, наявні й зараз. Це означає, що життєво необхідні системні (саме системні) зміни в українському державному устрої, у світогляді українців, у засвоєнні гірких, нещадних уроків історії. В іншому разі Україна буде знову наступати на ті ж самі граблі й виявиться неспроможною створити гідні умови для життя своїх людей.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати